Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 19)
Але могла б поставити будь-яку кількість вина на те, що в усьому Сьомому полку не знайде бодай одного лука з тятивою із самого Маконенна. Просто ті коштували за дорого як для армії.
— Бачиш, чародію, ми тут, на кордоні, живемо інакше, ніж ти це собі уявляєш. Так, буває, що ми ходимо голодні та спраглі, але на двох речах ми не заощаджуємо. Перша — це зброя, бо добрий лук, шабля чи кольчуга — це твоє життя. Тож якщо в мене вистачить на таку зброю, то пляшка якогось там вина не надто мене здивує. А в тебе цей лук був перед очима весь час, але ти все одно бачиш лише дівчину в лахмітті, до якої можна звертатися ввічливо, але з такою ввічливістю, від якої аж жовч підступає до горла. Начебто вагаєшся: чи йти на заклад, чи пасує офіцеру закладатися невідомо з ким. І коли ж ти збирався згадати, що для мене такий заклад надто дорогий, а тому ми можемо ввечері вирішити це питання в тебе в казармах?
Він миттєво почервонів.
— Ні, — гарикнула вона. — Не плескай язиком, дивися на перегони. Вчися.
Коні випірнули з-за повороту в тій самій послідовності, в якій зникали, але цього разу галопували так, наче солдати не хотіли їх мучити без потреби. Першим ішов сивок, обганяючи інших уже на шість корпусів, потім два булані, а далі — мишастий коник Леї, що мужньо біг наприкінці вервечки. Дивним було тільки те, що відстань поміж ним і кіньми солдатів анітрохи не збільшилася. Утім, вершники на буланих вже галопували спокійно, не намагаючись заступати дівчині шлях. Сивок саме проминув два списи на лінії старту, пройшовши половину дистанції, і нічого на світі не могло відібрати в нього перемогу.
Кайлін не дивилася на мага — всю увагу вона присвятила перегонам.
— Друга річ, на якій ми не заощаджуємо, чародію, це коні, — сказала вона тихо.
Обидва булані жеребчики пробігли поміж списами, а за ними, товчучи сухе бадилля та вдихаючи підняту пилюку, нісся коник Леї. Тої миті, коли він зрівнявся з міткою половини шляху, дівчина блиснула кинджалом з обох боків сідла — і дві важкі сакви гепнулися на землю. Тоді Лея нахилилася уперед і погладила коника по шиї.
І тоді її мишастий коник перетворився на пущений з катапульти камінь. Здавалося, якась сила схопила його за вузду та потягнула вперед. Короткі ніжки обернулися на розмиті плями, тулуб наче видовжився, але так лише здавалося, бо кінь просто витягнувся над землею, витягнувши шию якомога далі уперед. Блиснув жовтими зубами та визивно заіржав.
Обидва кавалеристи на буланих жеребчиках озирнулися, але було вже пізно. Лея в’їхала поміж ними, перш ніж ті встигли закрити роззявлені в безмежному здивуванні роти, та ринула вперед.
Із кількадесятьох горлянок вирвався застережний крик. Вершник на сивку був гарним, тож не втрачав часу на озирання й перевірку того, що сталося, а лише нахилився в сідлі й ударив у кінські боки острогами. Жеребець пришвидшився, перейшовши з галопу, яким він гнав до цього часу, відразу в чвал.
Кайлін із розумінням кивнула.
— Добрий кінь.
Та виявилося, що бути добрим конем — замало для сірого демона, на якого перетворився коник Леї. На очах у солдатів, які зібралися на пагорбі, відстань між тваринами почала зменшуватися в такому темпі, наче сивок біг по смолі. Шість корпусів, п’ять, чотири… Коли вершник на сивку глянув через плече, Лея була лише в трьох корпусах позаду й далі зменшувала відстань. Кавалерист щось крикнув і вдарив острогами так різко, що кінські боки стали червоними від свіжої крові. Кайлін скривилася.
— Дурень, — прокоментувала. — Кінь не побіжить швидше, але нервуватиме й може скрутити в’язи. І свої, і вершника.
Тварини, що мчали попереду, зникли за пагорбом. Цьому товаришували крики солдатів і вершників з чаардану Ласкольника, однак перші кричали щоразу із меншим натхненням. Кайлін глянула на мовчазного чародія й уперше широко усміхнулася.
— Чародій, офіцер, шляхтич і кавалерист. Так тебе можна було б назвати, правда?
Той кивнув, кинувши на неї похмурий погляд.
— Але ти не вершник, я права?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я? Нічого. Абсолютно нічого. От тільки справжній вершник, дивлячись на коника Леї, на мить би задумався, чому дівчина з вільного чаардану, до того ж із чаардану Генно Ласкольника, їздить на чомусь, що нагадує схрещеного з мулом поні. Що є в тій тваринці, що вона довірила їй своє життя?
Крики солдатів знову здійнялися і раптом замовкли.
— Вона його випередила, — прокоментувала Кайлін, не зводячи з нього погляду. — Коли ти їздиш в чаардані, то заробляєш на хліб, супроводжуючи каравани, охороняючи стада й табуни, б’ючись із кочівниками, а інколи й переходячи річку, щоби відбити бранців чи отримати трофеї. Добрий кінь і добра зброя — це твоє життя. Розумієш, магу?
Той кивнув.
— Розумію.
— Кінь Леї зветься
— І що тоді?
— Тоді вони чвалують, аж поки в одного з них не розірветься серце. Але, подейкують, він і тоді помирає щасливим.
— Ти забагато говориш, лучнице.
— Я не вперше таке чую, чародію.
Коні вихопилися з-за повороту. Попереду неслася сіра блискавка, здіймаючи потужні хмари куряви і з кожним кроком віддаляючись від решти. Якщо в цих перегонах хтось і був хортом, то точно не коні солдатів. Коник Леї проминув лінію і якусь мить здавалося, що він так і побіжить далі в степ. Дівчина ледь змусила його перейти на галоп, а тоді на клус і розвернутися. Він виразно йшов боком і не хотів слухатися. Заспокоївся, коли коні кавалеристів зупинилися, проминувши лінію. Тоді він уже знав, що переміг.
Усі солдати витріщалися на тварину, яка ще кілька хвилин тому бігла, понуривши голову й дихаючи так, наче от-от готувалася померти. Тепер же мишастий жеребчик задирав хвоста, гордовито підводив голову й ступав так, ніби йшов на параді перед імператорською трибуною.
— Брехун!
Кайлін аж підстрибнула, почувши цей голос. Аберлен-ґон-Саве йшов у бік її кха-дара, вимахуючи руками. Червоні плями на щоках достотно були не лише ефектом від випитого вина.
— Ти спеціально підсунув мені під носа ту клячу, щоби я її обрав! Наказав дівчині удавати, що її кінь ледве стоїть! Ти брехун, Ласкольнику!
Командир розвернувся в бік генерала й схрестив руки на грудях. Вона знала цей жест, а ще краще знала вираз обличчя, який з’явився у Ласкольника. Кха-дар вже не був роздратованим. Він був злим.
— Я казав тобі, Аберлене, що це поганий вибір. Ти не послухав.
Командир Сьомого примружився.
— Генерал ґон-Саве, будь ласка, — процідив.
— Генерале, — погодився Ласкольник, стискаючи губи в тонку лінію. — Моє вино. Будь ласка.
Даремно Кайлін думала, що рум’янець на щоках офіцера не міг бути яскравішим.
— Ти, здається, забув, що ти вже не в армії, — Аберен-ґон-Саве не так промовив, як видав із себе якесь гарчання. — За три дні зможеш отримати своє вино у Літреві. А зараз забирай цю банду й повертайся до своєї діри, Ласкольнику.
Після цих слів запала тиша. Солдати мовчки витріщалися на свого командира, дехто із щирим здивуванням, а хтось — похмуро. Все-таки перед ними стояв Генно Ласкольник. Кайлін сумнівалася: якщо кха-дар захотів би зараз зацідити командиру полку по пиці, то чи став би його стримувати хоча б один кавалерист.
Але Ласкольник лише відвернувся, так наче офіцер припинив для нього існувати, й свиснув у два пальці. Сивий жеребчик слухняно підбіг до нього, кха-дар стрибнув у сідло й озирнувся, старанно оминаючи поглядом солдатів.
— Збираємося, — сказав тихо й відразу рушив схилом униз. Кавалеристи хнюпили голови, коли він їх минав.
Кайлін глянула на чародія, відчувши раптову злість, наче це він був винним.
— За три дні я буду чекати в Літреві на дванадцять пляшок вина, магу. І буде краще, якщо воно там з’явиться, пане офіцере.
Рушила в бік Кошкодура, який уже тримав її коня. Торин форкнув на привітання й намагався буцнути її лобом. Дівчина ухилилася від пестощів і в своїх жебрачих лахах стрибнула в сідло.
Ти вже не офіцер, осмілився промовити цей… цей клятий кардупель, звертаючись до людини, яка, бувало, їла із самим імператором, а під час Битви за Меекхан вела до бою тридцять тисяч імператорської кінноти! І мав нахабство відіслати Генно Ласкольника, ніби відправляв геть хлопчика на побігеньках. Вона стиснула в руках віжки. Найохочіше впакувала б у декого стрілу. Просто в червону, розлючену пику.
Постій у них був організований у Малому Биндері — гарнізоні, розташованому на середині дороги між Літревом та Маконенном. До одного та іншого міста було рівно сорок миль із точністю до кількадесятьох ярдів. Саме так у часи, коли Імперія дісталася цих земель, меекханські військові укріплювали кордони. Брали мапу, відміряли на ній відстань та визначали якусь точку, говорячи: «Ось тут ми поставимо гарнізон, форт і фортецю». Після цього починалося будівництво. Часто ніхто навіть не задумувався, що краще було б поставити укріплення в якомусь конкретному місці, і що відстань на карті зовсім не тотожна шляхові, який треба подолати в реальності. Зрештою, незважаючи на побоювання, саме такий підхід мав рацію — після того, як фортеці були побудовані, їх поєднували мережею кам’яних доріг, вибудованих згідно з найкращими традиціями імперської інженерії, що були такими прямими, наче проведені мотузкою.