Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 17)

Над рівниною розносилися серії свистів.

Навчання добігли до кінця.

Офіцер, який сидів на пагорбі, вилаявся і з люттю кинув кубок на землю. Недопите вино забарвило траву краплями кольору старого золота.

— Щоб йому грець! Третій раз поспіль?! Третій раз! Скільки я тобі винен?

Його товариш ледь усміхнувся в сиві вуса та вдав, що щось там собі підраховує на пальцях. Обидва добре знали скільки, але в цьому було більше театральної гри, ніж справжніх роздумів.

— Тридцять шість пляшок. Ти ж подвоював кожного разу, еге ж? Дев’ять, вісімнадцять, тридцять шість. Думаю, що буде добре, якщо ти пришлеш їх мені завтра ввечері, — чоловік із виразною насолодою потягнув рідину із келиха і плямкнув. — Нектар із Ваегу… І за сто миль не знайдеш такого, що міг би із ним зрівнятися.

Вони стояли на верхівці єдиного в околицях пагорбу, звідки мали чудовий вид на всю місцевість. Пагорб був надто правильної форми, щоб мати природне походження, але який би народ і з якою б метою його не насипав, це підвищення було відмінним оглядовим пунктом. Звідси вони бачили все: чіткі маневри хоругви, яка обшукувала навколишню територію, першу атаку, погоню, раптову появу наступних напасників, «смерть» мага й капітана, який командував гвардією. І обидва вони знали, що якби це не були навчання, якби напасники не належали до імперського вільного чаардану, то Меекхан вже втратив би бойового мага, командуючого хоругви та кільканадцятьох чи більше солдатів.

Ба більше, з елітного гвардійського полку Зелених Горлянок.

— Та п’ятірка позаду швидко б загинула, — офіцер уже заспокоївся, поправив на плечах зеленого плаща із синьою стрічкою по краю й махнув долонею. Ад’ютант у званні старшого лейтенанта відразу приніс йому новий келих і наповнив вином. — Ти б пожертвував ними у справжній сутичці?

— За бойового мага й командира хоругви? Ти зараз серйозно? Аберлене, ти ж чудово знаєш, що се-кохландійці під час останньої війни могли кинути в самовбивчу атаку а’кеери, аби дістати когось з наших чародіїв. До того ж аби я мав не двадцятьох чотирьох людей, а двісті — то за мить по смерті капітана вони звалилися б на решту хоругви. Може, хтось би навіть і вижив. А якщо й ні… ти погано оцінюєш цей розмін?

— Оцінюю його аж надто добре, — Аберлен кисло скривився й відразу всміхнувся. — Але наші таки дістали б решту твоїх бандитів. Визнай.

Його товариш махнув рукою.

— Вибери одного, — запропонував.

— Якого «одного»?

— Одного з них, — він вказав на групу, що поверталася з маневрів. — Будь-якого з моїх, аби ти не говорив, що ми тебе ошукали. І прихопи трьох своїх найшвидших вершників. Наввипередки, два рази навколо пагорба.

У генерала засяяли очі.

— Без фокусів? Га, Генно? Жодних дір у землі чи схованих у траві лучників?

— Лише кінські ноги.

Вони зійшли з пагорба назустріч загону, що саме повертався. Як переслідувачі, так і їхні супротивники вже знали, як закінчилися навчання, але навіть незважаючи на це, поміж групами не відчувалося жодного напруження. Навпаки, солдати перемішалися із умовним ворогом і лише лейтенант, який командував півхоругвою, мав невдоволений вираз обличчя. Під’їхав до чоловіків, що сходили схилом пагорба.

— Лейтенант Ганель-кло-Наваер доповідає після закінчення навчань, пане генерале…

— Досить, лейтенанте. Які були накази?

— У випадку засідки піти в погоню за супротивником, але продовжувати не далі як за чверть милі від решти хоругви.

— Добре. Ви помітили тих, що сіли вам на спину?

Молодий офіцер зітхнув і трохи почервонів.

— Ні, пане генерале. Вони з’явилися, немов їх хтось вичаклував.

— А ви пам’ятаєте, лейтенанте, третє правило погоні? Те, яке втовкмачували вам у голову в академії?

Червінь на щоках лейтенанта стала трохи яскравішою.

— Під час погоні одне око дивиться вперед, а друге — назад.

— Дуже добре, а п’яте правило?

— Навіть найшвидший кінь не обжене стрілу, — процитував той.

Його командир кивнув і усміхнувся. На молодого офіцера це подіяло, наче хтось вигорнув йому за пазуху горнятко киплячої олії. Здавалося, що він от-от зомліє.

— Дайте-но я здогадаюся, — генерал Аберлен-ґон-Саве почухав голову, — Ви, лейтенанте, думали, що візьмете їх живцем, тож заборонили стріляти. А вони водили вас за носа, як їм хотілося, і якби мали намір кинутися в прірву — ваша півхоругва пішла б за ними на смерть. Так? Ні. Не відповідайте, це не було питанням. Ви насправді вважали, що чаардан генерала Ласкольника можна буде проковтнути, як пліточку ковтає щука? Е-е-ех. Коні у вас хоча б розігріті? — запитав зненацька.

— Так точно, пане генерале.

— Виберіть трьох найшвидших вершників у загоні. Нехай знімуть все, що їм заважає: шаблі, списи, щити, луки та сагайдаки. Шоломи — також. Друга Хоругва матиме шанс відігратися на тих… — він якусь мить шукав відповідного слова, — …степових банітах.

Ласкольник кисло вишкірився й похитав головою. Здавалося, був роздратованим. Потім встав збоку та сплів руки на грудях, дивлячись, як генерал оглядає його людей. Увагу офіцера нарешті притягнула темноволоса дівчина, а скоріше — її кінь: мишастий, низький та коротконогий, він один був схожим на одного з тих диких північних коників, що ненабагато більші за поні. Тваринка йшла із похиленою головою, важко дихаючи.

— Будь-якого? — упевнився командир полку.

— Будь-якого, — підтвердив Ласкольник.

— Він, — генерал вказав на мишастого коника. — Два кола.

Сивоволосий скривився й почав сперечатися.

— Це поганий вибір.

— Ти сам сказав: будь-якого.

— Так я і сказав.

— То нехай твоя дикунка готується.

Ласкольник знизав плечима й підійшов до дівчини. Та нахилилася в сідлі, щоби краще його почути. Так вони певний час і розмовляли. Було видно, що вона не задоволена тим, що їй сказав Ласкольник, похитала головою, виконала якийсь складний жест лівою долонею і нарешті й собі стенула плечима. Кха-дар поплескав її коника по шиї та покрокував у бік генерала. До того саме підійшов капітан хоругви, що програла навчання. Супроводжувала його лучниця, ретельно натерта сажею.

Кайлін встала трохи осторонь і споглядала, як капітан складає рапорт командиру полку. Власне, йому не було про що забагато говорити, але й ті кілька речень були куди важливішими, аніж він зумів би з себе вичавити, якби це було не тренування.

Трава збоку зашелестіла, й біля неї встав маг хоругви. Кривлячись, намагався дотягнутися до місця поміж лопатками.

— Не чіпай, — порадила вона. — Відправ когось у Літрев — нехай запитає матінку Вейру. Вона продасть тобі мазь. Намасти нею рану, оберни полотном — вранці не залишиться й сліду.

— У нашому полку є кілька цілителів.

— Військові знахарі. Я чула про них. Це твоя справа, якщо хочеш стогнати ще місяць, коли зводиш руку для закляття, — вона перевела погляд на свого командира. — Та якщо вирішиш послухати мене — то нехай посланець скаже, що його прислала Кайлін. Може, матінка Вейра продасть тобі дешевше.

Вона відчувала, як чародій приглядається до неї, й майже могла простежити хід його думок. Як бойовий маг хоругви він, напевне, мав офіцерський патент. А вона була лише замурзаною, мов челядник каменярів, дикункою з вільного чаардану. Однак вона служила під Генно Ласкольником, тож він міг говорити із нею, не втрачаючи гідності.

— Ваглен-кан-Левав, — представився він ввічливо. — Бойовий маг Другої Півпанцирної. Кажуть, вам вдалося обіграти також Першу та Четверту. Генерал розлючений.

— Кайлін-анн-Алеван, — кивнула вона. — А чому?

— Як це, чому? Зелені Горлянки — це його полк. Його й нічий більше. Він командує ним вже п’ятнадцять років, а тут якась сте-пова нерегулярна банда три рази поспіль робить із нас ідіотів. Ласкольник чи ні, але він не повинен у такий спосіб ставити йому підніжку. Вийде з цього клопіт.

— Він не вміє програвати?

— Як мало хто, — маг кисло усміхнувся.

— Кайлін! — Ласкольник покликав її, перекрикуючи зростаючий гамір. Новина про перегони вже обійшла всіх, і солдати та її чаардан тепер в’їжджали на пагорб, звідки все було видно найкраще. Кілька кавалеристів вже кружляло поміж товаришами, збираючи застави.

— Генерал має кілька питань, — пояснив кха-дар.

Командувач полком зміряв її поглядом згори донизу.

— Душно було в тій ямі?

— Можна витримати.

— Як ви розпізнали командира й мага? Згідно з ідеєю генерала Ласкольника, — офіцер підкреслив оте «генерала», наче завдяки цьому йому було легше проковтнути програш, — лейтенанти й капітани не носять плащів чи якихось ознак свого звання. Як і маг.

Вона кивнула.

— Але командир завжди має віддавати накази. Ось таким чином, — на очах здивованого Аберлена її рука виконала в повітрі кілька жестів: «розворот ліворуч», «повільно наперед», «імлистий місяць», «навала». Вона знала, що військові команди в її виконанні створять саме таке враження. Особливо на високого офіцера.

— А-а-а, я зрозумів, — командувач полком глянув на Ласкольника. — Я майже забув, хто ваш кха-дар.

— А про те, що кожен третій вершник вільних чаарданів служив в імперській кавалерії, ви пам’ятаєте, генерале? — вона дозволила собі усмішку. — Ми й самі користуємося схожими сигналами, хоча й спрощуємо їх за необхідності, бо важко виконувати «навалу» з тридцятьма кіньми. Коли доходить до бою, це не має особливого значення: командир хоругви міг би хоч і шолома пофарбувати червоним, але виднішим від того не став би. Але якщо ми ховаємося в засідці, а ворожий загін маневрує, прочісуючи степ… У трьох випадках з чотирьох я можу вказати на офіцера. Зрештою є й інший метод.