Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 3)
У ту саму мить вона немов припинила існувати. Люди поблизу ховали погляди, вдаючи, що в них з’явилася потреба зробити щось важливе на рівні, який зазвичай резервували для курей. Не годиться витріщатися, коли душа померлого повертається додому.
Кайлін з тієї самої причини не намагалася сісти на жеребчика. Місце в сідлі було призначене для душі воїна, який загинув у бою. Зброя, сідло, упряж і кінь — це був чималий спадок.
Але вона несла це все у дім жінки, чий останній син був тепер поживою для круків десь у Степах.
Вона пройшла центром міста, який витворювався двома головними перехрещеними вулицями. Ніхто її не зачіпав, ніхто не вітав, хоча вона знала тут багатьох. Вона й сама вдавала, що є тут чужою.
Ще до того як вона дійшла до місця — вже знала, що легко не буде.
Удова травника чекала її перед домом. У поріділе сиве волосся вона вплела чорні стрічки. Знала.
На відстані кільканадцяти кроків стояла юрба витрішколюбів. Стару Вейру не надто любили. Її вважали відьмою та отрутницею. Чимало глядачів прийшли сюди хлебтати її біль.
Кайлін підійшла просто до вдови. Подала їй віжки.
— Я привела його додому, матінко Вейро.
Чорні очі дивилися із похмурою завзятістю.
— Привела? А мені здається, що мій Сольвен лежить десь у травах із чорною стрілою в серці, а круки й вороння видзьобують йому очі.
Кайлін різко вдихнула повітря. За мить, згідно зі звичаєм, повторила:
— Я привела його додому. Він поліг смертю войовника.
Сміх старої жінки був жахливий.
— Смерть войовника? Мене не обдуриш, дівчино. Я знаю, як воно було. Мені це снилося. Про грозу в степу, про ніч, про вихор та дощ. Про блискавки на небі та на землі, про шалену гонитву крізь море трав. Про іржання коней, свист стріл і брязкіт клинків.
Я відчувала його ляк, ляк мого малого синочка, й чула його сором через той ляк. Відчувала його відвагу, шалену надію на життя.
Одна сльоза потекла по зморшкуватій щоці.
— Я відчувала стрілу, яка вдарила його у груди. Разом із ним я впала з коня та сконала там у степах, під дощем, у грязюці й кипінні битви.
Чорні очі запалали ненавистю.
— Тож не кажи мені, що ти привезла його додому! Ти залишила його там, у твані. Ти й той послід Проклятих, Ласкольник!
Кайлін заплющила очі. Цей камінь був важчим, ніж вона очікувала.
— Така доля, — прошепотіла.
— Доля?! Доля!!! Його долю сплів Сірий Вовк з того часу, як Сольвен пристав до вашого чаардану. Але й доля Ласкольника скоро сповниться. Чуєш? Сповниться. Смерть іде до нього: смерть під дощем, грозою і світлом блискавок. Мені це снилося минулої ночі. Стережися, Кайлін, бо я бачила й тебе. Ти їхала на жеребці чорному, наче ніч, а за твоєю спиною були вогонь і дим. Рука твоя тримала шаблю, обладунок твій був із костей і пір’я, а на обличчі запеклася кров. І ти співала, а слова пісні були чорними птахами, які летіли на учту тіл мертвих. Стережися, Кайлін.
Юрба загуділа. Всі знали, що травниця інколи віщувала. Кілька жінок зробили рухи, що відганяли зло. Кайлін втретє простягнула жінці віжки.
— Я привела його додому, — дивно, але голос її не тремтів. — Приймаєш його душу, чи я маю погнати її у степ?
Зморшкувата долоня прийняла повід. І раптом із вдови витекла вся суворість і гнів. Вона хитнулася, і коли б не віжки — то впала б на землю.
— Вітаю вдома, — прошепотіла вона ледве чутно. — Вітаю тебе вдома, синочку.
Вона обернула до дівчини залите сльозами обличчя.
— Чому?! — її голос тремтів і ламався. — Чому, Кайлін? Чому саме він? Чому не хтось інший? Чому не я?
Це останнє вона викрикнула прямо у небо. Кайлін обійняла її.
— Не знаю, матінко Вейро. Я лише дурноголова дівчина. Мало що знаю. Така доля.
Стара жінка потроху заспокоювалася.
— Доля, кажеш. Нехай буде доля.
Вона важко звільнилася від обіймів.
— Дякую, що ти привела його додому, Кайлін. Його душа вдячна, — додала традиційну формулу.
Почувши тупіт копит, дівчина розвернулася.
— Кайлін! — Лея виглядала так, ніби щойно пробігла десять миль. — Усі до «Вендора». Блискавки під містом!
У «Вендорі» було повно народу. Увесь заїзд нагадував осине гніздо, в яке хтось тицьнув палкою. На подвір’ї стояло десь зо п’ятдесят коней, поміж ними снували люди. Кайлін прикинула, що тут їх більше сотні. Всі озброєні. Більшість — перегукувалися:
— Дві сотні, кажу тобі, не менше двох сотень.
— Та дурня!
— Зупинилися під містом серед білого дня! Не насмілилися б, якби їх було менше.
— Серце в тебе заяче, от в очах і двоїться.
— Що-о?! Що ти оце сказав?!
— Кажу вам, буде битва. Бо не може так статися, щоб се-кохландійці приїхали сюди отак просто.
— А Ласкольник? Що він говорить?
— А хтозна. Але наскільки я знаю Сірого Вовка, він їм цього так не відпустить.
Кайлін озирнулася за плече, щоб перевірити, хто ж це зізнається в такому знанні про її командира. Цього молодика в брудному кубраці вона бачила вперше в житті.
Стенула плечима.
Підійшла до трьох чоловіків, які оглядали й чистили зброю. Були вони з чаардану Веторма.
— Вже назад? — заговорила вона із ними. — Швиденько ваш шлях промайнув.
Найстарший, якого звали Галичем, гнівно скривився.
— Та ми ледь-ледь за місто виїхали, як з’явилися Блискавки. На око — зо п’ять дюжин. Проминули нас кроків за сто, але я бачив, як їхні оченята палають від фургонів і трофеїв. Тьху! — сплюнув він на землю. — Головний нашого каравану обісрався з переляку та наказав розвертатися. І доки ми тут сидимо, доти грошик улітає, бо купці платять за перевезений товар, а не за втрачений час.
— Кайлін, а правда, що вас саме Блискавки пошарпали? — запитав найнижчий з них. Мав такі криві ноги, наче хтось їх вигинав у колесо. Вона не змогла згадати його ім’я.
— Хто це ще кого пошарпав — невідомо, — пробуркотіла.
— Зате відомо, чий чаардан прискакав уночі скривавленим і на спінених конях.
— Та що там… Ґрелле, — все ж пригадала ім’я, — позаду нас — задовга дорога.
Галич посміхнувся у вуса.
— Ти нам тут, дівчино, очей не замилюй. Куди вас старий ганяв?
— За Авенфель, — сказала вона менш впевнено, ніж того бажала, сподіваючись відповідної реакції.
І не помилилася. Уся трійця аж підстрибнула.
— Сто миль? — пихкнув Ґрелл. — Із неповними трьома десятками? Чи Ласкольник з глузду з’їхав? На таке й полку було б замало.
Вона гордовито випросталася.