Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 25)

— Про що? — перепитала жінка.

— Про Лабіринт.

— Який номер ви набирали?

Редферн назвав номер. Жінка сказала, що це справді номер Інституту Редферна, але про лабіринт вона нічого не знає. Якщо, звичайно, він не має на увазі добре відому серію L лабіринтів, які використовуються для дослідів зі щурами. Лабіринти серії L, вела далі жінка, є в в різних модифікаціях, ціни встановлюються відповідно до їх площі у футах. Є моделі від L–1001, простого лабіринту бінарного примусового вибору з площею двадцять п'ять квадратних футів, аж до L–10023 багатоваріантної моделі випадкового вибору з площею дев'ятсот квадратних футів, придатного для демонстрації в аудиторії.

— Ні, — сказав Редферн, — побоююся, мав на увазі не це.

— Тоді що саме ви мали на увазі? — поцікавилася жінка. — Ми створюємо також спеціальні лабіринти, як вказано у нашій рекламі на «Жовтих сторінках».

— Але я не хочу, щоб ви створювали для мене лабіринт, — сказав Редферн. — Розумієте, якщо вірити листу, який я отримав, цей лабіринт уже існує і, здається, він досить великий за розміром і розрахований на людей.

— То йдеться про такий лабіринт? — в голосі жінки прозвучала підозрілива нотка.

Редферну довелося пояснювати:

— Я отримав листа. Мене запросили на урочисте відкриття цього Лабіринту й дали ваш номер телефону для отримання додаткової інформації…

— Послухайте, пане, — роздратовано перебила його сердита жінка, — я не знаю, чи ви справді псих, чи це у вас такі жарти, чи може ще щось інше, але Інститут Редферна — поважна установа, якій понад тридцять п'ять років. І якщо ви знову набридатимете нам з цією нісенітницею, я запишу ваш дзвінок, і ви відповісте згідно з законом!

Вона кинула слухавку.

Редферн сів у крісло. Помітив, що у нього тремтять руки. Намагаючись викрити чийсь розіграш, він збирався влаштувати власний, а натомість наразився на другий, додатковий. Зрозумів, що повівся як дурень.

Тут у нього виникла тривожна думка. Він відкрив телефонну книгу Мангеттена і пошукав номер Інституту дослідження поведінки Редферна.

Такого у списку не було.

Редферн зателефонував у довідкову службу й попросив подивитися у списку нових номерів, потім — у звичайному списку, але, як і передбачав, інституту Редферна ніде не було. Нарешті, він узяв «Жовті сторінки» й почав шукати у різних розділах: «Лабіринти», «Дослідження», «Поведінка», «Наукове та лабораторне обладнання». Ніде не було жодної згадки ні про Редферна, ні про якусь фірму, що спеціалізується на створенні лабіринтів.

Він зрозумів, що намагаючись розгадати другий розіграш, втрапив у пастку третього і, швидше за все, серія розіграшів на цьому не закінчується.

Але вже накопичилося забагато доказів, щоб і далі вважати це жартом. Серія розіграшів була, фактично, частиною самого Лабіринту, невеличкою петлею, яка швидко згорнулася назад, до початкової точки. Або до моменту, який дуже нагадує початкову точку.

Однією з основних особливостей лабіринту є дублювання, подвоєння. І воно насправді було — вочевидь через використання імені Редферна в обох листах і наслідування його почерку та приховано — через монотонно повторювані протиріччя у кожному твердженні.

Опис закону лабіринту (який, як було заявлено, він знав і водночас якого не знав) був доволі простим. Це міг бути опис лише його власних емоцій, що їх міг викликати лабіринт. Його стомили навмисні двозначності. Довільна манера й загальне враження чогось умоглядного принесли несподівану втіху, яку зазвичай отримує людина, викриваючи брехню там, де вона сподівалася знайти істину.

Таким чином, він побачив, що перший лист насправді був лабіринтом — рабським, без кінця ду-бльованим пам'ятником нудьзі, чию досконалість порушила одна важлива деталь — власне його існування. Другий лист був необхідним дублюванням першого, й у такий спосіб виконувалися закони Лабіринту.

Можливі й інші точки зору, але тієї миті, коли Редферн про це подумав, він зауважив, що, можливо вже міркував про все це раніше.

Не спробуєш — не дізнаєшся

Руки дуже стомилися, та він знову взявся до зубила й молотка. Майже закінчив, залишилося ще кілька літер — і напис буде глибоко вкарбований у твердий граніт. Чоловік завершив роботу, випростався, недбало кинув інструменти на долівку печери. Задоволений собою, витер піт з брудного, зарослого щетиною обличчя і прочитав напис.

Я ВИНИК ІЗ ЗЕМНОГО ҐРУНТУ, ГОЛИЙ І БЕЗЗАХИСНИЙ.

Я ВИГОТОВИВ ЗНАРЯДДЯ. Я БУДУВАВ І РУЙНУВАВ,

СТВОРЮВАВ І ЗНИЩУВАВ. Я СТВОРИВ ТЕ, ЩО МЕНЕ

ПЕРЕВЕРШИЛО, І ВОНО ЗНИЩИЛО МЕНЕ.

МОЄ ІМ'Я — ЛЮДИНА, І ЦЕ — МОЯ ОСТАННЯ ПРАЦЯ.

Він посміхнувся. Гарно написано. Можливо, не надто досконало з літературної точки зору, але це — гідна пам'ятка останньої людини. Глянув на більше не потрібні інструменти в себе під ногами й знищив їх. Зголоднілий після тривалої роботи, навприсядки приготував обід. Якусь мить дивився на їжу — начебто чогось бракує. Засоромився й створив стіл, стілець і посуд. Почувався збентеженим: знову про це забув.

Квапитися не було куди, та все одно їв похапцем. Подумки відзначив: якщо не загадуєш певних конкретних харчів, завжди створюєш гамбургер, картопляне пюре, горошок, хліб і морозиво. І підсумував — звичка. По обіді примусив зникнути решки їжі, а також посуд і стіл. Стілець він залишив: так і сидів на ньому, уважно розглядаючи напис. «Добре вийшло, — похвалив себе, — але ніхто, крім мене, ніколи не прочитає».

Не було жодного сумніву, що він — остання жива людина на Землі. Війну вели за всіма правилами. Так старанно воювати могла тільки людина — істота вкрай педантична. У цій війні не було ні нейтральних країн, ані політики неприєднання. Доводилося ставати або по один бік, або по інший. Бактерії, отруйні гази та радіація накрили Землю величезною хмарою. У перші дні цієї війни одна непереможна зброя майже невпинно змагалася з іншою таємною зброєю. І навіть по тому, як остання рука натиснула останню кнопку, бомби, що запускалися й керувалися автоматично, й далі сипалися дощем. Нещасна Земля стала величезним смітником, позбавленим усього живого, від полюса до полюса не залишилось ні рослини, ані тварини.

Майже все це розгорталося в нього на очах. Він чекав, поки не впевнився, що впала остання бомба, й тепер повернувся.

«Дуже розумно вчинив», — гірко подумав чоловік, з печери споглядаючи застиглу лаву, свій корабель, що завмер на ній, і понівечені гори вдалині.

Він зрадник. Та кого це тепер обходить?

Чоловік був капітаном Військ Західної Півкулі. За два дні війни вже зрозумів, що це — кінець. Тож завантажив корабель консервованим повітрям, їжею і водою та втік. Знав, що серед хаосу і руйнування ніхто не кинеться його шукати, а за кілька днів уже й не буде кому вирушати на пошуки. Посадив великий корабель на зворотний бік Місяця й чекав. Війна тривала дванадцять днів — він розраховував на чотирнадцять, але довелося чекати ще майже півроку, поки перестали падати автоматичні ракети. Тоді й приземлився.

І виявив, що живий тут лише він один...

Сподівався, що й інші визнають цю війну безглуздою, завантажать кораблі та втечуть на Місяць. Мабуть, якщо хтось і мав подібні наміри, часу для їх здійснення вже не залишалося. Він мав надію на виживання бодай розпорошених купок людей, але нікого не знайшов. Війна велася надто ретельно.

Повернення на Землю мало його вбити, бо саме повітря тут стало отруйним, але не чоловік цим не переймався — і не загинув. Здавалося, виробив імунітет проти різних видів мікробів та випромінювання, або навіть набув особливої здатності до виживання. Звичайно, він стикався з усіма згубними впливами, блукаючи цілим світом, скеровуючи свій корабель над подовбаними долинами й випаленими горами від руїн одного міста до згарища на місці іншого. І ніде не знайшов життя, але дещо відкрив у собі.

Він міг творити. Усвідомив свою силу на третій день перебування на Землі. Йому закортіло побачити дерево посеред розтопленого каменю й покорченого металу — і дерево з'явилося. Решту дня він вправляв-ся, поки не з'ясував, що може створювати не лише все побачене колись, а й те, про що чув.

Те, що він найкраще знав, і створювалося найпростіше. Наприклад, речі, відомі йому лише з книг або розповідей, — скажімо, палаци — зазвичай виявлялися кривобокими й трохи дивними, хоча їх можна було вдосконалювати, подумки допрацьовуючи деталі. Все створене було тривимірним. Навіть їжа смакувала як справжня й тамувала голод. Він міг забути про те, що створив, лягти спати, і все одно після пробудження бачив свої творіння на колишньому місці. Міг і знищувати їх: достатньо подумки зосередитися на цьому — й усе створене зникає. Просто що більша річ, то довше слід на ній зосереджуватися.

Об'єкти, які створив не він — долини й гори, — теж міг знищувати, але це займало більше часу. Мабуть, легше вправлятися з матерією, створеною самотужки. Він міг творити птахів і дрібних тварин, чи це тільки мало вигляд птахів і тварин?

Ніколи не намагався створити людину.

Чоловік не був ученим, служив космічним льотчиком. Мав досить обмежені знання з теорії будови атома й практично нічого не знав про генетику. Міркував так: імовірно, певні зміни в ньому відбулися на клітинному рівні, можливо, щось зрушилося в його мозку чи на самій Землі. Та причинами теж не надто цікавився, просто прийняв цей факт.