Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 95)

— Просто очам не вірю, — вихваляла вона грамофон.

Ванже подружилася з Зилдою, а до капітана пройнялась глибокою пошаною: зустріч на дорозі стала для неї незабутньою. Про нього вона чула всяке, але не дуже йняла віри тим балачкам, бо над капітаном для неї стояв тільки Бог. Вона попросила його бути хрещеним батьком дитини Ліа й Агналдо, а от хрещеною — ви вже даруйте, доно Зилдо, — буде Жасинта Збуй-Вік, яка приймала пологи.

Спершу малеча, під проводом Еду й Пеби, без кінця товклася біля грамофона. Враженим дітлахам кортіло дізнатись, де ховаються ті чоловіки й жінки, що виспівують ці чужинецькі пісні. Проте вони швидко знудились, бо музика весь час лунала одна й та сама; інша справа ліс, повний птахів і мавп, де можна ставити сильця й тенета.

Приходила Бернарда, прив’язавши до себе поясом сина. Просила благословення у хрещеної, допомагала поратися по хазяйству. Ськаючи Зилді в голові, мовчки, з усмішкою, слухала грамофон. Вона завжди приходила, коли не було капітана; якщо він заставав її тут, то просила в нього благословення і квапилася додому — а що, як він надумається прийти до неї?

Зилда частувала гостей наливкою з женіпапо, пітанги й маракужі власного виробу. І коли тільки встигала її робити? Хатні справи, кухня, наливка, бананове варення, шиття і молитви. А ще виховання дітей, своїх і приймаків. І хоч би коли підвищила голос, заметушилася, поскаржилась. Та й на що ж їй нарікати? Натаріо її підібрав з грязі, вбогу сироту, вона й не мріяла так високо злетіти: одружена з капітаном національної гвардії і плантатором, господиня такого розкішного дому, діти нівроку здорові, двір повний худоби й птиці, є і хліб, і до хліба. Нарікати? Та треба бути просто невдячною!

Є і хліб, і до хліба, кожному гостеві, навіть незваному, знайдеться місце за столом. Коли капітан відлучався з дому, гостей приходило менше: Збуй-Вік, Меренсія, Бернарда, ще якась подруга; чоловіки за відсутності глави сім’ї до них не потикались. Більшу частину часу Натаріо проводив на плантаціях, Аталаї і Винозорому, особливо під час збору раннього врожаю і сафри, наглядав за збиранням і сушінням какао. Після повернення його до Великої Пастки двері дому не зачинялися для гостей. Якщо бракувало місця за столом, накривали на веранді або на кухні, садовили з дітьми. Приятелі, куми, знайомі, прибулі у справі чи просто засвідчити повагу господареві, сусіди. Коли капітан, пішки чи верхи, з’являвся на вигоні, на Ослячому шляху, на Жаб’ячій Косі, скрізь його щиро й радісно вітали, з шанобою і не без улесливості. Чоловіки чемно скидали бриля, жінки ніжно всміхалися; при цьому в очах деяких чоловіків прозирав острах, а в деяких жінок читався заклик. Дітвора підбігала поцілувати йому руку:

— Благословіть, капітане!

Сам полковник Боавентура Андраде, володар цих країв, принципал і кум, користувався гостинністю Зилди і наїдався донесхочу за її столом, розхвалюючи зготовані нею страви: фаршировану курку, тейю, засмаженого на рожні, рибу, приготовану на пальмовій олії, окату яєчню, ласощі з банана й кажу, крем з авокадо. Зилда перепросила за скромне меню — лише чотири страви, убога трапеза. Доньки допомагали їй на кухні, вчилися готувати підливи.

З Аталаї полковник рушив навпростець і завернув у Велику Пастку, щоб поглянути разом з Натаріо, як влаштувалися сержипанці. Вони прибули з Естансії, батьківщини фазендейро, — хто знає, може, серед них знайдуться і його родичі. Він об’їхав усю долину — востаннє він був тут на сафрі, понад рік тому. Уже тоді поступ Великої Пастки вразив його, а що він скаже тепер?

Полковник побував на плантаціях Амброзіо, Жозе дос Сантоса й Алтамірандо — Алтамірандо почав розводити кіз — і знай схвально кивав головою. Зайшов у млин подивитись, як деруть маніоку. Естансіан— ці й далі жили дружною громадою.

Проте найбільший подив — він навіть не стримав захопленого вигуку — викликав у полковника міст, уже майже готовий. Лупісиніо й Гвідо задоволено вислухали полковникові похвали, а Лупісиніо добродушно докинув:

— А полковник Робустіано сумнівався, чи впораємося ми самі.

Біля Бернардиної хатини зупинилися — полковник побажав глянути на дитину. Це за неї він випив чарку кашаси у Фадуловому шинку. Збуй-Вік почастувала її кавою. Бернарда не тямилася з радості: можна показати дитину батькові.

— Марка Натаріо, — пожартував полковник.

Заглянув він і до Касторової майстерні, привітав Діву. Велика Пастка перестала бути виключно злачним місцем, тут створюються й родини; їдучи вулицею, він розминувся з Динорою та Ізаурою, бачив і Абігайл, тепер зустрівся з Дівою — всі чотири при надії. Полковник знову згадав пророцтво Натаріо. Споглядаючи з високого шпиля, де нині стоїть його дім, безлюдну долину, пущу й дикі чагарі, Натаріо провістив сьогоднішній день. Ця здатність метиса читати чужі думки, вгадувати майбутнє завжди була для полковника загадкою. Одне слово, індіанська кров.

Потім подались до Фадула вихилити перед обідом по чарці.

— То як вам наше містечко, полковнику?

— Уже переважає Такарас. Лишається залізницю підвести.

Просто з-за столу полковник перебрався в гамак на веранді. Але перед сном він побалакав з кумою Зилдою, розповів про новини в Аталаї. Сіа Пекена має помічницю, доньку покійного Тибурсиньйо. Пригадуєте її, кумо?

— Сакраменто? Як же, добре пам’ятаю… Гарна, як намальована.

Змарніле, пооране зморшками обличчя полковника освітила бліда сором’язлива — майже сором’язлива — усмішка.

— Сіа Пекена трохи підупала на силі. Дівчина — сущий скарб, а що вже роботяща… Славна дівчина, кумо. В домі все аж блищить, і про мене дбає. — Про яке її дбання він каже: служниці чи коханки? — А самі ми, кумо, більше живемо в Аталаї, ніж в Ільєусі.

— А як Вентуринья, куме? Пише до вас?

Усмішка на обличчі полковника згасла.

— Все ще в Ріо. Скоро, мабуть, перебереться туди назавжди.

— Гризе науку? От уже впертюх, усе йому мало. — Слова її лунали щиро і простодушно.

— Атож, кумо, пора й зупинитись. А то довчиться до того, що стане доктором-літуном.

Їхню розмову урвав гугнявий крик папуги:

— Сучий син! Пішов ти в гузно!

Полковник заплющив очі, намагаючись не думати про столичного дженджика Вентуринью: чого завчасу рвати на собі волосся? Проте хоч-не-хоч, а думав: який усе-таки безголовий його син-одинак. Заради нього він із шкури пнувся, корчував ліс і розорював цілину, насаджував какаові плантації, брався до зброї, воював, важив головою, посилав убивати і сам убивав. Гай-гай, аби не Сакраменто, він зовсім би втратив смак до життя — гроші й влада його вже не тішили.

Побачивши, що він заплющив очі, Зилда пішла нищечком з веранди. Полковник її не затримував, хай собі йде, балакати про сина йому не хотілось. Може, саме через сина він і тягнувся до старих служників, простих людей. До сії Пекени, що зістарилася в поміщицькій садибі, не маючи й дня перепочинку. До білоголового негра Еспіридіана. До куми Зилди й кума Натаріо. Натаріо став кумом і капітаном, бо він був не лише хоробрий і відданий, як Еспіридіан, а й мав кебету в голові, умів читати й писати, а надто — командувати.

У Сакраменто сказати йому «ти» язик не повертався. Вона називала його «ваша милість» і «полковник», зате голос її та пестощі розвіювали його гіркоту й почуття самотності, сповнювали силою і бажанням жити. Вона перебирала пальчиками його волосся, присівши на підлозі біля його гамака; у ліжку, сміючись і зітхаючи, горнулася до його грудей. Це Натаріо дав йому цю пораду. І як завжди, добру.

Приїхавши в дику пущу без собаки, з жменькою грошей, одержаних від благодійників і Леовіжилдо Калазанса, вісімдесятилітня сіа Леокадія, удова, мати, теща, тітка, бабуся, згадала про свого родича. В цю скрутну годину хто їм іще допоможе, як не кузен? Брат у других чи у третіх, а все ж брат.

Полковник Боавентура Андраде під час останніх відвідин Естансії, уже давненько, впізнав їх на базарі. Мільйонер, у якого грошей кури не клюють, зглянувся на убозтво родичів. Сів на ящик біля кузини Леокадії, завів розмову, згадував людей і події, приємні й сумні. Кузина Леокадія була закохана в тромбоніста Жозе Андраде, полковникового батька. Не одну мазурку, не одне шоте станцювали вони на незабутньому святі «Естансіанська ліра».

— Я мало не стала твоєю матір’ю, кузене Боавентура.

Зворушений, він відкрив гаманця і дав дрібняків на дітлашню.

Дрібняків? Нічого собі дрібняки! Леокадія відклала їх на випадок хвороби і на лікаря. На прощання полковник запропонував свої послуги, якщо вона чогось потребуватиме. Живе він в Ільєусі, допоможе охоче, тільки нехай йому напише. Досить черкнути на конверті: полковникові Боавентурі Андраде, Ільєус, штат Баїя, і лист неодмінно дійде; вулиці можна й не вказувати, там усі його знають.

Історія ця звичайнісінька, таке трапляється на кожному кроці, з невеликими відмінностями. Вони обробляли землю наспіл, якийсь час жили непогано. А потім сталося те, що трапляється часто: землі вернулися до власника, цукрову тростину замінили кукурудза й маніока. Заробити на прожиток в Естансії стало важко: землю в оренду не здають, прикажчики в крамниці не потрібні, самою ж поденщиною на плантаціях не прогодуєшся.

Колись Естансія відігравала неабияку роль у діловому житті штату Сержипе. Доставлені морем і вивантажені у гирлі річки Реал товари складували в порту Красто. З Естансії їх відправляли в сертан в’ючними обозами й поїздами. Проте залізнична колія, що сполучала Баїю з Сержипе, проходила далеко від міста, що прирікало його на занепад. Естансіанцям залишалось одне: подаватися на південь, на какаові плантації, що приваблювали всіх злидарів, які разом із землею втратили і свої надії.