Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 37)
Торстейн був неперевершеним майстром нескінченних нудних описів. На щастя для Ланігана, сталася подія, яка відвернула їхню увагу. Загорівся будинок по інший бік вулиці.
— Чий це дім? — вигукнув Ланіган.
— Макелбі, — відповів Торстейн, — у нього вже друга пожежа за цей місяць.
— Мабуть, треба зчинити тривогу.
— Маєш рацію. Я сам це зроблю, — запевнив Тор-стейн. — А ти май на оці ту місцинку в Мені, про яку я тобі розповів, Томе.
Торстейн зібрався йти, і раптом сталося дещо досить кумедне. Ледь він ступнув на тротуар, бетон під його лівою ногою зробився рідким. Заскочений зненацька Торстейн загруз по гомілку, не встиг зупинитися й гепнувся долілиць.
Том поквапився йому на допомогу, поки бетон знову не затвердів.
— Усе нормально? — запитав він.
— Звихнув ногу, от дідько, — пробурмотів Тор-стейн. — Але начебто можу на неї ступати.
Він пошкутильгав повідомляти про пожежу. Ла-ніган залишився наглядати. На його думку, сталося спонтанне самозаймання. За кілька хвилин, як він і сподівався, вогонь так само миттєво згас.
Не можна радіти з чужої біди, але Ланігану було складно втриматися від зловтіхи через пригоду Тор-стейна. Навіть несподівана повінь на Мейн-стріт не зіпсувала йому настрою.
Потім він згадав свій сон, і його знову охопило сум'яття. Він поквапився до лікаря.
На цьому тижні приймальня доктора Семпсона був маленькою і темною. Старий сірий диван зник, на його місці стояли двоє крісел у стилі Людовіка ХV і висів гамак. Зношений килим переткався наново, на брунатній стелі виднілися підпалини від сигарет. Але портрет Андретті залишався на звичному місці, на стіні, й велика незграбна попільничка виявилася бездоганно вичищеною.
Відчинилися двері кабінету, вистромилася голова доктора Семпсона.
— Вітаю, — сказав він, — хвилинку зачекайте.
Голова лікаря сховалася за дверима.
Семпсон дотримався слова й швидко закінчив свої справи. Лангіан чекав не більше кількох секунд. Ще за мить він простягнувся на шкіряному дивані зі свіжою паперовою серветкою під головою. Доктор Семпсон запитав:
— Ну, Томе, як ваші справи?
— Так само, — поскаржився Ланіган, — навіть гірше.
— Сон?
Ланіган кивнув.
— Перекажіть-но його знову.
— Я б не хотів, — заперечив Ланіган.
— Боїтеся?
— Більше, ніж досі.
— Навіть зараз, ось тут?
— Так. Особливо зараз.
Лікар помовчав, дав Ланігану змогу заспокоїтися і мовив:
— Раніше ви говорили про свій страх перед цим сновидінням, але ніколи не казали мені, чому ви його так боїтеся.
— Ну... це звучить якось по-дурному.
Обличчя Семпсона було серйозним, спокійним, стриманим — обличчям людини, яка нічого не вважає дурницями, навіть принципово нічого не визнає не вартим уваги. Можливо, це була суто фахова маска, та Ланігана заспокоїв вираз обличчя лікаря.
— Гаразд, я скажу вам, — несподівано для себе погодився він і раптом затнувся.
— Я слухаю, — повторив доктор Семпсон.
— Ну, це тому… Словом, я вірю, що якось, незрозуміло…
— Так, продовжуйте, — заохочував його Семпсон.
— Ну, якось може статися, що світ із мого сну перетвориться на справжній, — він знову зупинився, потім продовжив, — і коли я прокинуся, то опинюсь у тому світі. І тоді той світ стане реальністю, а цей — сном.
Він обернувся до лікаря, щоб подивитися, як це безглузде одкровення вплинуло на нього. Якщо воно й збентежило Семпсона, він цього нічим не виказав. Лікар спокійно розкурив свою люльку вказівним пальцем лівої руки, який і далі тлів, потім дмухнув на палець, загасив його й мовив:
— Так-так, будь ласка, продовжуйте.
— Продовжувати? Але це все, і проблема саме в цьому!
На яскравій килимовій доріжці Семпсона з'явилася пляма завбільшки як монета. Потемніла, по-щільнішала, перетворилася на маленьке фруктове деревце. Семпсон зірвав один з пурпурових стручків, понюхав його й поклав на стіл. Він обвів Ланігана суворим і водночас сумним поглядом.
— Ви раніше вже розповідали мені про світ із вашого сновидіння, Томе.
Ланіган кивнув.
— Ми обговорили це питання, простежили його походження, дослідили його значення для вас. Протягом останніх місяців ми, на мою думку, виявили причину, з якої ви відчуваєте
Ланіган ледь помітно кивнув.
— Однак, ви відмовляєтеся це зрозуміти, — провадив Семпсон. — Ви щоразу забуваєте: світ із вашого сновидіння — це лише сон, не що інше, як сон, керований довільними законами, які ви самі винайшли для задоволення власних психічних потреб.
— Я би хотів у це повірити, — зітхнув Ланіган, — та лихо в тім, що цей клятий світ із мого сновидіння надто логічний.
— Зовсім ні, — заперечив Семпсон. — Вам так здається лише тому, що ваша омана герметична, замкнена на собі й сама себе підтримує. Дії людини засновані на певних припущеннях про природу світу. Якщо ви погоджуєтеся з цими припущеннями, будь-чия поведінка видається цілком логічною. Але змінити ці припущення, ці основні аксіоми, майже неможливо. Наприклад, як ви доведете людині, що її не контролює таємне радіо, яке чує лише вона?
— Я збагнув суть проблеми, — пробурмотів Лані-ган. — І щось подібне відбувається зі мною?
— Саме так, Томе. Ви хочете, щоб я вам довів, нібито цей світ справжній, а світ із вашого сновидіння — ні. Ви готові відмовитися від власної фантазії, якщо я наведу необхідні докази.
— Так, саме так! — вигукнув Ланіган.
— Але ж розумієте, я не можу їх надати, — усміхнувся Семпсон, — бо природа світу очевидна, але довести її неможливо.
Ланіган замислився на мить. Нарешті мовив:
— Послухайте, док, але ж я не настільки хворий, як, скажімо, цей хлопець із секретним радіо?
— Ну звичайно. Ви розумніший, раціональніший. У вас є сумніви щодо реальності світу, але, на щастя, ви сумніваєтеся також і стосовно реальності вашої ілюзії.
— Тоді спробуйте, — попросив Ланіган, — я розумію, що це складно, але заприсягнуся вам: сприйматиму все, що зможу змусити себе сприйняти.
— Це справді не моя галузь, — зітхнув Семпсон, — такими проблемами займається метафізика. Не думаю, що достатньо кваліфікований...
— Давайте спробуємо, — благав Ланіган.
— Ну, гаразд, — Семпсон наморщив чоло, зосередився й мовив: — Мені здається, що ми перевіряємо світ через власні відчуття, тому для остаточного аналізу маємо спиратися саме на них.
Ланіган кивнув, і лікар продовжив:
— Отже, ми знаємо, що річ існує, бо наші відчуття свідчать про її існування. Як ми зазвичай перевіряємо правильність наших спостережень? Порівнюючи їх із відчуттями інших людей. Ми знаємо, що наші відчуття не вводять нас в оману, якщо відчуття інших людей теж вказують на існування речі, про яку йдеться.
Ланіган це обміркував і відповів:
— Тому реальний світ є просто тим, чим він уявляється більшості людей.
Семпсон скривився.
— Я ж вам казав, — почав він знову, — що метафізика — не моя парафія. Проте гадаю, що це прийнятний аргумент.
— Так... Але, док, якщо припустити, нібито всі ці спостерігачі помиляються? Наприклад, припустимо, існує безліч світів і багато реальностей, а не єдина? Припустімо, що це просто одна довільна сутність, складена з нескінченного числа сутностей? Або що природа самої реальності здатна змінюватися і що я незбагненним чином можу сприймати ці зміни?