Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 30)

В нашому домі оселилося горе. Сили мого батька були підірвані подіями, які він пережив. Елізабет огорнула печаль, вона вже не знаходила радості в домашніх справах; їй здавалося, що будь-яка розвага ображає пам’ять загиблих, що невинно померлих необхідно шанувати вічними сльозами та жалобою. Це вже не була колишня щаслива дівчинка, яка колись гуляла зі мною по берегу озера та віддавалася мріям про наше майбутнє. Перше велике горе з тих, які посилаються нам, аби відлучити від земного, вже відвідало її, і похмура тінь загасила її чарівну усмішку.

— Коли я думаю, мій любий кузене, — говорила вона, — про страшну загибель Жустини Мориц, я вже не можу дивитися на світ колишніми очима. Все, що я читала й чула про вади та злочини раніше, здавалося мені всього-на-всього вигадкою й небилицями, у всякому разі чимось далеким і нереальним; а тепер біда прийшла в наш дім, і люди видаються мені чудовиськами, що прагнуть крові одне одного. Я, звісно, несправедлива до людей. Всі щиро вірили, що бідолашна дівчина була справді винна, та якщо б вона дійсно скоїла той страшний злочин, за який була страчена, то була б найпідлішою зі злочинниць. Заради декількох дорогоцінних камінчиків убити сина своїх покровителів і друзів, дитину, яку вона няньчила з дитинства і, здавалося, любила як власного сина! Я не бажаю нікому смерті, але вважаю, що таке чудовисько не заслуговує на життя серед людей. Але Жустина-то була невинувата! Я це чудово знаю, я це відчуваю; і ти також, і це ще більше зміцнює мою впевненість. На жаль, Вікторе, якщо брехня може бути такою схожою на правду, тоді хто може повірити у щастя? Я неначе ступаю по краю прірви, а натовп напирає і хоче скинути мене вниз. Вільям і Жустина загинули, а вбивця так і залишився безкарним; він на свободі і, можливо, користується суспільною повагою. Але нехай би й мене прирекли до страти за цей-таки злочин, я би в жодному разі не зголосилася помінятися зі злочинцем місцями.

Я слухав її мову і неймовірно мучився. Адже справжнім вбивцею — якщо не прямо, то опосередковано — був я сам. Елізабет побачила муку, що спотворила моє обличчя, і ніжно взяла мене за руку та сказала:

— Заспокойся, любий друже. Події причавили мене, один Бог знає, як сильно причавили, але я не така нещасна, як ти. На твоєму обличчі я читаю відчай, а подеколи — болісну злість, яка мене лякає. Милий Вікторе, подалі відганяй ці злі думки. Пам’ятай про близьких, бо в тобі — вся їхня надія. Невже ми не зможемо розвіяти тугу? Поки ми любимо, поки ми вірні одне одному, тут, у країні краси та спокою, у твоєму рідному краю, нам приступні всі мирні насолоди життя, і що може порушити наш спокій?

Та хіба могли навіть такі слова із вуст тієї, що була для мене найдорогоціннішим дарунком долі, дозволити мені забути про ворога, сам спогад про якого стискав моє серце? І навіть коли вона говорила, я присунувся до неї ближче, неначе боячись, що саме в цю хвилину зловісний демон відніме її в мене.

Саме тому ні лагідність дружби, ні краса землі чи неба не могли звільнити мою душу від мороку, і навіть слова любові виявилися безсилими. Мене огорнула хмара, крізь яку жодне добре устремління не могло пробитися. Я був схожий на пораненого оленя, який на нетвердих ногах заходить у зарості і там востаннє зітхає, розглядаючи стрілу, яка прошила його тіло.

Іноді мені вдавалося подолати похмурий відчай, що напосівся на мене, іншим разом пристрасті, що вирували в моїй душі, спонукали шукати полегшення мук у фізичному навантаженні та переміні місць. Під час одного такого спалаху я зненацька залишив дім і попрямував у поблизькі альпійські долини, аби насолодитися їхньою тривкою красою та змусити себе забути про людські лихоліття. Я вирішив дістатися долини Шамуні. Ще хлопчаком я неодноразово навідувався туди. Відтоді минуло шість років; сам я перетворився на руїну, натомість у цих сурових пейзажах нічого не перемінилося.

Перший відтинок шляху я подолав верхи на коні. Потім найняв мула, що був витривалішим і надійнішим на гірських стежках. Погода стояла пречудова; була середина серпня, і вже збігло два місяці від страти Жустини — від тих чорних днів, із яких почалися мої нестерпні страждання. Коли я заглибився в ущелину річки Арве, то відчув, що тягар, який повсякчас тиснув на мене, чимдалі легшає. Велетенські гори, що тіснилися довкруж, шум ріки, яка стрімко бігла по камінню, гуркіт водоспадів — все промовляло про могутність Всевишнього, і я забув про страх, я не хотів схилятися ні перед ким, крім усесильного Творця, володаря стихій, які постали переді мною тут у всій своїй величі. Що вище я видирався на гору, то прекраснішою ставала долина. Руїни замків на схилах порослих соснами гір, бурхлива Арве, хатинки, які тут і там прозирали поміж дерев — то було видовище неймовірної краси. Але все заступала справжня краса могутніх Альп, блискучі білі піраміди та куполи яких височіли понад усе, немов марево іншого світу, немов домівка невідомої раси.

Я перетнув міст до Пелісьє, де переді мною відкрився неймовірний краєвид, — ріка промила для себе прохід — і почав дертися на гору, яка нависала над рікою. Незабаром я опинився в долині Шамуні. Ця долина була дивовижна й велична, проте не така чарівна та живописна, як долина Серво, через яку я тільки-но пройшов. Її тісно оточили високі засніжені гори, але вже тут не побачиш старовинного замку та родючих полів. Велетенські льодовики підступали до самої дороги; я чув глухий гуркіт снігових обвалів і бачив білі хмари куряви, які здіймалися на їхньому шляху. Монблан, величний Монблан височів посеред льодовиків, і його грандіозний купол здіймався над усією долиною.

Під час цієї поїздки мене не раз охоплювало гостре, давно забуте почуття радості. Який-небудь поворот дороги, який-небудь новий предмет зненацька видавався мені знайомим, нагадував про минулі дні, про безтурботні радощі дитинства. Навіть вітер шепотів мені на вухо щось заспокійливе, і природа материнською ласкою вмовляла більше не плакати. Але зненацька чари природи розвіювалися, і я знову відчував кайдани своєї туги і віддавався розпачливим роздумам. Тоді я пришпорював мула у пориві втекти від світу, від свого страху і понад усе — від себе самого; або ж спішувався і у відчаї падав на траву, розчавлений жахом і розпачем.

Нарешті я дістався містечка Шамуні. Тілесна й душевна перевтома одразу ж далися взнаки. У готелі я деякий час просидів біля вікна, спостерігаючи за спалахами блискавок, що вибухали над Монбланом, і слухаючи гуркіт річки Арве, яка шумно прокладала собі дорогу внизу. Ці звуки, неначе колискова, присипляли мою тривогу; тільки-но я опустив голову на подушку, сон підкрався до мене; я відчув його прихід і благословив того, хто дарував мені нетривале забуття.

Розділ 10

Весь наступний день я блукав долиною. Я постояв біля витоків Арвейрона, який бере свій початок від льодовика і, повільно сповзаючи з вершин, перетинає долину. Переді мною здіймалися круті схили гігантських гір; над головою нависала крижана стіна льодовика, а навкруги були розкидані уламки повалених сосон; і святкова тиша цих тронних зал величної природи порушувалася тільки гамором потоку, а іноді — падінням каміння, гуркотом сніжної лавини, або ж лунким тріском льодових завалів поміж гір. Вони підкорювалися невмолимим законам природи і час від часу ламалися, неначе іграшки в її руках. Ці величні неймовірні сцени дарували мені таку втіху, яку тільки спроможна була зараз відчувати моя душа. Вони підіймали мене над гіркими почуттями, і якщо не могли розвіяти мого горя, то хоча б зменшували його або пом’якшували. Частково вони відволікали мене від тих думок, що мучили мене весь останній місяць. Тієї ночі я справді відпочивав; мене проводжали до сну величні образи, які я спостерігав упродовж цілого дня. Всі вони зійшлися навколо мене: і незаплямовані снігові вершини, і блискучі льодові піки, і соснові бори, і скелястий та голий каньйон, і орел, що кружляв поміж хмар у високості, — всі вони оточили мене і провіщали спокій.

Та куди все поділося наступного ранку, коли я збудився? Разом зі сном втекли від мене всі видіння, що захоплювали мене напередодні, і чорна туга огорнула душу. За вікном наче з відра періщив дощ, а вершини гір потонули в густому тумані — такому щільному, що я вже не міг бачити своїх могутніх друзів. Проте я ладен був дертися через завісу туману, щоб побачити їх в оточеній хмарами домівці. Що мені дощ та негода? Отож мені привели мого мула, і я вирішив піднятися на вершину Монтанвер. Я пригадував, яке сильне враження справила на мене перша зустріч із величезним льодовиком. Воно наповнило мене піднесенням і втіхою, воно окрилило мою душу й дозволило виринути з пітьми до світла та радості. Споглядання могутті та величі природи завжди настроювало мене на святковий лад, змушуючи забувати про життєві турботи. Я вирішив піднятися туди без провідника, оскільки добре знав стежку, а присутність сторонньої людини тільки порушила б пустельну велич краєвиду.

Схили гори виявилися дуже стрімкими, але стежка звивалася, немов спіраль, і допомагала подолати круті підйоми гір. Навкруги простиралася безлюдна та дика місцевість. На кожному кроці зустрічалися сліди зимових лавин, повалені на землю дерева — іноді цілком потрощені, іноді поламані, пожбурені на виступи скель чи одне на одного. Що вище я видирався нагору, то частіше стежку перетинали засніжені промоїни, якими раз у раз скочувалося каміння; особливо небезпечною була одна з них: достатньо найменшого звуку в повітрі, одного лишень голосно вимовленого слова — і смерть готова була проковтнути того, хто наважився на таку необережність.