Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 4)

— Полку було б замало, а Сірий Вовк пішов і повернувся. Ґердоони десять днів як перейшли кордон, спалили три садиби, загорнули табун коней, пошарпали військовий роз’їзд і знову втекли за річку. Ти, напевне, про це чув. І тільки наш кха-дар пішов за ними. І з них навіть один із п’яти більше не присуне сюди своєї довбешки.

Галич кивнув.

— Я чув про цей загін. В ньому, начебто, була сотня коней.

Вона усміхнулася.

— Менше шістдесяти. Людям завжди в очах двоїться під час нападу.

— І що було далі?

— По втечі за кордон вони розділилися на три групи. Перша рушила на південь, на розлоги, й погнала коней. Ми дістали їх уночі, коли вони поставили табір. Вони не знали, що хтось їх переслідує, до того ж перепили награбованого вина, тож ми взяли їх як сонних дітей. Тоді кха-дар відіслав чотирьох людей, аби ті перегнали табун назад.

— Тож далі ви поїхали лише удвадцятьох п’ятьох?

Кайлін не відповіла.

— Друга група йшла до Харег-Дир, обтяжена награбованим, ніби якісь князьки. Гей, кажу вам, силу-силенну всього везли: килими, коці, полотна, келихи, зброю. І все це взято із шляхетських та купецьких подвір’їв. Аж шкода було кидати все те начиння.

Всі ствердно закивали: саме це розуміли пречудово.

— Усіх дістали?

— Майже, — Кайлін дозволила собі легенько зітхнути. — У них були втомлені коні, навантажені понад міру. До того ж їм не дуже хотілося ставати до бою, тож вони відразу пішли у розсип. Напевне, кожен сподівався, що саме йому вдасться втекти з трофеями. Ми їх вибили, — вона роззирнулася і побачила, що навколо вже почали збиратися люди, — без жодних проблем. А був же в одного сивий жеребчик! Гей, кажу вам, що за кінь був! Як пішов чвалом, то мій Торин ледве міг його наздогнати. А потім той кочівник відрізав в’юки — і ми наче зупинилися. Я послала йому вслід стрілу, але схибила. Утік, сучий син.

— Мабуть, так йому писано, — пробуркотів хтось за її спиною.

— Стривай, — Галича, схоже, захопила розповідь. — Тож ви все добро на землі кинули?

— Не було часу забирати. А крім того, за законом, усе, що ми взяли, колишній власник може відкупити за четверту частину вартості. Шкода було коней виморювати.

Люди Ветрома лише всміхнулися. — Тож ми й узяли те, що не має господаря, — гроші, і вирушили далі. Але тоді почалися наші проблеми. З Харег-Диру за нами вийшла погоня, тому ми відійшли на північ. Кха-дар добре знав, що робить, бо саме прийшла гроза, і погоня поїхала на захід, вважаючи, що ми побігли до кордону. А ми тишком-нишком дісталися до решти ґердоонського а’кеера за дві милі від їх табору, що біля Аґґар-Думу. Надавали їм по пиках, розігнали табуни на пасовиську й лише тоді повернулися на захід.

Вона замовкла, не знаючи, що ще можна додати. Якусь мить стояла тиша.

— Ну так хто ж вас врешті-решт порубав? — не витримав Ґрелл.

Вона криво усміхнулася.

— Ну як — хто? Блискавки.

— Ха! А я казав!

— Не марудься, Ґрелле, — останній з людей Веторма штурхнув його в плече. — Відома річ, Сірий Вовк не дав би пошарпати себе будь-кому. Скільки їх було?

— Сотня. Ми наштовхнулися на них вночі, і здається, вони були так само здивовані, як і ми. Ми пробилися, але вони рушили нам услід. Два дні сиділи в нас на хвості.

Галич закивав.

— Вершники Бурі. Так далеко на заході. Йавенир рідко відсилає свою гвардію на ці землі. Це може свідчити про якісь його клопоти. Ласкольник повідомив про це кого треба?

— Так. Посланці вирушили до Верлена та Береґонта.

— Це добре. Погано буває, як Блискавки опиняються поміж незамиреними кланами. Може, готують якийсь більший похід?

Вона стенула плечима.

— Може. А може, Йавенир послав їх, аби вони нагадали тим зверхнім вождям, що це він — Батько Війни?

— Може, — Ґрелл посміхнувся. — Хоч би щось добре вийшло з того, що ви плентаєтеся там, де вас не просили. Добре бути вчасно застереженим. Як вважаєш, це ті самі, із якими ви рубалися?

— Ти бачив їх зблизька? — відповіла вона питанням на питання.

— Як оце тебе.

— Були порубані?

— Hi.

— Ну, тоді це не наші. Ті, із якими ми зіткнулися, носять порубані щити та продірявлені кольчуги.

— Це добре, — Галич підвищив голос, — бо ще б якийсь дурень почав гавкати на Сірого Вовка, що це його провина і що це він притягнув за собою Блискавок.

Кайлін озирнулася за плече. Кілька осіб намагалися розчинитися у натовпі. Вона впізнала старого Вирру та одного із синів римаря, якого Ласкольник минулого місяця не прийняв до чаардану. Ну, зрозуміло.

— А де мій кха-дар? І ваш?

Галич пирхнув.

— Як це, де? Сидять у заїзді й радяться з бурмістром, Ґендорицеком і парою інших купців. І мабуть, ще з половиною міста на додачу. Справжній ринок, щоб його.

Вона попрощалася кивком і рушила до заїзду.

Всередині було більше людей, ніж вона сподівалася. Три найбільші столи стояли посередині головної зали. За ними сиділи кільканадцятеро містян із найзаможніших. Решта товклася попід стінами, прислухаючись та вставляючи свої — часто образливі — коментарі.

Коли вона увійшла — саме говорив бурмістр адк-Вергоф. Через задуху він щомиті зупинявся та витирав спітніле обличчя лляною ганчіркою.

— …і тому кажу вам, люди, що немає приводу для стурбованості. І вже зовсім немає приводу, аби озброюватися й готуватися до якихось там військових походів. Це лише…

— Це ж Блискавки! — драв горлянку з кутка якийсь зіпака. — Послід Шейрена! Тре’ із ними порядок навести, аж-но вони з нами порядок не навели!

— Та-а-ак!

Натовп підхопив ідею наведення порядку, наче йшлося про те, аби випити пару барил дармового пива.

— Псячим дітям на погибель!

— Шкуру з них обдерти!

— Рознесемо їх шаблюками!

— Якщо не військо, то ми!

— Все ’дно…

Кайлін почала пропихатися за спину Ласкольнику, де стояла решта чаардану.

Кха-дар сидів поряд із бурмістром. Власне, поволі звівся та роздивився навколо. Там куди падав його погляд, горлані втрачали сміливість.

— Ти, Цадеже, як бачу, скорий до бою, — він увіткнув погляд у найголоснішого прихильника наведення порядку. — А баба твоя тебе щодня лупить по мордяці так, що аж гуде.

Кілька людей зареготали, він стишив їх помахом руки.

— Зрештою, бачу тут чимало таких, як ти. Та коли вас се-кохландійський спис із сідла скине, то швиденько зміните думку. Це не банда обірванців, які зібралися грабувати й убивати. Це ж, най вам, гвардія Йавенира, Батька Війни усіх степів. Вони не за трофеями ходять, бо і так з кожного походу отримують свою частину. Вважаю, бурмістр має рацію. Це, радше за все, посольство.

Він усівся. Але звівся старий Кеверс, власник найбільших у місті складів.

— Посольство чи ні, — прохрипів паскудно, — ми маємо бути обережними. Із ними ніколи нічого невідомо.

— Саме так! — крикнув цього разу хтось із найтемнішого кутка. — Може, вони шпигувати прийшли?

Залою пронісся несхвальний пошум.

— Я вже казав, що це можуть виявитися посли, — бурмістр намагався перекричати зростаючий гармидер. — І ми мусимо прийняти їх як послів. Може, вони йдуть до князя дер-Авдара і нам буде непереливки, якщо в них дорогою виникнуть якісь проблеми.

Останні його слова справили враження. Гармидер стихнув. Князь Ферґус-дер-Авдар мав чималі маєтності й був правицею імператора в цій провінції. Важкою правицею. Мало хто при здоровому глузді захотів би з ним задиратися.

— І тому я кажу: чекати. Продамо їм усе, чого вони потребуватимуть, і щоби при цьому не драли з них сім шкір, — бургомістр красномовно глянув на Кеверса, який сидів неподалік. — Може, з цього посольства щось добре вийде для міста й місцини.