Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 9)
Болісну смерть.
Побалакаємо?
1
Приземлилися вдало, попри гравітаційну шарпанину через два сонця та шість місяців. Низька хмарність могла б створити певні труднощі, якби Джексон не надумався здійснювати посадку візуально. Але він вважав таке дитячими іграшками. Безпечніше увімкнути комп'ютер, відкинутись у кріслі й просто насолоджуватися процесом.
Хмари розійшлись на висоті дві тисячі футів. Джексон переконався, що мету визначено правильно — тепер не лишилося жодних сумнівів: під ним було місто. Джексон не працював у команді — його робота, як ніяка інша, вимагала самостійних зусиль однієї людини. Але, хоч як це парадоксально, така людина мала бути надзвичайно товариською. Через цю внутрішню суперечність Джексон мав звичку розмовляти сам із собою. Загалом, це було звичкою більшості людей його фаху. Джексон умів розмовляти будь із ким — з людиною чи з інопла-нетянином, незалежно від розміру, форми чи кольору.
Саме за це йому платили, й саме це він робив за будь-яких обставин. Він розмовляв із собою під час тривалих міжзоряних перельотів і ще більше розмовляв, коли поряд був хтось, або щось, здатне відповідати. Він вважав за щастя, що ще й платню отримує за свою любов до балачок.
«І мені не просто платять, — нагадував він собі, — платять добре, ще й з преміальними на додачу. Скидається на те, що ця планета буде щасливою для мене. Здається, вдасться розбагатіти, якщо, звичайно, мене тут не вб'ють».
Міжпланетні польоти в самоті та загроза смерті були єдиними недоліками його роботи, але якби ця робота не була така небезпечна й важка, і платили б за неї не так добре.
Чи не вб'ють його часом? Цього ніколи не можна сказати напевне. Чужі форми життя непередбачува-ні — так само, як і люди, але більшою мірою.
«Не думаю, що мене вб'ють, — сам собі сказав Джексон, — відчуваю, що мені сьогодні пощастить».
Ця проста філософія вела його багато років і крізь самоту нескінченних космічних миль, і через понад два десятки планет. І він не бачив жодних причин для зміни свого світогляду.
Корабель приземлився. Джексон перемкнув систему керування в режим очікування.
За допомогою аналізатора перевірив вміст кисню й інших речовин в атмосфері, переглянув результати визначення місцевих мікроорганізмів. Планета була придатною для життя. Він відкинувся у кріслі й почав чекати. Звісно, чекати довелося недовго: місцеві жителі, чи то пак тубільці, аборигени — назвіть їх, як собі хочете, — вийшли зі свого міста, щоб подивитися на космічний корабель. Ну, і Джексон дивився на них в ілюмінатор.
«Що ж, — виснував він, — здається, місцеві мешканці у цьому забутому Богом кутку — такі собі прості хлопці-гуманоїди, а це означає п'ять тисяч доларів преміальних для стріляного горобця Джексона».
Мешканці міста були двоногими моноцефалоїда-ми. Не відрізнялися від людей також і за кількістю пальців, носів, очей, вух та ротів. Їхня шкіра мала тілесний колір, губи — рожевий, волосся — чорний, русявий або рудий.
«Нічого собі, вони геть такі, як земні люди! — промовив сам до себе Джексон. — От дідько, мені належить за це додатковий бонус. Справжнісінькі тобі гуманоїди!».
Тубільці були одягнені. Дехто мав вигадливо вирізьблені дерев'яні палиці —мабуть, їхні патички. На жінках карбовані й вкриті емаллю прикраси. Джексон приблизно оцінив рівень розвитку їхнього суспільства як рівнозначний пізньому бронзовому періоду на Землі.
Вони розмовляли між собою та жестикулювали. Мова була, звичайно, незрозуміла Джексону, але це не мало значення. Важливим він вважав те, що ці істоти мали мову й що звуки їхнього мовлення можна було відтворити за допомогою його власного голосового апарату.
«Не те, що на тій жахливій планеті минулого року, — промовив до себе Джексон, — оті сучі діти з їхнім суперзвуком! Мені довелося носити спеціальні навушники та мікрофон, а температура була понад сорок градусів у затінку».
Інопланетяни чекали на нього, Джексон це знав. Ця перша мить безпосереднього контакту завжди була трохи напруженою.
Саме вона визначала характер подальших стосунків.
Він неохоче підійшов до люка, відімкнув його, протер очі й прочистив горло. Йому якось таки вдалося вимучити посмішку. Наказав собі: «Розслабся, ти просто старий міжзоряний мандрівник — такий собі різновид галактичного волоцюги — хочеш подати їм руку дружби й така інша дурня. Ти тільки навідався до них, аби трохи побалакати, нічого більше. Постарайся повірити в це сам, і тоді місцеві лохи тобі теж повірять. Пам'ятай закон Джексона: всі форми розумного життя наділені даром святої простоти, а це означає, що такого собі Танга з трьома язиками з планети Орангус V можна надурити так само просто, як і Джо Доукса із Сан-Пауло».
І ось так, з вдавано впевненою посмішкою на обличчі, Джексон відкрив люк і вийшов трохи побалакати.
— Ну, як ся маєте? — поцікавився відразу, просто щоб почути звук власного голосу.
Найближчі тубільці сахнулися від нього. Майже всі трималися доволі насторожено.
У декількох молодших він помітив бронзові ножі. Це була примітивна зброя, але вбити могла не згірш за сучасну. Тубільці почали наближатися.
— Прошу, не хвилюйтеся, — сказав Джексон, хоча й непросто було вдавати невимушеність.
Тубільці дістали свої ножі й посунулися ближче. Джексон стояв на місці, готовий у разі потреби з реактивною швидкістю заскочити у люк.
Але тут двом найбільш вороже налаштованим чоловікам (Джексон вирішив, що їх можна називати людьми) заступив дорогу третій, трохи старший з вигляду. Він жестами супроводжував свою швидку промову. Двоє з ножами слухали.
— Правильно, — похвалив того старого Джексон, — гарненько придивіться. Величезний космічний корабель. Це схоже на сильну магію. Потужна машина, виготовлена за допомогою справжніх новітніх технологій. Варто таки, мабуть, зупинитися й подумати?
Це вочевидь спрацювало.
Тубільці зупинилися; і якщо й не думали, то принаймні багато говорили. Вони вказували то на корабель, то на своє місто.
— Нарешті второпали, — сказав їм Джексон. — Мова сили — універсальна, еге ж, двоюрідні брати?
Він був свідком багатьох подібних сцен на різних планетах. Міг би майже точно визначити, про що вони зараз говорять. Як правило, події розгорталися майже завжди однаково. Приземлення дивовижного космічного апарату викликає: 1) цікавість, 2) страх і 3) ворожість. За декілька хвилин враженого споглядання один з тубільців зазвичай звертається до свого друга:
— Скажи, хіба ця триклята залізяка не здається до біса потужною?
— Маєш рацію, Гербі, — відповідає його друг Фред, інший тубілець.
— Сам бачиш, — підсумовує Гербі, — дідько його забирай, з такою міццю й такими технологіями цей тип може запросто нас захопити. Я маю на увазі, що йому це легко вдалося б.
— Поцілив якраз у точку, Гербі, це саме те, що може статися.
— Ну, то я так гадаю, — править своєї Гербі, — не варто ризикувати. Звичайно, він начебто й приязний з вигляду, але надто вже сильний. Зараз саме найкращий час, щоб захопити його, поки він там стоїть і чекає на наші вітання чи щось таке. Отже, давай схопимо цього вилупка, а тоді вже зможемо все це обговорити й побачимо, як усе далі складеться.
— Згода! — кричить Фред. Інші теж погоджуються.
— Нумо, хлопці, — гукає Гербі, — уперед, схопімо чужинця!
Вони починають підступати, аж раптом, останньої миті Старий Док (третій тубілець) втручається з такими словами:
— Стривайте, хлопці, ми не можемо так чинити. Насамперед у нас же є якісь закони…
— Та біс із ними, з тими законами, — відмахується Фред (змалечку — порушник усіляких правил і трохи собі простакуватий).
— …тут річ не лише в законах. Це може бути просто небезпечно.
— Ми з Фредом нічого не боїмося, — заявляє хоробрий Гербі. — Ви собі, Док, краще йдіть у кіно чи деінде. Ми тут без вас усе владнаємо.
— Я маю на увазі не особисту небезпеку безпосередньо для вас, — зневажливо каже старий Док, — я боюся руйнування нашого міста, загибелі наших близьких та знищення нашої культури.
Гербі й Фред зупиняються.
— Що ви таке кажете, Док? Це ж просто один смердючий чужинець! Штрикнути його ножем у черево — кров потече, як і з будь-кого іншого.
— Дурні! Ідіоти! — обурюється мудрий Старий Док. — Звичайно, ви можете вбити його! Але що станеться після цього?
— Ну й що може статися? — Фред косує дурнуватими булькатими очима.
— Тупі телепні! Гадаєте, прибульці зробили тільки один такий корабель? Ви думаєте, що вони не знають, де валандається цей парубійко? Чоловіче, можна ж було б здогадатися, що вони наробили
— Чому це ви гадаєте, що все буде саме так? — не вгаває недоумкуватий Фред.
— А ти як вчинив би на їхньому місці?
— Ну, я, може, зробив би саме так, як ви кажете, — Фредді дурнувато посміхається. — Звісно, я міг би таке вчинити. Але, може, вони такого не втнуть?
— Може, й не втнуть, — передражнює його мудрий Старий Док. — Хлопче, ми не можемо ризикувати всім, сподіваючись на твоє «може», не можемо дозволити собі вбити цього чужого типа, сподіваючись, що його одноплемінники не вчинять того, що зробив би кожен на їхньому місці. Така необачність всіх нас зажене в пекло.