Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 45)
Лагідний вітерець здіймав на поверхні озерця легкі хвильки та шелестів у високій траві.
Усе навкруги здавалося доволі мирним.
Переселенці, мабуть, були істеричними типами, вирішив Грегор. Вони, можливо, здійняли паніку та повбивали один одного.
Він ще раз перевірив сигналізацію, кинув одяг на стілець, вимкнув світло й ліг у ліжко. Зірки освітлювали кімнату яскравіше, ніж місячне світло на Землі. Бластер лежав під подушкою. Усе було добре.
Він тільки почав дрімати, коли раптом усвідомив, що в кімнаті хтось є.
Це було немислимо. Сигналізація не спрацювала. Радар мирно гудів.
Але кожен нерв Грегора волав про небезпеку. Він узяв бластер і роззирнувся кімнатою.
Чоловік стояв у кутку.
Не було часу на роздуми про те, як він там опинився. Грегор наставив бластера й сказав спокійним, рішучим голосом:
— Руки вгору.
Постать не рухалася.
Палець Грегора на спусковому гачку напружився, потім раптом розслабився. Він упізнав чоловіка. То був його власний кинутий на стілець одяг, примхливо змінений зоряним світлом і напруженою уявою.
Він посміхнувся й опустив бластер. Одяг ледь гойднувся.
Грегор відчув слабкий вітерець з вікна й посміхнувся знову.
Але купа одягу встала, випросталась і рішуче рушила до Грегора.
Грегор завмер у ліжку, спостерігаючи, як порожній одяг, зібраний у приблизну подобу людини, насувався на нього.
Коли одяг опинився посеред кімнати і його порожні рукави потяглися до Грегора, той почав стріляти.
Він усе натискав і натискав на курок, а купа пошматованого ганчір'я вперто посувалася до нього, ніби жива. Обгорілі клаптики тканини нависли йому над обличчям, ремінь намагався обмотатися навколо ніг. Припинилося це лише тоді, коли Грегор спалив усе до останньої нитки.
Коли це скінчилося, Грегор увімкнув усе можливе світло, заварив собі кави й додав у неї гарну дозу коньяку. Зумів утриматися від бажання розтрощити непотрібну систему сигналізації. Натомість зв'язався зі своїм партнером.
— Дуже цікаво, — так зреагував Арнольд на розповідь Грегора. — Одяг оживає! Справді дуже цікаво.
— Я так і знав, що тебе це потішить, — скрушно мовив Грегор. Після кількох ковтків коньяку він почувався покинутими напризволяще.
— Чи сталося ще щось?
— Поки що ні.
— Ну, будь обережний. У мене є гіпотеза. Потрібно її перевірити. До речі, якийсь божевільний букмекер приймає ставки на тебе п'ять проти одного.
— Та що ти кажеш?
— Так. Я теж зробив ставку.
— За мене, чи проти? — іронічно поцікавився Грегор.
— За тебе, звичайно! — обурився Арнольд. — Ми ж партнери, чи як?
Вони попрощалися, і Грегор заварив собі ще кави. Цієї ночі спати вже не збирався. Було приємно дізнатися, що Арнольд поставив на нього. Але, з іншого боку, Арнольду зазвичай страшенно не щастило в іграх.
Коли розвиднилося, Грегору вдалося кілька годин міцно поспати. Прокинувся він уже доволі пізно, знайшов собі одяг і заходився вивчати табір сонцепоклонників.
До вечора дещо виявив. На стіні будиночка було похапцем нашкрябане слово
Далі він ретельно обшукав свій будиночок, встановив більше ламп, протестував систему сигналізації та зарядив бластер.
Здавалося, все було гаразд. Та Грегор з острахом спостерігав, як заходить сонце, сподіваючись, що доведеться побачити його знову. Потім влаштувався у зручному кріслі й спробував спокійно все обміркувати.
Тут не було ні тварин, ані рухливих рослин, не могло бути розумних каменів або гігантського мозку в ядрі планети. Привид V не мав навіть малого супутника, на якому хтось міг би сховатися.
Грегор не вірив у привидів чи демонів. Він знав, що надприродні явища за детального вивчення за-звичай перетворюються на цілком природні. Міфи якщо не розвінчуються, то якось самі по собі перестають нас цікавити. Примари не стоять і не чекають, поки їх почнуть досліджувати ті, хто в них не вірить. Привид замку завжди йде у відпустку, коли з'являються вчені з камерами та магнітофонами.
Тож залишилася єдина можливість. Припустимо, хтось прагнув отримати цю планету, але не бажав сплачувати ціну, якої вимагав Фернграум. Може, той хтось і ховається тут, лякає поселенців, навіть вбиває їх, щоб збити ціну?
Це здавалося логічним. Можна було б навіть якось пояснити поведінку його одягу. Статична електрика за належного використання, могла б…
Перед ним щось стояло. Сигналізація, як і минулого разу, не спрацювала.
Грегор повільно розглядав примару. Створіння мало приблизно десять футів зросту, а статурою нагадувало людину, якщо не враховувати крокодилячої голови. Воно було яскраво-малинового кольору в пурпурову повздовжню смужку. В одній лапі створіння тримало велику коричневу бляшанку.
— Вітаю, — озвалося воно.
— Привіт, — вичавив із себе Грегор. Його бластер лежав на столі лише за два кроки. Він замислився: чи нападе потвора, якщо він спробує схопити зброю?
— Як тебе звати? — безбарвним голосом запитав Грегор, і далі перебуваючи в стані глибокого шоку.
— Я — Смугастий Хапуга, — відповіло створіння, — хапаю різні речі.
— Як цікаво.
Рука Грегора поволі потяглася до бластера.
— Можу схопити те, що зветься Річардом Грегором, — вів далі Хапуга веселим, безтурботним тоном, — і з'їсти в шоколадному соусі. — Він підняв коричневу бляшанку, й Грегор прочитав на етикетці: «Шоколад Сміга. Ідеальний соус до Грегорів, Ар-нольдів і Фліннів».
Пальці Грегора торкнулися бластера. Він запитав:
— Ти збираєшся мені з'їсти?
— Авжеж, — відповів Хапуга.
Грегор схопив зброю, зняв запобіжник і вистрілив. Промінь бластера відбився від грудей Хапуги і обпалив підлогу, стіни та брови Грегора.
— Це мені не зашкодить, — пояснив Хапуга, — я зависокий.
Бластер випав із руки Грегора. Хапуга нахилився ближче.
— Я зараз тебе не з'їм, — сказав він.
— Ні? — насилу промимрив Грегор.
— Ні. Я зможу з'їсти тебе лише завтра, першого травня. Такі правила. Я просто прийшов про дещо попросити.
— Про що саме?
Хапуга усміхнувся.
— Будь такий ласкавий, з'їж кілька яблучок. Вони надають м'ясу надзвичайного, дивовижного смаку.
І з цими словами смугасте чудовисько зникло.
Тремтячими руками Грегор викликав по радіо Арнольда і розповів йому, що сталося.
— Гм, — сказав Арнольд, — Смугастий Хапуга, еге ж? Гадаю, це саме те, чого слід було очікувати. Все сходиться.
— Що там у тебе сходиться? Що ти маєш на увазі?
— Насамперед, зроби так, як я скажу. Я хочу переконатися.
Отримавши вказівки Арнольда, Грегор розпакував хімічне обладнання та виставив рядком пробірки, реторти й хімічні речовини. Він зливав, перемішував, досипав, розділяв, як йому було вказано, і, нарешті, поставив суміш на плиту, щоб нагріти.
— Тепер, — Грегор знову вийшов на зв'язок, — поясни мені, що відбувається.