Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 29)

— Я справді зізналася, але то була неправда. Я зізналася, аби отримати відпущення гріхів, а тепер ця брехня мучить мене ще більше, ніж усі мої гріхи вкупі. Нехай простить мені Господь! Потому як мене звинуватили, священик не відходив від мене ні на крок; він так лякав мене та погрожував, що я й сама почала вважати себе чудовиськом, яким він мене називав. Він погрожував відлучити мене від церкви і вкинути мою душу в пекельне полум’я, якщо я й далі опиратимуся. Мила леді, я залишилася зовсім сама, всі вважали, що я вчинила злочин і занапастила власну душу. Що ж мені було робити? В лиху годину я вдалася до брехні, й від цього моє становище стало цілком жалюгідним.

Вона замовкла і заплакала, а потім додала:

— Я з жахом думала, моя люба леді, що й ви можете повірити цій брехні і вважатимете свою Жустину, яку ви любили і яку пригріла ваша тітонька, здатною на такий страшний злочин, на який міг наважитися тільки диявол. Милий Вільяме! Люба моя дитинко! Скоро я побачуся з тобою на небесах, і там разом ми будемо щасливі; цим я втішаю себе, хоча мене очікує ганьба та смерть.

— О Жустино! Пробач мені, що я на хвильку засумнівалася в тобі. Даремно ти зізналася. Але не турбуйся, моя дівчинко. Не бійся. Я всім розповім про твою невинуватість, я доведу це своїми сльозами й молитвами, я пом’якшу кам’яні серця твоїх ворогів. Ти не помреш! Ти, приятелька моїх дитячих ігор, моя подруга, моя сестра, маєш загинути на ешафоті? Ні! Ні! Я не переживу такого страшного лиха.

Жустина сумовито похитала головою.

— Я не боюся смерті, — сказала вона, — цей страх уже позаду. Господь зглянеться на мою слабкість і дасть мені сили витерпіти все до кінця. Я піду з цього гіркого життя; і якщо ви пам’ятатимете про мене і знатимете, що мене засудили безвинно, я змирюся зі своєю долею. Учіться в мене, моя люба леді, коритися Божій волі.

На час їхньої бесіди я відійшов у протилежний куток камери, аби приховати ті муки, що терзали мою душу. Відчай! Що ви про нього знаєте? Навіть сама нещасна жертва, якій наступного ранку судилося перетнути межу життя та смерті, не відчувала того ж, що і я, — такого глибоко і гіркого жаху. Я стиснув щелепи і заскрипів зубами, бо з глибини душі в мене вихопився стогін. Жустина здригнулася, почувши його. Коли вона впізнала мене, то наблизилась і мовила:

— Сер, це так мило з вашого боку було відвідати мене! Адже ви, я вірю, не вважаєте мене винною?

Я не міг здобутися на слово.

— Ні, Жустино, — промовила Елізабет, — він більше вірив у тебе, аніж я; навіть коли почув, що ти зізналася, то не повірив цьому.

— Щиро вдячна за це! У смертельний час я щиро вдячна всім, хто хороше про мене думає. Для таких знедолених, як я, не може бути нічого вартіснішого. Ваше співчуття ніби знімає половину мого тягаря. Ви та ваш кузен, мила леді, визнали мою невинуватість — тепер я відчуваю, що можу померти в мирі.

Так сердешна мучениця намагалася втішити інших та саму себе. Вона знайшла бажаний спокій. Але ж я, справжній убивця, відчував, як ворушиться черв сумління в моїх грудях, і не було для мене ні надії, ні розради. Елізабет так само страждала та плакала, але її сльози — то також сльози невинної, схожі на хмарку на світлому образі місяця: хмарка затуляє його, але не здатна заплямувати. Мій відчай сягнув самої глибини душі; я горів у пекельному вогні, який ніщо не могло загасити. Декілька годин ми пробули з Жустиною, і Елізабет не мала сили попрощатися із нею.

— Я б воліла, — вигукнула вона, — померти разом із тобою; я не зможу жити в цьому світі, по вінця наповненому стражданнями.

Жустина намагалася підбадьорити її, але й сама зусиллям волі стримувала гіркі сльози. Вона пригорнула Елізабет і сказала голосом, у якому відчувалося стримуване хвилювання:

— Прощавайте, люба леді, мила Елізабет, мій дорогий та єдиний друже; нехай благословлять і збережуть вас милостиві небеса; нехай це буде останнім вашим горем, останнім вашим стражданням! Живіть, будьте щасливі та робіть щасливими одне одного.

Наступного дня Жустина померла. Палке красномовство не змогло зворушити твердого переконання суддів у винуватості бідолашної мучениці. Не слухали вони і моїх пристрасних та обурених слів. І коли я почув їхні холодні відповіді, їхні байдужі міркування, моє зізнання, яке вже ладне було вихопитися, так і вмерло на вустах. Я тільки видався би причинним, але не домігся б відміни вироку, який винесли моїй нещасній жертві. Вона загинула на ешафоті як убивця!

Крім мук власного серця я бачив і глибоке та безмовне горе моєї Елізабет. І це також через мене! Я всьому виною. Горе батька, траур нещодавно щасливої сім’ї — справа моїх проклятих рук! Ви плачете, сердешні, але це ще не останні ваші сльози! Знову і знову будуть лунати тут поховальні ридання! Віктор Франкенштайн, ваш син, брат і колись любий друг, ладен віддати до останньої краплі всю кров заради вашого порятунку, він не мислить своєї радості, якщо вона не відбивається у ваших любих очах, він бажав би обдарувати вас усіма благами і служити вам усе життя, — проте це саме він примусив вас плакати — проливати нескінченні сльози, і не сміє навіть сподіватися, що невситимий фатум вдовольниться цим і біда зупиниться, перш ніж спокій могили вгамує страждання ваших душ!

Все це мій внутрішній голос пророкував мені, коли я мучився муками совісті, докорами сумління, жахом і відчаєм; я бачив, як мої близькі страждають на могилах Вільяма та Жустини — перших злощасних жертв мого бісівського мистецтва.

Розділ 9

Нічого немає такого болісного для людського розуму, як мертвий спокій бездіяльності, який приходить на зміну загостреним відчуттям, що викликані були швидким плином подій; як та певність, що не залишає в душі місця ні для надії, ні для страху. Жустина померла, вона віднайшла вічний спокій, та моє життя тривало. Кров спокійно струменіла в моїх жилах, але серце було розчавлене тугою та каяттям, яких ніщо не могло полегшити. Сон утікав від мене; я блукав, неначе злий привид, який справді скоїв нечувані злодійства, і ще гірше, набагато гірше (в цьому я був цілковито переконаний) очікувало мене попереду. А попри все моя душа була повна любові та прагнення добра. Я вийшов на життєву стежку з високими задумами, я прагнув реалізувати їх і принести якомога більше користі ближнім. Тепер усе розвалювалося; я втратив спокій сумління, що дозволяло б мені з задоволенням згадувати події минулого і з надією дивитися вперед, натомість я мучився каяттям і усвідомленням власної провини, я опинився в пеклі страждань, які жодна мова не зможе описати.

Такий стан душі підірвав моє здоров’я, яке ще не цілком відновилося після першого удару, що я переніс. Я уникав людей; усе, що хоч якось нагадувало про радість і задоволення, було для мене мукою; моїм єдиним притулком стало усамітнення — глибоке, похмуре, яке подеколи нагадувало смерть.

Мій батько із болем спостерігав за тими змінами, що відбувалися в моїй поведінці та звичках, і намагався доводами, які підказували йому його власне чисте сумління та праведне життя, розрадити мене й налаштувати на стійкість і мужність, а також розвіяти хмару похмурості, яка зависла наді мною.

— Невже ти гадаєш, Вікторе, — сказав він одного разу, — що мені легше, аніж тобі? Ще ніхто не любив своєї дитини більше, ніж я любив твого брата, — тут його очі заблищали та наповнилися сльозами, — але хіба ми не маємо обов’язків перед живими? Хіба ми не повинні стримуватися, аби не поглиблювати їхнього болю? Ба більше, це є також твоїм обов’язком перед самим собою, оскільки твоя надмірна печаль заважає тобі самовдосконалюватися й радіти життю, і навіть виконувати повсякденні обов’язки, а без цього людина не придатна до життя в суспільстві.

Ці поради, нехай і мудрі, були абсолютно даремні щодо мене; я перший поквапився би приховати власне горе і розрадити близьких, якби до моїх почуттів не примішувалися гіркі докори сумління та страх перед майбутнім. Наразі я міг відповідати батькові лише поглядом, повним відчаю, і намагався чимшвидше зникнути з його очей.

На той час ми вже переїхали в наш заміський будиночок у Бельрів. Така зміна була вчасною та дуже доречною для мене. У місті рівно о десятій брама зачинялась, і я не міг залишатися на озері після цієї години, тож я нудився в Женеві. Тепер я був вільний. Часто, коли вся сім’я лягала спати, я брав човен і збавляв довгі години на воді. Іноді я ставив вітрило і плив за вітром; іншим разом випливав на середину озера і пускав човен за хвилею, а сам віддавався гірким думкам. Безліч разів, коли все навкруги дихало спокоєм, і я був єдиним, хто порушував його, окрім кажанів та жабенят, які різко й уривчасто кумкали десь на березі, безліч разів я почував спокусу пірнути в тихе озеро і навіки-віків заховати в його водах своє горе. Але мене стримувала думка про мужню мученицю Елізабет, яку я так ніжно любив сам і для якої так багато означав. Я думав також і про батька, і про другого брата; не міг же я так підступно полишити їх, беззахисних, на поталу злісному дияволу, якого я власноруч пустив поміж люди?

В такі хвилини я гірко плакав і молив Бога повернути мені душевну рівновагу хоча б для того, щоб служити опорою та розрадою для моїх близьких. Але це було неможливо. Докори сумління вбивали в мені будь-яку надію. Я вже заподіяв непоправне зло і жив у постійному страху, що створене мною чудовисько вчинить новий злочин. Я мав невиразні підозри, що це ще не кінець, що монстр завдасть нового жахливого удару, який затьмарить усі попередні. Поки залишалося живим хоча б одне створіння, яке я любив, мені було чого хвилюватися. Мою ненависть до чудовиська не можна описати словами. На саму думку про нього мої зуби зціплювалися, очі горіли, а все моє єство прагнуло забрати у нього життя, яке я подарував йому так бездумно та необережно. Коли я згадую про його злочинства, моєму прагненню помсти та ненависті немає меж. Я би видряпався на найвищу вершину Анд, якби тільки мав змогу скинути диявола звідти. Я нестримно хотів зустрітися з ним, щоб виплеснути на нього всю силу своєї ненависті і помститися за загибель Вільяма та Жустини.