Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 31)

Сосни не приваблювали ні стрункістю, ні пишнотою, і їхні похмурі силуети ще більше підкреслювали суворість ландшафту. Я поглянув униз, на долину; над потоком підіймався туман, його клуби щільно огортали навколишні гори, вершини яких ховалися в хмарах, а з темного неба лив дощ, довершуючи загальне похмуре враження, яке навіяло мені меланхолію. Чому, чому людина так пишається почуттями, що возвеличують її над іншими істотами? Адже вони лише збільшують кількість наших потреб. Якби наші відчуття обмежувалися голодом, спрагою та хіттю, то ми, напевне, були б майже вільними; а зараз ми підвладні кожному подиху вітру, кожному випадковому слову або спогаду, який це слово викликає в нас.

Спимо — та сон отруює спочинок.

Встаємо — і рутина нищить день.

Ми плачемо, сміємось без упину,

Ми тужимо, співаємо пісень -

Все як завжди: і радощі, і горе

Минуть невідворотно, неквапливо.

І завтра не таке, яке учора,

Незмінною буває лиш мінливість.[15]

Було близько полудня, коли я дістався вершини. Я трішки посидів навпроти скелі, що нависала над льодовим безкраїм морем. Туман огорнув і навколишні гори, і льодовиту скелю. Проте легкий вітерець швидко розсіяв хмари, і я зійшов на поверхню льодовика. Вона була нерівна, схожа на хвилі неспокійного моря і прорізана глибокими тріщинами. Льодове поле було приблизно льє завширшки, але для того щоб перетнути його, мені знадобилося майже дві години. Гора навпроти — гола прямовисна скеля. Перетнувши льодову рівнину, то опинився якраз навпроти Монтанвер, на відстані одного льє, а згори велично височів Монблан. Я зупинився в заглибленні скелі, милуючись чудовим, незрівнянним краєвидом. Широка льодова ріка звивалася між високими горами, світлі вершини яких нависали над льодовими затоками. Їхні блискучі снігові піки, випірнаючи з-поза хмар, горіли в сонячних променях. Моє серце, що так довго мучилося, зараз відчуло щось схоже на радість; я вигукнув: «О душі блукальців! Якщо ви справді блукаєте, а не спите в тісних ліжках, дозвольте й мені відчути це легке щастя — або ж заберіть мене із собою геть від радощів життя!»

Тільки-но я вимовив ці слова, як побачив неподалік начебто людську постать, що наближалася до мене з надлюдською швидкістю. Чоловік із легкістю перестрибував через тріщини на льоду, поміж яких я сам змушений був проходити надзвичайно обережно; на зріст він зблизька виявився значно вищим за звичайну людину. Я відчув слабкість; у мене в очах потемніло, і я ледь не знепритомнів, але холодний гірський вітер швидко привів мене до тями. Коли чоловік наблизився, я впізнав у ньому (неймовірне й ненависне видовище!) створене мною чудовисько. Я затремтів від люті та жаху, вирішив підпустити його ще ближче — та стати з ним на смертельний герць. Він підійшов; його обличчя виказувало гірку муку і водночас зловісну недоброзичливість; у поєднанні з його надприродною бридкістю це видовище було майже неможливим для людського ока. Та я заледве помітив це; ненависть і лють позбавили мене дару мовлення, а коли я опанував себе, то тільки для того, щоб вивергнути на нього потік гнівних і презирливих слів.

— Дияволе! — прокричав я. — Як ти смієш наближатися до мене? Як не боїшся помсти від моєї руки на твою жалюгідну голову? Геть, бридка потворо! Або ні, стій де стоїш, і я тут-таки розтопчу тебе на попіл! О, якби я міг забрати твоє ненависне життя, щоб воскресити тих нещасних, яких ти по-диявольському замордував!

— Я чекав саме такої зустрічі, — відмовив демон. — Людям притаманно ненавидіти жалюгідних братів своїх; як же ти повинен ненавидіти мене, коли я — найжалюгідніший з усіх живих! Навіть ти, мій творець, не терпиш і відштовхуєш мене, своє творіння, але ти пов’язаний зі мною узами, які може розірвати хіба що смерть одного із нас. Ти надумав убити мене. Але як наважуєшся гратися з життям ти сам? Сповни свій обов’язок щодо до мене, і тоді я виконаю свій — перед тобою та всім людством. Коли ти пристанеш на мої умови, то я облишу і їх, і тебе у спокої, якщо ж відмовишся, я потамую спрагу смерті кров’ю всіх твоїх близьких.

— Ненависне чудовисько! Ворог людства! Усі пекельні муки — замала помста за твої злочини. Проклятий дияволе! І ти ще докоряєш мені за те, що я тебе сотворив! Підійди до мене — і я загашу іскру життя, яку запалив так необачно.

Моєму гніву не було меж; я кинувся на нього, підбурюваний найгіршими почуттями, які тільки можуть змусить живе створіння бажати смерті іншого.

Він із легкістю уникнув мого удару та вигукнув:

— Заспокойся! Благаю, вислухай мене, перш ніж обрушиш гнів на мою бідолашну голову. Невже я мало страждав, що ти хочеш додати мені нових мук? Життя, нехай переповнене стражданнями, все ж таки дороге для мене, і я захищатиму його. Згадай: ти сам наділив мене міццю, яка значно перевершує твою; окрім того, я вищий за тебе на зріст, мої суглоби гнучкіші. Але я не буду битися з тобою. Я — твоє творіння, тож ладен покірливо служити своєму володарю, якщо ти сповниш свій обов’язок щодо мене. О Франкенштайне, чому ти справедливий до всіх, крім мене? А я ж бо більше за інших маю право на твоє правосуддя і навіть ласку. Згадай, адже ти створив мене; я повинен був стати твоїм Адамом, а натомість став грішним янголом, якого ти безпричинно позбавив усіх радощів життя. Я повсюди бачу щастя, тільки мені чомусь до нього зась. Я намагався бути лагідним і добрим, але жалюгідне становище зробило з мене демона. Зроби мене щасливим, і я знову стану доброчесним.

— Геть! Я не хочу тебе навіть слухати! Спілкування наше неможливе; ми — вороги. Геть! Забирайся — або поміряймося силами в сутичці, в якій один із нас повинен загинути.

— Як же мені розчулити тебе? Невже жодні благання не змусять тебе доброзичливо поглянути на власне творіння, яке молить зглянутися на нього? Повір, Франкенштайне, я спершу був добрим, моя душа палала любов’ю до людей; але ж я самотній, безмежно самотній! Навіть у тебе, мого творця, я викликаю лише відразу; чого ж мені сподіватися від решти людей, які нічим мені не завинили? Вони женуть мене й ненавидять. Притулок мені дають хіба пустельні гори, похмурі льодовики. Я блукаю тут уже багато днів поспіль; льодові печери, нестрашні тільки для мене, правлять мені за домівку — це єдине місце, звідки люди не можуть мене вигнати. Я радію цьому похмурому небу, оскільки воно лагідніше до мене, ніж твої брати-люди. Якщо б переважна більшість людства дізналася про моє існування, вони б учинили точно так само, як і ти: озброїлися і знищили мене. То як мені не ненавидіти тих, хто ненавидить мене? Я не піду на спілку з ворогами. Я нещасливий, то нехай і вони страждають. А попри це саме в твоїй владі зробити мене щасливим і врятувати людей від лиха — того лиха, яке ти сам породив і від якого не тільки твої близькі, а й тисячі інших можуть загинути — пропасти у вирі моєї люті. Зглянься на мене й не проганяй мене. Вислухай мою історію, а тоді пожалій або відштовхни, якщо вважатимеш, що я заслуговую на це. Навіть за людськими законами, якими б жорстокими вони не були, злочинцю дають можливість висловитися на свій захист, перш ніж засудити його. Вислухай же й ти мене, Франкенштайне. Ти звинувачуєш мене у вбивстві, а сам без жодного докору сумління готовий убити створену тобою істоту. Слава правічній справедливості людей! Ні, я не прошу помилувати мене, а тільки вислухати. Потім, якщо зможеш і якщо захочеш, знищ творіння власних рук.

— Навіщо ти нагадуєш мені, — сказав я, — про події, на саму думку про які я здригаюся і проклятим винуватцем яких визнаю себе? Проклинаю той день, коли ти вперше побачив світло, бридке чудовисько! Проклинаю руки (і цим проклинаю себе), що створили тебе! Ти завдав мені стільки горя. По твоїх словах я вже й не можу вирішити, чи справедливо вчиняю щодо тебе, чи ні. Забирайся геть! Звільни мене від свого ненависного вигляду.

— Ось як я звільню тебе від нього, мій творець, — мовив він, затуляючи мені очі своїми жахливими руками, які я тої ж таки секунди обурено відштовхнув. — І все ж ти можеш вислухати і пожаліти мене. Прошу тебе про це в ім’я чеснот, які й мені були притаманні. Вислухай мою розповідь; вона буде довгою та незвичною, а тутешній холод небезпечний для твого тендітного організму, тож ходімо заховаємося в гірській хатині. Сонце ще високо в небі, і перш ніж воно зайде за снігові вершини, щоб світити іншим країнам, ти про все дізнаєшся, а тоді вже зможеш поміркувати. Від тебе залежатиме, чи зникнути мені назавжди зі світу людей, щоб більше нікому не завдати страждань, або ж зробитися прокляттям усього людства і найперше погубити свого творця.

По цих словах він рушив через льодову пустелю, а я попрямував за ним. Я був занадто схвильований, тож нічого не зміг йому відповісти. Але, простуючи за ним, я міркував про все, що він щойно сказав, і вирішив хоча б вислухати його розповідь. До цього мене частково спонукала цікавість, а співчуття вирішило питання. Я вважав його вбивцею свого брата і бажав дізнатися, істина це чи наклеп. Крім того, я вперше усвідомив обов’язок творця перед своїм творінням і збагнув, що повинен був подбати про його щастя, перш ніж звинувачувати його у злодіяннях. Це змусило мене пристати на його прохання.