Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 7)

— Цікаво, — сказав старий, — цікаво, що у тебе на серці. Побоююся, що ти схиляєшся до єресі, Мел. Ти, що була однією із найбільш ревних у своїй вірі!

Мел збиралася відповісти, але тут купець Васі забіг у святилище.

— Ідіть мерщій! — кричав він. — Селянин Іглей порушив табу!

Товстий, веселий Іглей помер страшною смертю. Він проходив звичним шляхом від своєї хати до центру села повз старе дерево з колючками, й воно несподівано гепнулося просто на нього. Колючки пронизали його наскрізь. Очевидці казали, що Іглей стогнав і звивався цілу годину, перш ніж помер.

Але відійшов він із посмішкою на обличчі.

Жрець глянув на натовп, що оточив тіло Іглея. Дехто прикривав рота долонею, приховуючи посмішки. Лаг підійшов до колючого дерева й оглянув його.

Він зауважив ледь помітні сліди пилки, трохи затерті й замазані глиною. Жрець звернувся до натовпу:

— Чи часто ви бачили біля цього дерева Іглея?

— Аякже, — озвався один із селян, — він завше обідав під цим деревом.

У натовпі хихотіли, вочевидь пишаючись витівкою Іглея. Звідусіль залунали жартівливі зауваження:

— Я ще дивувався, чому він завжди тут їсть.

— Ніколи не йшов до гурту. Казав, що любить їсти в самоті.

— Так отож!

— Мабуть, пиляв собі потроху.

— Напевно, не один місяць колупався. Дерево он яке тверде.

— Ох, і розумний був цей Іглей.

— Я вам скажу: він був простий селянин, ще й не надто ревний у вірі, а помер такою прекрасною смертю.

— Послухайте, люди добрі! — закричав Лаг. — Іглей вчинив немислимий злочин! Тільки жрець може подарувати насильницьку смерть!

— Якщо жерці нічого не бачили, то це їх і не стосується, — пробурмотів хтось.

— Ну то й що, коли це блюзнірство, — докинув хтось інший. — Іглей здобув собі прекрасну смерть. Це найголовніше.

Старий жрець сумно відвернувся. Він нічого не міг вдіяти. Якби він затримав Іглея вчасно, то вжив би проти нього найжорсткіших заходів. Іглей ніколи б не наважився влаштувати собі смерть і, мабуть, спокійнісінько помер би в ліжку в похилому віці. Але тепер було запізно. Селянин домігся таки свого, відлетів на крилах смерті до Рукечангі. Прохати бога покарати Іглея в потойбічному житті було, мабуть, марною справою, бо хитрий селянин там, на місці, точно вже якось зуміє виправдатися.

Лаг запитав:

— Хіба ніхто з вас не бачив, як він підпилює дерево?

Якби хто й бачив, то не признався б. Лаг знав, що вони всі в змові. Попри те, що він змалечку навчав цих людей релігійних правил, вони все одно намагалися перехитрувати жерців.

Якби ж вони могли нарешті зрозуміти, що незаконна смерть ніколи не буває такою приємною, як смерть зароблена, заслужена і виконана за всіма урочистими ритуалами?

Він зітхнув. Життя іноді буває таким важким.

За тиждень Хадвелл записав у щоденнику:

«Уперше стикаюся з таким народом, як ігатійці. Я живу серед них, їм і п'ю з ними, спостерігаю за їхніми обрядами. Я їх знаю і розумію. І правда про них вражає, якщо не сказати більше. Річ у тім, що ігатійці не знають війни. Таке важко навіть уявити Цивілізованій людині! У їхній історії та усних переказах немає жодної згадки про війну. Вони просто не можуть зрозуміти, що це таке. Наведу такий приклад.

Я намагався пояснити, що таке війна Катазі, батькові незрівнянної Мел. Чоловік почухав голову й запитав:

— Ти кажеш, коли багато одних людей убивають багато інших, то це війна?

— Ну, приблизно так, — сказав я. — Тисячі людей убивають інші тисячі.

— У такому разі, — сказав Катага, — багато людей помирають одночасно однією смертю?

— Ну, так, — відповів я.

Він довго над цим думав, потім повернувся до мене й мовив:

— Не дуже добре, якщо багато людей помирають одночасно однаковою смертю. Жодного задоволення. Кожна людина повинна помирати власною смертю.

Зваж, Цивілізована Людино, неймовірну наївність цієї відповіді. І подумай, скільки правди приховано в цій наївності, скільки істини, якої можна повчитися.

Ба більше, ці люди не сваряться між собою, не знають кревної ворожнечі, не вчиняють жодних злочинів через пристрасті, в них немає вбивств.

Я доходжу висновку, що насильницька смерть не відома цим людям — крім, звичайно, нещасних випадків.

Шкода, що нещастя трапляються повсякчас і часто мають смертельні наслідки. Але це я пояснюю первісною дикістю навколишньої природи і дивовижною необачністю цих легковажних людей. Слід зазначити, що нещасні випадки не залишаються непоміченими. Жрець, з яким я доволі близько потоваришував, завжди висловлює жаль з приводу кожної пригоди та постійно застерігає людей від таких випадків. Він завше закликає до обачності.

Він гарна людина.

А зараз я запишу останню, справді чудову новину. (Хадвелл мимоволі всміхнувся, на хвильку завагався, потім повернувся до записника.)

Мел погодилася стати моєю дружиною! Щойно закінчу цей запис, відбудеться церемонія. Свято вже почалося, готується бенкет. Я вважаю себе найщас-ливішим чоловіком, адже Мел дуже вродлива. І до того ж, взагалі надзвичайна жінка.

Вона дуже переймається інтересами свого села. Часом аж занадто, як на мене. Повсякчас заохочує мене до роботи на користь селян. І я вже чимало зробив. Спроектував зрошувальну систему, надав їм насіння кількох нових їстівних культурних рослин, навчив деяких прийомів обробки металу та іншого, всього не злічити. Однак Мел хоче, щоб я робив для їхнього села щораз більше.

Але тепер я таки наполіг на своєму. Я маю право трохи відпочити. Хочу спокійно провести свій медовий місяць, а потім приблизно рік присвятити своїй книзі, гріючись на сонечку.

Мел не може цього зрозуміти. Уперто наполягає, що я повинен і далі працювати, натякає на якусь церемонію, пов'язану з Найвищим даром (якщо я правильно зрозумів).

Але я вже вдосталь попрацював. Хочу відпочити принаймні рік або й два.

Церемонія Найвищого Дару має відбутися відразу після нашого весілля. Гадаю, ці прості й щирі люди збираються надати мені особливо високі почесті чи щось подібне. Я висловив свою згоду й готовий прийняти їх.

Це має бути цікаво».

Для здійснення шлюбної церемонії все село на чолі зі старим жерцем рушило до Вершини, де відбувалися всі іґатійські шлюби. Чоловіки були прикрашені церемоніальним пір'ям, жінки — намистом із мушель та блискучих камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли дивний пристрій. Хадвелл бачив його лише мимохідь. Цю річ урочисто винесли з простої хати під зчорнілою солом'яною стріхою — здається, якогось святилища.

Учасники процесії по одному ступали на хисткий місток із лози. Катага, який ішов останнім, ледь усміхнувся й знову нишком помацав підпиляну лозу.

Вершина виявилася вузьким виступом чорної скелі, який нависав над морем. Хадвелл і Мел стояли на краю навпроти жерця. Всі замовкли, Лаг підніс руки.

— О великий Тангукарі! — вигукнув жрець. — Візьми цього чоловіка Хадвелла, твого посланця, який прийшов до нас із неба в осяйній кулі й зробив для Ігаті так багато, як ніхто й ніколи не робив. І змилуйся над своєю дочкою Мел. Навчи її любити пам'ять про свого чоловіка — та зміцни її в нашій вірі.

Священик пильно дивився на Мел, промовляючи ці слова. Дівчина зустріла його погляд із високо піднятою головою.

— Нарікаю вас подружжям! — проголосив жрець.

Хадвелл обійняв і поцілував дружину. Люди раділи.

Катага усміхнувся своєю хитруватою посмішкою.

— А тепер, — сказав жрець лагідно, — маю гарну новину для тебе, Хадвелле. Просто чудову!

— О, справді? — Хадвелл неохоче випустив з обіймів свою наречену.

— Ми високо поцінували твої справи, — промовив Лаг, — і вирішили, що ти гідний Найвищого Дару!

— Дуже вам вдячний, — уклонився Хадвелл.

Жрець подав знак. Четверо чоловіків підійшли ближче з дивним пристроєм, який Хадвелл зауважив раніше. Тепер він побачив, що це був поміст завбільшки як ліжко зі старого почорнілого дерева. До нього були прикріплені різноманітні зубці, гачки, загострені мушлі та шпичаки. Були там і порожні чаші та інші предмети дивної форми, призначення яких Хадвелл вгадати не міг.

— Шістсот років, — сказав Лаг, — Інструмент не виносили з його Святилища. Ще з часів В'ката, героя-напівбога, який власноруч врятував Ігаті від знищення. Тепер Інструмент винесли зі святилища заради тебе, Хадвелле!

— О, ні! Я не гідний такої честі, — розгубився Хадвелл.

У натовпі, враженому його скромністю, зчинився гамір.

— Повір мені, — твердо запевнив Лаг, — ти гідний цього. Чи приймаєш Найвищий Дар, Хадвелле?