Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 8)

Хадвелл глянув на Мел. Не зміг зрозуміти виразу її прекрасного обличчя. Глянув на жерця. Обличчя Лага залишалося незворушним. Натовп мовби занімів. Хадвелл глянув і на Інструмент. Вигляд пристрою чомусь не надто його надихав. Закралися певні сумніви.

Може, він неправильно зрозумів цих людей? Цей інструмент у прадавні часи, безперечно, використовувався для тортур. Ці колючки та гачки... А для чого тут решта деталей? Хадвелл спробував уявити можливе застосування деяких, і його пройняв дрож. Натовп тісно зімкнувся перед Хадвеллом. Позаду був лише вузький виступ скелі, а під ним — прірва футів на тисячу вглиб. Хадвелл знову глянув на Мел.

Її обличчя світилося любов'ю і відданістю.

Глянувши на селян, він помітив їхнє хвилювання. Чого це він, справді, стривожився? Хіба ці люди хотіли б зашкодити йому після того всього, що він зробив для села?

Інструмент, безумовно, має певне символічне призначення.

— Я приймаю Найвищий Дар, — сказав Хадвелл жерцеві.

Селяни закричали, їхнє радісне ревіння луною прокотилося в горах.

Вони з'юрмилися навколо Хадвелла, посміхалися, потискали йому руку.

— Церемонія відбудеться негайно, — сказав жрець, — у селі, перед статуєю Тангукарі.

І всі рушили назад. Жрець ішов попереду, Хад-велл і його наречена — посередині. Мел від початку урочистостей не промовила й слова.

Мовчки перейшли хисткий місток. На другому березі селяни щільніше збилися навколо Хадвелла, й він відчув напад клаустрофобії. Подумалося таке: якби не був цілком упевнений у їхній доброзичливості, міг би занепокоїтися.

Попереду були село й жертовник Тангукарі. Жрець поспішав туди.

Раптом почувся крик. Усі кинулися назад до мосту.

На березі річки Хадвелл побачив, що сталося. Ката-га, батько Мел, замикав процесію. Коли він дійшов до середини містка, лоза, яка несла основне навантаження, чомусь обірвалася. Катага зумів зачепитися за тоншу лозину, але довго не протримався. Коли селяни прибігли, руки в нього ослабли, він пустився і впав у річку.

Хадвелл застиг від несподіванки. Нереально виразно побачив деталі жахливої картини: Катагу, що падав, посмішку на його обличчі, що свідчила про неймовірну мужність, білу піну на хвилях бурхливої річки, гострі скелі нижче за течією.

Катазі загрожувала неминуча страшна смерть.

— Чи вміє він плавати? — запитав Хадвелл у Мел.

— Ні, — відповіла дівчина, — він не хотів навчатися... О, батьку! Як же ти міг!

Клекотіння білих бурунів видалося Хадвеллу страшнішим за все бачене раніше, значно страшнішим за порожнечу космічного простору. Але батько його дружини був у небезпеці. Хадвелл мав діяти.

І він пірнув в крижану воду.

Хадвеллу вочевидь пощастило, бо коли він дістався Катаги, схопив його за волосся й поплив до берега, той був майже непритомний і не пручався. Дістатися берега Хадвеллу не вдалось. Течія підхопила обох і понесла: вони то зникали під водою, то виринали на поверхню. Надлюдським зусиллям Хадвелл зумів уникнути перших скельних виступів. Але ще страшніші стриміли попереду.

Селяни з криками бігли берегом.

З останніх сил Хадвелл гріб до берега. Його вдарило об підводне каміння, і рука, що вчепилась у волосся Катаги, почала слабшати. Ігатієць потроху отямився й почав пручатися.

— Тримайся, старий, — видихнув Хадвелл. Берег був усього за якісь десять футів, але течія знову підхопила їх.

Хадвелл у відчаї підняв руку та вчепився у гілку. Так він тримався, опираючись шаленому натискові течії. За кілька хвилин селяни на чолі з жерцем ви-тягли обох чоловіків на берег.

Їх понесли до села. Хадвелл відхекався, повернувся до Катаги й кволо посміхнувся йому:

— Ну, старий, вискочили з халепи.

— Зануда! — Катага плюнув на Хадвелла й пішов геть.

Хадвелл подивився йому вслід і знизав плечима.

— Мабуть, не в собі від пережитого… — І звернувся до селян: — То що, почнемо церемонію Найвищого Дару?

Селяни знову його обступили, але їхні обличчя не віщували нічого доброго.

— Еге! Найвищого Дару захотів!

— Що він за людина така.

— Після того, як витяг бідолашного Катагу з річки, ще язик йому повертається...

— Власному тестю життя рятує!

— Така проклята людина, — виніс остаточний присуд Васі, торговець, — не заслуговує на смерть!

Хадвеллу здалося, що всі раптом подуріли. Він невпевнено повернувся до жерця:

— Що, оце й усе?

Лаг глянув на нього зі скорботою, стиснув губи так, що аж побіліли, й не відповів.

— Урочистої церемонії не буде? — у голосі Хадвел-ла вже бриніли жалібні ноти.

— Ти заслужив її, — відповів жрець. —Якщо хтось коли-небудь заслуговував на Найвищий Дар, то це саме ти, Хадвелле. Гадаю, ти мав би його отримати. Але тут ідеться про важливіші речі. Є закони милосердя та співчуття, які цінує Тангукарі. За цими законами, Хадвелле, ти здійснив страшний, нелюдський злочин, рятуючи бідолашного Катагу з річки. Боюся, що цього пробачити не можна.

Хадвелл не знав, що й казати. Вочевидь існує певне табу на порятунок людей, які впали в річку. Але звідки ж йому було про це знати? Невже така дрібниця переважила все, що він зробив для села?

— Може, все ж таки я вартий хоч якоїсь церемонії? — промовив він. — Я люблю ваш народ, я хочу тут жити. Щось же ви можете зробити для мене.

У погляді старого жерця світилося співчуття. Він узявся за жезл і хотів його підняти.

Але його руку зупинило лиховісне ревіння натовпу.

— Я нічого не можу зробити для тебе, — сказав жрець, — залиш нас, фальшивий посланцю. Залиш нас, Хадвелле, який не заслуговує на смерть!

— Гаразд! — крикнув Хадвелл, і його раптом понесло. — Ідіть під три чорти, купка брудних дикунів! Я б тепер не залишився тут, якби ви навіть і благали мене про це. Я забираюся. Ти зі мною, Мел?

Дівчина кліпнула, подивилася на Хадвелла, потім на жерця. Запанувала тиша. Тоді жрець прошепотів:

— Пам'ятай батька свого, Мел! Пам'ятай вірування твого народу!

Мел гордо підняла голову.

— Я знаю свій обов'язок, — сказала вона. — Ходімо, любий Річарде.

— Ходімо, — Хадвелл рушив до космічного корабля, за ним пішла Мел.

Старий жрець у відчаї спостерігав за ними.

— Мел! — гукнув він суворо.

Та Мел не повернулася. Жрець бачив, як вона заходила в корабель, як зачинявся люк.

За кілька хвилин червоне та синє полум'я охопило срібну кулю. Вона піднялася в повітря, набрала швидкість, зменшилася до плямки й зникла.

Щоками старого жерця, який проводжав її поглядом, котилися сльози.

За кілька годин Хадвелл сказав:

— Люба, я відвезу тебе на Землю, планету, з якої прибув. Тобі там сподобається.

— Я знаю, — пробурмотіла Мел, дивлячись в ілюмінатор на блискучі колючі зірки.

Десь серед них був її втрачений назавжди дім. Вона вже тужила за ним. Але вибору не було. Жінка завжди йде з за чоловіком, якого кохає. І жінка, яка справді кохає, ніколи не втрачає віри в свого чоловіка.

Мел не втратила віри в Хадвелла.

Вона доторкнулася до маленького кинджала, схованого під одягом. Вістря було змащене особливою отрутою повільної дії, що приносить нелюдські страждання. Це була її сімейна реліквія, призначена для тих випадків, коли жерця поблизу нема, й тільки для тих, кого найдужче любиш.

— Я досі просто гаяв час, — сказав Хадвелл. — А тепер з твоєю допомогою здійсню великі подвиги. Ти пишатимешся мною, люба!

Мел здогадувалася, що він мав на увазі. Колись, думала вона, Хадвелл спокутує злочин, який вчинив проти її батька. Може, навіть, за якийсь рік. І тоді вона дасть йому найцінніше, що жінка може дати чоловікові.