Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 98)

У провінціях басейну річки Кобрас він став відомою особою. В його роздутому шкіряному портфелі, окрім записників з бухгалтерськими рахунками, лежало чимало кольорових паперових іконок: він роздавав їх з незмінною побожністю як дружинам полковників, так і служницям у маєтках і кралям у борделях; подарунок завжди приймався із вдячністю.

Вряди-годи бачили, як сеу Сисеро Моура злазив з осла біля армазему араба Фадула, де замовляв подвійну порцію коньяку і питав:

— Чи не завелося тут якоїсь кізочки, друже Фадуле? Якоїсь молодесенької телички?

Рушивши в путь на початку міжсезоння і літніх дощів, агент по закупівлі какао проїздив через Велику Пастку й повторив там своє звичайне запитання. Турок показав пальцем на Сан — дівчина стояла на містку, накривши голову мішком.

— Її вже зайняли, і тепер коло неї хлопці так і в’ються. Он один із них. — Він кивнув на Дурваліно, що мив пляшки біля колодязя.

Сеу Сисеро Моура запитав, скільки їй років і чи давно її позбавили дівоцтва. Дівчина — перволіток, а невинність утратила ще до хвороби, не за гроші, а задля втіхи, саме те, що треба. Він допив коньяк і, хтиво поблискуючи очима, рушив до містка.

Наливаючи кашасу випадковим відвідувачам — явний занепад у торгівлі — Фадул Абдала думав про тривожні новини, а сам позирав на свинцеве небо. Над масним прилавком стояв стурбований гомін, чулися припущення, здогади. Серце у турка стискалось.

Перш ніж вирушити у Такарас — дощ наче чекав його приїзду, щоб обрушитися на землю потоками води, — полковник Робустіано заглянув до шинку вихилити чарчину проти нежиті й поділитися з турком своїми побоюваннями:

— Їхав у Ільєус, але повернув назад. Років п’ятнадцять не бачив стільки води. Це не жарти.

Так само поспішав до своїх плантацій капітан Натаріо; він довго перебував у Винозорому й Аталаї і тепер віз лихі вістки з Ітабуни. Річка Кашоейра вийшла з берегів, заливаючи маєтки, нищачи плантації, перетворюючи їх на величезне болото. Пеони мусили перебратися аж у Феррадас. Збитки величезні: ранній урожай весь пропав.

Полковник Боавентура Андраде, не менш стурбований, відіслав дону Ернестину до затишного ільєуського особняка, щоб благовірна поставила в каплиці біля підніжжя статуї святого Жорже дюжину свічок. Якщо святий не зглянеться на свічки й обітниці, якщо повінь у верхів’ях річки Кобрас не спаде, то й тут, так само як і в долині Кашоейри, ранній урожай загине, і сафри не сподівайся.

На сполох били не лише полковник Робустіано й капітан Натаріо. Лісоруби й пеони, подорожні, що сунули на станцію і в містечка, веселі дівчата, що верталися з промислу, повторювали одну й ту саму невеселу примовку: вода піднімається і загрожує какао. Шукати притулку від дощів прибився до Великої Пастки Педро Циган.

— Суцільне бездоріжжя, скрізь грязюка, обозам уже не пройти. Ледь пробився сюди під час короткого затишшя.

Стоячи за прилавком, — досі торгувалося непогано, — Фадул Абдала вислуховував моторошні розповіді та лихі віщування. Всі — плантатори, пеони, дівки і навіть гармоніст — побивалися над розквітлими какаовими саджанцями, вболівали за нове пагілля, за ранній врожай і сафру.

Фадул завважив, що ніхто не задумується над долею живих людей. Підраховували збитки, завдані паводком річки Кашоейри, але доля тих, хто лишився без житла і без їжі, хто знайшов притулок у Феррадасі, нікого не обходила. Якби поцікавились, як ведеться тим бідолахам, то дізналися б про появу чорної віспи. Окремі випадки захворювання віспою паніки не викликали, і тільки коли вона переросла в епідемію, люди вдарили на сполох, дорого платячи за свою байдужість.

Неждано-негадано сеу Сисеро Моура, роз’їзний агент фірми «Койфман і компанія» по закупівлі какао, прив’язав свого осла до стовпа біля армазему й, підійшовши до прилавка, обережно сперся на нього, щоб не забруднити рукавів піджака, потріпаного, але охайного, попри весь цей потоп. Фадул дивом дивувався: маклер не говорив про жінок, не цікавився молодими теличками. Він був похмурий і своєї тривоги не приховував:

— Справи, друже Фадуле, кепські, людям зараз не до переговорів. Я перечекаю тут, поки вщухне злива.

Перечікувати у Великій Пастці? Маклер звичайно зупинявся в Такарасі, у своїх далеких родичів. Турок не запитав, яка тому причина: в шинку рано чи пізно все з’ясується, тож нема потреби приставати з розпитуваннями.

У супроводі Тарсизіо Збуй-Вік простувала на ранчо естансіанців на тому березі. Ступивши на місток, вона побачила, як здулася річка: хвилі котилися із глухим зловісним гомоном. Завжди спокійний килим білого латаття кидало й рвало бистриною. Над водою, ніжна й горда, стирчала на двох поплавках зеленого листя одинока голуба квітка. Річка — добрий друг: вона давала людям рибу й креветок, воду для господарських потреб, тут купалися, прали шмаття, бавили час у пустощах і балачках, а ночами, і темними, і місячними, любилися, обіймалися в теплій воді, стогнали від насолоди в потаємних куточках, в густих заростях очерету. І ось з доброго дива вона обернулась на ворога, погрозливо ревіла, люто нуртувала. Збуй-Вік тільки думала про це, вголос вона не промовила ні слова: навіщо тривожити ще більше посланця.

Молодик ішов швидко й зосереджено, та воно й зрозуміло: Зеферина, його дружина, відчула перші перейми, і, хоч вони були ще слабкі й короткі, наполоханий, він подався у зливу до хатини на Жаб’ячій Косі.

— Я, доно Збуй-Вік, по твою душу. Ходімо!

Ходімо! Скільки разів Збуй-Вік чула цей владний заклик, скорялася йому і йшла, теж із тривогою в серці? Але притлумлювала хвилювання й острах, опановувала себе, щоб на місці спокійно взяти владу в свої руки: вона по один бік, по другий — страждання. Цього разу вона тривожилася ще більше, бо було ще пообіддя, а Велику Пастку ніби огорнули густі сутінки, тоскні й похмурі.

Ходімо, погодилася вона і всміхнулась, щоб заспокоїти Тарсизіо. Накинула на голову мішок і рушила до Зеферини. Це вже восьма дитина із щедрого ужинку, початого черевичницею Гуарасіабою, і дев’ята, якщо зважити, що Динора привела двійню тієї страшної ночі!

На хирляве тіло Збуй-Вік обрушувалися шалені пориви вітру, і на містку вона мусила взятися за руку свого проводиря. В таку зливу добрий хазяїн собаки надвір не вижене, але ж породілля пори не вибирає. Коли вона приймала пологи в Ілди, сіа Леокадія, жінка дуже набожна, сказала, що годину їхню і день заздалегідь указано на небесному календарі. Повитуха висміяла забобонну стару: то, виходить, дитина народжується передчасно тому, що святий неточно підрахував місяці від дня зачаття і до початку переймів? Сіа Леокадія зареготала з такої бридні Збуй-Вік: мовляв, вона не тільки грішниця, а ще й єретичка; пологи тоді минули легко, дякуючи Всевишньому.

Естансіанки народжували легко, принаймні Ілда й Фауста; напевне, все пройде гладесенько і в Зеферини. Зате чоловіки їхні відразу ж, як очманілі, мчали до повитухи. Віддаючи перші розпорядження, Збуй-Вік розпитувала про їхнє життя цих працьовитих людей, дружних і розважливих, достоту як клан Амброзіо. І веселих, якщо судити з їхнього недовгого перебування тут: з першої-ліпшої нагоди вони влаштовували вечірки; якщо можна було, домовлялися з іншими сержипанцями й мешканцями виселка, а ні, то й самі: без розваги у них не минало жодної неділі. З музикою теж владналося, четверо чоловіків склали ансамбль, більш-менш зіграний: Вава і Тарсизіо грали на шестиструнній гітарі, Габріел на кавакіньйо, а Жарделіно на флейті. Двоє рослявих міцних парубчаків, Зеліто й Жаїр, пощипували струни віоли, й виходило незле. Заправляла усім Леокадія, душа товариства.

Перед фермою Алтамірандо, де на кам’янистому пригірку плодилися прудкі й свавільні кози, — цих гірських цапенят пасла Сан, — естансіанці відміряли чимало сажнів землі, викорчували ліс і насадили цілі поля маніоки, квасолі й кукурудзи. Жінки позаводили городи, де росли поширені в цих краях зелень і овочі.

Як і Ілда та Фауста, Зеферина народила легко. Не так, як Ізаура, що попомучилась, як і Динора, котра привела двійню. Пологів у Зеферини в містечку чекали з нетерпінням, бо дехто побився об заклад щодо статі дитини. У Великій Пастці геть усе ставало предметом парі й лотереї: розігрувалися коти й собаки, співочі пташки, пташині клітки, годинник без пружини, пістоль — що завгодно. За короткий час народилося четверо хлопчиків і четверо дівчаток, тепер на черзі Зеферина — знавці ставили суми, виходячи з форми і величини живота.

На дев’яту ніч народилася дівчинка, і Леокадія захотіла назвати її Жасинта. Жасинта? Не може такого бути! А чого ж, сеньйоро, хіба кума, яка прийняла пологи у трьох естансіанок, не варта цього? Я не гідна такої честі, таке придумали… Збуй-Вік була неабияк збентежена.

Ось і кінець трудам. Збуй-Вік помила руки брусочком кокосового мила — ще один винахід естансіанців, — випила чашечку кави, яку зготувала Фауста, ковтнула й кашаси — почастував Габріел. Проводжати її не треба, сама дійде. На мосту її чекала грізна несподіванка: через настил перекочувалась вода, текла прудкими, ревучими, нестримними бурчаками. Тільки-но вона переступила поріг свого дому, як почувся жахливий гуркіт.

У верхів’ях річка Кобрас розбухла від заливних дощів, здибилася горою й ринула вниз. Бурхливий потік, несамовито ревучи, змітав усе на своєму шляху. Річка вийшла з берегів і затопила Велику Пастку. То був страх Господній, згадував турок Фадул.