Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 96)

Отоді-то сіа Леокадія і згадала свого далекого родича й багатія. Вона скликала весь свій рід і порадила перебратися на нове місце. Всього рід налічував двадцять три душі, батьків і братів, тіток і кузенів: семеро жінок, шестеро чоловіків і десятеро недорослих синів різного віку. Молода Ненека їхати відмовилася, до неї залицявся Озирис, блискучий проповідник і поганенький флейтист «Естансіанської ліри», що працював прикажчиком в крамничці тканин свого батька, сеу Америко. Для Ненеки то була нагода піти з дому й поєднатися зі своїм коханим: ще один камінь на шию безталанному сеу Америко. Габріел, батько Ненеки, погрожував їй страшною карою, а сіа Леокадія сказала: якщо неслухнянка хоче лишитися тут, щоб з голоду продавати своє тіло, то це її справа, а їм і своїх клопотів вистачає.

Сіа Леокадія написала полковникові листа, нагадала про їхню зустріч і про його обіцянку. «А хіба він ще ряст топче?» — запитав п’ятдесятилітній Вава, найстарший син Леокадії. Якби він упокоївся, то звістка про його смерть дійшла б до Естансії відразу, лихі новини завжди летять мов на крилах. Він нам не відповість, сказав зять Амандіо, любитель псувати людям настрій.

Але полковник відповів, та ще й телеграмою, яка викликала сенсацію. Зібрали свої» пожитки, купили квитки у вагон третього класу і доїхали до Баїї, а звідти на останні гроші пароплавом дісталися до Ільєуса. Далі про них поклопотався кузен.

Роботи на плантаціях вистачало, надто під час збору врожаю, але полковник не хотів, щоб родичі його надривалися на виснажливій роботі пеонів. Згадавши про Велику Пастку, він надумав з’їздити туди, щоб поглянути на тамтешні умови. Натаріо допоміг обрати місце — між плантацією і тваринницькою фермою Алтемірандо. Тут було де розвернутися, а полковникова опіка буде гарантією того, що жоден чужак не займе цих земель під цукрову тростину. Тоді зігнати його звідти не зміг би навіть полковник: тут цілина, кожен може її зайняти.

Зустріти естансіанців на станції Такарас полковник попросив Натаріо. Зрештою, вони йому не лише земляки, а й родичі, а старій скоро стукне вісімдесят, вона заслуговує більшого, ніж простого співчуття. Ось чому Натаріо прихопив з собою слухняного віслюка-тихохода, а для більшої певності — гамак і тичку: якщо оте старе луб’я не зможе їхати верхи, то її понесуть на плечах. Він чекав прибульців на станції і одвіз їх у Велику Пастку.

На старе луб’я Леокадія не була схожа. Сухоребра, висока, вона виглядала значно молодшою від свого віку. Вона підганяла свого віслюка, щоб не відставати від баскої мулиці кузенового посланця, і все допитувалася:

— Чи видно у вас якийсь поступ? Духовий оркестр уже завели? А на честь кого церква? Хто місцевий святий?

Губи Натаріо ворухнула лукава посмішка:

— Духового оркестру ще не завели, але музики є, сопілкар і гітарист. Церкви теж нема, а чи видно поступ, побачите самі. А щодо святого, то скажу ось що: як і є такий, то це ваш покірний слуга, капітан Натаріо да Фонсека.

Троє з жінок були при надії: Фауста, Ілда й Зеферина.

У мазанці-голярні на стінах висіло з півдюжини кліток із пташками. Не рахуючи клітки з шулікою, майже завжди порожньої: шуліка вільно літав по хаті і ловив своїм довгим дзьобом комах. Не сиділа в клітці й горлиця-туркавка. У клітках красувались екзотичні рябопері птахи — наслідок ретельного добору До до Зануди.

Еду й Нандо, компаньйони в торгівлі птахами та дрібною живністю, на недільному базарі щедро постачали своїм товаром покупців із поблизьких селищ. Пташка звеселяє кожен дім. Навіть найубогіша й найбезрадісніша оселя оживає й гарнішає, сповнившись щебетом і райдужною грою оперення жовтобрюха, сабіа, кардинала, куріо, чорноптаха, земляного канарка, папа-камім, щиглика; список, як бачимо, чималий. Що ж до папуг і папужок, то вони наші вірні й безцінні супутники.

І не тільки пташки супроводжують нас у житті. Удовичка Наталіна мала мавпочку кольору паленого меду, яка спала у чохлі швацької машинки, обгорнувшись своїм довгим хвостом. За народним повір’ям, так звані мавпи-опівнічники займалися садінням какао: удень вони дрімають, а вночі пустують. Меренсія і Зе Луїз тримали в своїй гончарні двометрового удава, який ріс і далі. Удав не давав розмножуватися шкідникам і відлякував гадюк. Розпусниці й дітлахи віддавали перевагу мавпочкам міко.

Пташок Додо Зануда ловив не для продажу і не для окраси перукарського салону — так називали тісну кімнатку, де стояло крісло, зроблене руками Лупісиніо; перукарський салон був таким самим дивом, як і солом’яний навіс, охрещений у містечку бальною залою.

З численної здобичі, добутої з сильців, птахолов залишав собі поодинокі особні. Після найпильнішого огляду, після цікавих і чудернацьких випроб та дослідів він одбирав окремі екземпляри, виходячи з лише йому відомих критеріїв. Більшість птахів він випускав на волю і, бачачи, як вони радіють несподіваній свободі, так тішився, що мимохіть думалось: він і ловив їх для того, щоб потім розчулено випускати.

Відібрані птахи — за красою, щебетом, утішністю чи хто його знає за чим — потрапляли в клітки, розвішані в голярні, й ставали об’єктом невсипущої турботи птахолова. Додо їх приручав, з безмежним терпінням, і завидною вправністю навчав дивовижним штукам. Дзьобом вони у клітках приводили в рух цілу мережу переплетених мотузочок, піднімаючи й опускаючи наперстки, щоб зачерпнути з бляшаних жолобків воду. Піднімали накривки дерев’яних скриньок, щоб клювати канаркове сім’я, відчиняли й зачиняли дверцята клітки тощо — словом, демонстрували всілякі чудеса. Додо командував ними, клацаючи пальцями.

Хлоня, Лісова Квітка, Карабін, Жупел, Щупак — кожен птах мав своє ім’я. Вони зліталися на закличний, лагідний голос дресирувальника. Він домігся того, що вони літали в домі й поза домом, але завжди поверталися, сідаючи на клітку чи на відчинені дверцята з бамбукових ґраток. Виспівували самозабутньо й брали корм з рук Додо. Хлопчики, німіючи від подиву, годинами стежили за дивовижними уроками в цій пташиній школі.

Чудовий свистун, Додо висвистував мелодії, жовтобрюхи підхоплювали мотив і навчали щебетати сусідів по клітці. Пташки Додо Зануди були не тільки ручні й вишколені, як у інших хазяїв, — вони стали справжніми артистами, гідними виступати в цирку. Так запевняв полковник Боавентура Андраде.

Одібрані й вимуштрувані птахи Додо не призначалися для фазенд, розташованих між станцією Такарас та Ітабуною. І лише після тривалих умовлянь птахолов із сумом розлучався з ними. Проте не продавав першому-ліпшому. Спершу він переконувався, що покупець справді любить птахів, а не безжальний улаштовувач півнячих і пташиних боїв.

У голярні зосталася тільки горличка-туркавка; її Додо не продав би за все золото світу: пташка щипала йому пальці на ногах, сідала на плече або на золотаву чуприну, знаходила й висмикувала дзьобиком сиві волосини. Охочих купити її не бракувало, але Додо усім відмовляв; він сердився і втрачав свою звичайну незворушність, коли хтось наполягав. Як міг він жити без оцього лункого й втішного туркання: тур-тур-тур! Часто бачили, як він сидить на дерев’яному дзиглику біля дому, а пташка скубе на його голові кучму волосся.

Якось уночі, коли обозники вгамувалися і на вигоні запанувала тиша, Додо Зануду розбудив дзвінкий поклик горлички. Він здивувався: такої пори їй би спати в клітці, адже ще й чорти навкулачки не билися. Він звівся на маті й прислухався: пташки спали, значить, кричали не в кімнаті; але поклик долітав знов і знов. Може, то верещить з переляку якийсь заблуканий птах? Чи з підбитим крилом — не може літати й просить допомоги?

Ступаючи дуже обережно, щоб не наполохати птаство, Додо Зануда підійшов до порога. Ступив ще крок і раптом побачив перед собою Сан — дівчина сиділа навпочіпки під дощем. Розгледівши його в пітьмі, вона зірвалася на рівні й простягла до нього руки.

Забрьоханий, мокрий як хлющ, — лило мов з відра, — полковник Робустіано де Араужо спішився перед дверима кузні і передав повід капанзі, що його супроводжував. То був молодший брат Жерино, на ім’я Назарено, — обидва брати служили полковникові вірою і правдою.

— Чекай мене у складі.

Стоячи на порозі, Кастор Абдуїн щиро привітав гостя:

— Заходьте, куме, ви тут удома. Гляньте на свого хрещеника, карапузика мулатика.

На мулата скидався і полковник. Але в цих краях люди якщо й поділялися на касти, то лише на багатих і бідних: для плантатора байдуже, що ти білий, куди краще бути чорнющим, як полковник Жозе Ніке, навіть хизуватися кольором своєї шкіри. «Негр Зе Ніке! Красень і мільйонер!» — рекомендував той себе, гарцюючи на білому в яблуках коні і помахуючи плетеним гарапником із срібним пужалном. Між двома сафрами полковник Робустіано підніс падре Маріано Бастосу, настоятелеві собору Святого Жорже, багаті дари на вівтар небесного воїна, і не менш щедрий дар батькові Аролу в капище Ошоссі, володаря природи. Хай ці двоє, святий і поганський божок, розподіляють дощі по-розумному, щоб какаові саджанці розвивалися без усякої напасті й давали рясний урожай. Прохання вчасне й доречне: у верхів’ях річки Кобрас розверзлися безодні небесні.

Полковник скинув плаща з каптуром і поклав сушитися на валун біля горна. Ну й погодка, бодай тобі пусто!