Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 2)
Якусь мить вони мірялися поглядами, сірі очі чоловіка та зелені очі дівчини. Нарешті вона гнівно пирхнула, розвернулася, мотнувши русою косою, та вийшла.
Вранці вона прокинулася останньою. Розплющила очі й деякий час витріщалася на білену стелю, намагаючись пригадати подробиці останніх днів. Спомини були розмиті, неясні, сповнені вируванням битви, свисту вітру у вухах, тупотінням коней, що йдуть чвалом, та дзеленчанням клинків, що б’ються один об одного. А закінчувалося все довгою та розпачливою втечею із переслідувачами на хвості. Вона мимоволі торкнулася пов’язки, що обмотувала її ліве плече. Задерев’янілі м’язи боліли більше, ніж рана.
Встати з ліжка здавалося кепською ідеєю, але з вулиці доносилися звуки якоїсь метушні, а три інші жінки, які ділили з нею кімнату, вже встигли вийти.
Вона важко зітхнула та, проклинаючи біль у м’язах, злізла з ліжка. У кутку знайшла миску та жбан із водою. Умила обличчя, заплела косу та позбирала розкиданий одяг. З минулого вечора пам’ятала лише те, що була настільки втомленою, що стягувала його з себе, мріючи лише про ліжко. Потім залізла поміж Леєю та Дагеною й заснула раніше, ніж ці дві скінчили лаятися на неї.
Після хвильки вагання вона кинула просяклий потом одяг у куток і витягнула з в’юків чистий. Зелена сорочка, темно-синій каптанчик, сині штани, свіжі онучі. Коли взула високі чоботи та підперезалася шаблею — відчула себе набагато краще.
Привиди попередніх днів зблякли.
Вона почула стукіт пазурів об підлогу. З темного кутка вийшов пес. Тварина була жовтавою і нагадувала будовою степового вовка, але більшого та масивнішого. У холці пес доходив їй до середини стегна, а міцні щелепи здавалися створеними, щоби розгризати кістки.
— Бердефе, ти тут… — вони присіла й почухала йому за вухом. — А я вже боялася, що ти не зміг нас наздогнати. Добре, що ти повернувся, але не вештайся тут, особливо біля стайні. Коні цього не люблять.
Пес рикнув і пішов у куток. Двічі крутнувся навколо себе й улігся на підлозі.
— Ну добре, якщо хочеш — то можеш тут залишитися. А я піду до стайні.
Вона вийшла.
На подвір’ї було тісно від люду. Окрім її загону у «Вендорі» гостювали купці, що подорожували караваном до Тенкору, кілька мандрівних торговців дріб’язком, пара жонглерів, групка пастухів і чимало людей невизначених професій. У цей час ті, хто вже встиг протверезіти або ж, на жаль Берта, не упився попереднього вечора, лазили по всьому подвір’ю. Караван — десять важких, критих полотном возів, кожен з яких мав четверну упряж коней — збирався в дорогу. Головний підводи мав червону пику та лють в очах. Він лаявся, наче сотня шевців, ясно даючи зрозуміти, що зробить із своїми візницями, якщо ті от-от не вирушать.
— Негайно! — галасував, вимахуючи руками. — Чуєте, покручі завошивлених кіз, що не варті слини на плювок?! Негайно!!!
Фургони поволі виїжджали з подвір’я. Їх супроводжувало десь із двадцятеро озброєних до зубів вершників як ескорт.
Кількох вона впізнала. Чаардан Веторма.
Вона свиснула, вклавши пальці в рота, та почала махати останній двійці. Ті й собі привіталися, не намагаючись перекричати той розгардіяш, що тут панував.
Сам Веторм, трохи нахилившись у сідлі, розмовляв із Ласкольником. Командира вона впізнала за сивою чуприною. Він був убраний у святковий одяг і гладенько поголений, так ніби провів останні дні, вилежуючись на пуховій перині.
Нарешті Веторм кивнув, посміхнувся, потиснув Ласкольнику руку та погнав галопом за караваном.
Кха-дар неспішно підійшов до неї.
— Доброго дня, Кайлін. Як спалося?
— Доброго дня, кха-даре. Не знаю, не пам’ятаю. Не чула навіть хропіння Леї. Що там у старого волоцюги?
— У Веторма? Сама бачиш, працює зараз лише ескортом купецьких караванів із Немвету. Непогано платять, дають на їжу та відсоток з прибутку. Але все це нудно, наче кишки в смальці.
— Хотіла б я інколи так понудьгувати. Без образ, кха-даре.
Він легенько усміхнувся.
— Я тебе добре розумію, дівчино. Проте… служити людям, які ані дня не провели під голим небом, але вказують, куди і як швидко ти маєш їхати, з ким маєш битися і коли можеш злазити з коня? Ну скажи сама.
Демонстративно здригнувся.
— Я поглянув на твого коня. Виглядає краще, але я не зміг перевірити його ногу, бо ця скотиняка навіть на мене клацає зубами. Ти повинна з ним поговорити й пояснити, хто тут командує.
— Я намагаюся, кха-даре. Щоденно намагаюся, але він досі вважає, що саме коні є пупом всесвіту.
Він усміхнувся й пішов у своїх справах. Кайлін попрямувала до господарчих будівель.
У стайні було порожньо. Торин привітав її дружнім форканням. Вона насварила його пальцем.
— Ти знову поводишся як дикун. Скільки разів я тобі казала, щоб ти не намагався кусати людей з нашого чаардану?
Він форкнув знову, але вже не так дружньо.
— Ніяких «але», — вона ласкаво поплескала його по гнучкій шиї. — Останні три дні ти був дуже мужнім. Я тобою пишаюся.
Він по-товариськи штурхнув її головою, майже валячи з ніг.
— Та годі тобі… — вона нахилилася над бабкою, що була обвита пов’язкою. — Краще покажи ногу.
Набряк значно поменшав. Мазь робила дива.
— Ну сьогодні ти ще не побігаєш, але за день-два підемо на прогулянку.
Вона перевірила, чи є в яслах овес, а в поїлці — свіжа вода. Усе було якнайкраще.
Виходячи, знову наштовхнулася на командира. Цього разу уважніше оглянула його: кавалерійські штани, чоботи з найкращої телячої шкіри, темно-червоний оксамитовий кубрак, з-під якого виглядала білосніжна сорочка. Кубрак був підперезаний важким посрібленим поясом, обтяженим, хіба що для контрасту, довгим прямим мечем у невишуканих піхвах.
— Йдеш свататися, кха-даре?
Він відмахнувся.
— Йду до Ґендорицека, щоби торгуватися за тих коней, яких ми відбили. Це був чималий табун. Старий лукавець намагатиметься відбутися сіном замість золота. Але дорогою маю владнати ще одну справу.
— Ага. До опівдня є робота? Я би провідала сім’ю.
— Йди, — сказав він коротко. — Скажи Анд’еверсу, що є робота для коваля.
— Скажу…
Раптом вона побачила, як із стайні навпроти виходить Кошкодур, ведучи сивка в оздобленій сріблом упряжі та спорядженого як у дорогу. Меч і щит також були приторочені до сідла. Двоє інших коней вже стояли обік. Троє скакунів із чорними стрічками, вплетеними у гриви. Кайлін стримала стогін.
— Ав’єн?
— Так, донечко. Сьогодні вночі.
Десь в її серці відізвався сором. Один з її товаришів конав, а вона солодко спала. Навіть не попрощалася з ним.
— Він не приходив до тями, — здавалося, Ласкольник читав думки в її голові.
— Кха-даре, — вона завагалася. — Може, я піду в
Він похитав головою, уникаючи її погляду.
— Hi, донечко. Тут я командую, і це мій камінь. Не покладу його на чужу спину.
Кайлін ще раз глянула на сивка.
— Сольвен був останнім сином вдови травника Інвера. Тепер вона залишилася сама. Я її знаю. Дозволь мені піти хоча б до неї.
Він увіткнув у неї погляд. Свердлив її очима.
— Ти справді хочеш піти?
Вона витримала його погляд.
— Ні, кха-даре, не хочу. Але я знаю матінку Вейру, і буде краще, якщо саме я приведу його додому.
Він потроху розслабився.
— Добре, Кайлін. Іди.
Вона прийняла від Кошкодура повід та, гладячи коня по ніздрях, прошепотіла:
— Ходімо, мандрівнику, час додому.