Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 36)
— Я так і думав, — Маллен глянув на старого. Навколишній світ не обходив пана Картера. Жах, який скував увесь Вейнсвілл, його не зачепив.
«Рибалки живуть у власному світі», — подумав Маллен.
— Шкода, що тебе не було тут годину тому, — сказав пан Картер. — Я підчепив такого красеня. Чудовий хлопчина, фунтів зо два. Гідний противник для такого старого бойового коня, як я! І це ж треба — зірвався. Але спіймається інший… Агов, куди ти йдеш?
— Повертаюся додому! — вигукнув Маллен, брьо-хаючись у воді. Тепер він знав, чого шукав у пана Картера, — паралелей. І тепер уже все розумів.
Безневинний пан Картер, витягуючи форель, дуже нагадував іншого, набагато сильнішого рибалку, який ловив…
— Назад, попередити інших риб! — крикнув Маллен, на мить озирнувшись, і спотикаючись, побіг попід берегом. Хоч би тільки Філліс не торкалася ні до якої їжі! Він дістав із кишені упаковку від пирога й пожбурив її якнайдалі. Ненависна приманка!
А тим часом рибалки, кожен на своїй риболовлі, знову з посмішками закинули у воду свої вудки.
Світ, який наснився
Ланігану знову наснилося те саме, й він прокинувся від власного хрипкого крику. Сів у ліжку, вдивляючись у фіолетову пітьму. Зуби в нього були стиснуті, вуста скривила судома. Відчув, що його дружина Естель поворухнулася й теж сіла поряд. Ланіган не дивився на неї. Досі борсаючись у тенетах свого сну, чекав на докази реального світу.
Крісло повільно пропливло у його полі зору та з легким стукотом прибилося до стіни. Обличчя Ла-нігана трохи розслабилося. Естель поклала долоню на його руку, — жест мав бути заспокійливим, але обпік його вогнем.
— Ось, — мовила вона, — випий це.
— Не треба, — помотав головою Ланіган, — усе нормально.
— Все ж таки випий.
— Це справді зайве. Зі мною все гаразд.
Нарешті він трохи оговтався від пережитого жахіття. І він сам, і навколишній світ знову стали звичними. Це відчуття було для Лангіана таким важливим, що він не хотів його позбутися через заспокійливе.
— Це був той самий сон? — запитала Естель.
— Так, той самий... Не хочу про це говорити.
— Гаразд, — кивнула Естель. (Вона потурає мені, подумав Ланіган, бо я її лякаю… Та я й сам боюся.)
Дружина запитала:
— Котра на годиннику?
Ланіган глянув.
— П'ятнадцять хвилин по шостій.
Але щойно він це вимовив, стрілки на годиннику рвучко стрибнули вперед.
— Ні, за п'ять хвилин сьома.
— Ти ще зможеш заснути?
— Навряд, — зітхнув Ланіган, — мабуть, вставатиму.
— Добре, любий.
Естель позіхнула, заплющила була очі, та знову розплющила й запитала:
— А ти не хочеш зателефонувати…
— Я зустрічаюся з ним о дванадцятій десять, — нагадав Ланіган.
— Чудово, — Естель знову заплющила очі й за мить заснула. Ланіган дивився на неї. Її каштанове волосся стало блакитним, вона глибоко зітхнула.
Ланіган устав з ліжка й одягнувся. Він був міцним чоловіком, помітним у натовпі, мав виразні риси й висип на шиї. Більше нічим особливим не вирізнявся, окрім того, що бачив один і той самий сон, який доводив його до божевілля.
Він провів кілька годин на ґанку, спостерігаючи за появою нових зірок у світанковому небі.
Потому вирушив на прогулянку. Йому «пощастило» — за два квартали від свого будинку наткнувся на Джорджа Торстейна. Кілька місяців тому необережно розповів Торстейну про свій сон. Торстейн був простим, доброзичливим хлопцем, який свято вірив у самовдосконалення, дисципліну, практичність, здоровий глузд та решту нудних чеснот. Його тверезе заперечення всілякого безглуздя на певний час принесло Лангіану полегшення. Але тепер цей тип уже дратував його. Такі люди, як Торстейн, — без сумніву, сіль землі й хребет нації, але для Ланігана, який боровся з невідомістю (і програвав), спілкування з Торстейном переросло зі звичайної неприємності в суцільний жах.
— Ну, Томе, як справи, хлопче? — привітав його Торстейн.
— Добре, — відповів Ланіган, — просто чудово.
Він ввічливо кивнув і хотів іти собі далі під ніжно-зеленим небом. Але не так легко було втекти від Торстейна.
— Томе, хлопче, я міркував про твою проблему, — завів Торстейн, — і дуже непокоюся.
— Ну, це шляхетно з твого боку, — посміхнувся Ланіган, — але насправді ти не мусиш цим так перейматися.
— Я переймаюся, бо хочу цього, — похитав головою Торстейн. І хоч як це прикро, він був щирий. — Я не байдужий до людей, Томе. Завжди залишався таким, ще змалечку. Ми ж із тобою давні друзі й сусіди.
— Авжеж, — без особливого захвату озвався Лані-ган. (Найгірше — коли ти потребуєш допомоги й таки доводиться її приймати.)
— Томе, гадаю, тобі не завадить трохи відпочити.
Торстейн мав для всього простий рецепт. Він практикував своє лікування без ліцензії, тож і ліки не потребували значних витрат.
— Я справді не можу цього місяця дозволити собі відпочинку, — заперечив Ланіган. (Небо зараз було помаранчево-рожевим, три сосни зів'яли, дуб перетворився на кактус.)
Торстейн весело розсміявся.
— Хлопче, якраз навпаки, ти не можеш саме зараз позбавити себе відпочинку! Ти це розумієш?
— Ну, я так не думаю.
— А ти подумай! Ти стомився, ти напружений, весь на нервах. Працюєш забагато.
— Я вже мав тижневу відпустку, — сказав Ланіган і глянув на годинник. Його золотий корпус перетворився на свинцевий, але час він, як здалося Лагніану, показував досить точно. За його відчуттями, від початку розмови збігло не менше двох годин.
— Це не зовсім те, що тобі потрібно, — стояв на своєму Торстейн. — Ти залишався тут, у місті, поруч зі своєю роботою. Тобі потрібно виїхати на природу. Томе, коли ти востаннє відпочивав у кемпінгу?
— У кемпінгу? Ну, я ніколи не був у кемпінгу.
— Та ви тільки погляньте на нього! Хлопче, тобі слід повернутися до реальних речей. Тобі потрібні не вулиці й будівлі, а гори та річки.
Ланіган ще раз глянув на годинник і з полегшенням побачив, що він знову став золотим.
Він зрадів, бо заплатив за той годинник шістдесят доларів.
— Дерева та озера, — вправлявся у красномовстві Торстейн, — відчуття шовковистої травички під ногами, споглядання високих темних вершин на тлі золотавого неба...
Ланіган помотав головою.
— Я був за містом, Джордже. Мені це не допомагає.
Торстейн затявся на своєму:
— Ти повинен відкинути все штучне.
— Все воно здається однаково штучним, — сказав Ланіган, — дерева чи будівлі — яка між ними різниця?
— Будівлі зведені людьми, — пояснив Торстейн, — а дерева створив Бог.
Ланіган мав певні сумніви щодо обох тверджень, але не збирався ділитися ними з Торстейном.
— Можливо, щось у цьому є. Я подумаю.
— Обов'язково подумай, — наполягав Торстейн. — До речі, я знаю чудове місце. Це в штаті Мен, Томе, біля невеличкого озерця…