Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 99)

У лісі тікали від повені нажахані звірі, видиралися на дерева, ховалися в глибокі нори; в цьому вирі перемішалися без розбору гадюки і ягуари, птахи і мавпи, вепри, панцерники і гризуни; неповороткі лінивці повільно перебиралися з гілки на гілку. Ті, що не встигли втекти, марно боролися з бурхливим потоком, і невдовзі на хвилях погойдувалися безживні туші диких і свійських тварин.

Від страшного удару грому ті, хто спав, прокинулись, а ті, що не спали й чекали найгіршого, стрімголов повибігали надвір. Шквальний вітер наче намірився одним махом покінчити з містечком. У темряві виринали й зникали обличчя людей. Ураган гасив каганці в їхніх руках, заглушував накази, поради, благання допомоги. Чулося тільки плюскотіння зливи й похоронне завивання вітру.

Прожогом пробіг чоловік, — то тесляр Лупісиніо мчав до мосту. Невже щоб підтримати його своїми руками, прикрити своїм тілом? З Жаб’ячої Коси сунув натовп розгублених краль, надходили мешканці Ослячого шляху; юрмилися на вигоні, вражені й пригнічені, хто зойкав, хто плакав. І ніхто не знав, куди йти і що робити.

Всі були охоплені страхом і розпачем, а турок Фадул Абдала шаленів від гніву. Його могутній голос перекривав свист вітру й гуготіння повені. Здійнявши вгору кулаки, він погрожував небесам.

Першою змело водяним потоком стару, струхлявілу стодолу, а з нею і пам’ять про веселі й сумні події. Коли на твердій, як цемент, глиняній долівці влаштовувалися танці, турок Фадул пишномовно іменував її бальною залою. Але з таким самим успіхом вона правила й за спальню для обозників; нічліжани розпалювали тут багаття, смажили в’ялене м’ясо й варили каву. Тут грали в карти, укладали парі, заводили бійки, не раз зблискувало лезо ножа. Тут лунали товариські розмови, пісні, бринькання гітар і кавакіньйо, звуки концертино. Тут клали хворих, яких мали везти до ітабунської лікарні. Тут родичі й друзі віддавали останню шану небіжчикам і пили кашасу за упокій їхньої душі. Тут знайомилися, залицялися, слухали компліменти, парувались і розлучались, закохувались і розчаровувались. То була арена чварів, сварок і бійок. Тут лилася кров і коїлися вбивства.

Серед кулів соломи, які несла вода, впізнали целулоїдні манжети, твердий комірець, краватку-метелик, сорочку й штани, що належали сеу Сисеро Моурі. А де ж дівся його плащ і чоботи, речі куди цінніші? І де запропастився сам шановний скупник какао, представник фірми «Койфман і компанія»? Певне, він спав у стодолі, але ж не міг він без плаща і чобіт вийти надвір, щоб поглянути на розбурхану стихію…

Слідом за стодолою у каламутних водах річки закрутилися солом’яні халупи повій, мазанки, нужденні курені. Змило і їхній убогий скарб: сінники й мати, драні, заяложені ситцеві запинала, глиняні миски, бляшанки, весь цей злидарський мотлох.

Вистояла лише рубана хатина, збудована на замовлення капітана Натаріо да Фонсеки для Збуй-Вік і Бернарди, старої і початківки. Але і її залила вода, забрала одежу і хатнє начиння. Ящик, що правив дитині за колиску, шалена течія вдарила об топляк і рознесла на друзки.

Не вцілів і будиночок Епіфанії. Він вистояв трохи довше, ніж інші, та зрештою перехнябився і завалився купою глею. За кілька хвилин злачного місця не стало, і від Жаб’ячої Коси зосталася лише назва.

Почувши гуркіт грому, Збуй-Вік метнулася в хату, гукаючи Бернарду. Вона не стала чекати, поки та спровадить клієнта, схопила дитину й кинулась геть, розбризкуючи воду, згинаючись під вітром. Вибігаючи, гукнула:

— Я до капітанового дому, разом з Надіньйо. І ти не барись!

Задихана Бернарда наздогнала її біля кам’яних східців.

— І періщить же, кумо! Зроду такого не бачила…

Збуй-Вік віддала їй дитину.

— Аби ж тільки періщило… Паводок, хіба не бачиш?

— Я була зайнята. А куди ви?

Збуй-Вік обернулась. Бернарда схопила її за руку. Обидві жінки були забрьохані по пояс, вітер валив їх з ніг.

— Зеферина сьогодні народила, піду провідаю її і дитину. Може, їм потрібна моя допомога.

На вершині все ходило ходором. Бернарда не спиняла старої, вона відпустила її руку, пригорнула немовля до грудей і сказала:

— Зоставлю Надіньйо в хрещеної і вийду вас зустріти.

— Краще лишайся там. Ти там потрібніша.

— Може, й так.

Збуй-Вік спустилася вниз, балансуючи на покривлених приступках, а Бернарда подерлася вгору. Назустріч уже йшов Еду.

— Тобі допомогти? Дай мені дитину. Мати чекає на тебе.

— Не треба. А як же ти? Куди ти зібрався?

— Та хочу спіймати віслюка, щоб поїхати до батька. Він у своїй Аталаї ще нічого не знає.

Почувся гуркіт — то завалилася стодола. Вони завмерли, тривожно вдивляючись у пітьму; вітер тнув, як ножем. Еду з’їхав на ногах по схилу.

— Давай хутчій!

Бернарда знов подерлася узбіччям; дитина запхикала. З веранди збігла Зилда, кинулась до Бернарди з простягнутими руками:

— Дай мені мого синочка!

Аж тепер, знайшовши притулок у хрещених, Бернарда затремтіла від страху: не повені вона боялась, а смерті. А що, як їй захочеться піти з життя? Збуй-Вік недарма застерігала її: коли повія народжує дитину, комусь із них уготовані страждання.

Події, великі й дрібні, але не менш значні, відбувались не одна за одною, а всі воднораз, з такою ж неймовірною стрімкістю, з якою розливалася річка, затоплюючи долину й підніжжя пагорбів. Справжнє море! І цим ще не все сказано, запевняв старий Жерино. Начальник варти ніколи моря не бачив, але чув про його безкрайність.

Жахлива ніч мало не скінчилася загальною панікою. Очманілі, розгублені дівки металися між кузнею і армаземом, знову бігли на крик Кастора й Фадула, деякі в нестямі кричали про кінець світу. Решта люду кинулася на вигін, щоб на власні очі побачити, як поглинає землю вода і як хатин на Ослячому шляху за лічені хвилини поменшало наполовину. Хижки й халупи валилися під натиском водяного валу, достоту як падають з дерев підгнилі плоди. Встояли тільки найміцніші будинки, муровані з каменю й цегли, — спорожнілі, залиті водою, і потоки води вільно вливалися й виливались крізь розчахнуті двері та вікна.

Мешканці селища, ці сміливі, загартовані люди, звиклі жити поряд з лютими ягуарами й отруйними гадюками, дивитися у вічі смерті на шляхах, де так і жди засідки, ці шибайголови й одчайдухи перед загрозою вищих сил відчули себе беззахисними й безпорадними: шалені води змітають будинки, змивають худобу, ураган вириває з корінням і несе у повітрі дерева. Вогнепальною і холодною зброєю тут не зарадиш; тут потрібна хоробрість іншого ґатунку.

Вражені, приголомшені, розгублені, вони обступили Фадула, не знаючи, що робити. А було що робити, коли вони хотіли змагатися з грізною стихією: досить глянути навкруги, простеживши за владним жестом турка, за його розпростертими руками. Фадул уже не вагався; все, що треба було сказати Богові, він сказав, тепер — за діло.

Почав він з того, що привів до тями Дурваліно: від страху цей гевал зовсім розгубився. Побачивши на хвилях манатки Сисеро Моури, він зблід як полотно. Вирячивши очі й тицяючи пальцем у сорочку й штани, він тільки пищав, як немовля, ніби не досить було жіночого лементу. Треба було негайно покласти цьому край, а то, чого доброго, й інші впадуть у паніку. Гаяти час на вмовляння Фадул не став, а удався до випробуваного способу: зацідив йому у вухо.

— Шануйся, боягузе!

Дурваліно похитнувсь, але втримався на ногах; хоч він і не заспокоївся цілком, та все ж подолав свій переляк і знов узявся за діло.

Щоб трохи підбадьорити переляканих, розгублених людей і запобігти паніці, Фадул кожному дав якесь завдання і звелів негайно братися до роботи. Що ж до мешканців протилежного берега, то ними зайнялися Факел Абдуїн і Бастіан да Роза, котрі породичалися з сержипанцями.

Незабаром капітанів дім заповнився людьми, вранці аж стало тісно. Навіть найбоязкіші відчули себе в безпеці від розшалілої стихії — тут їх не спостигне кара Господня. Адже вони у домі на вершині пагорба, під опікою капітана Натаріо да Фонсеки.

Сюди ж доставили новонароджених і породіль, та ще дівчину на ім’я Алзира, що лежала в гарячці; вона не могла йти, і її приніс на спині Балбіно. В переповненій залі Надиньйо, Бернардин синочок, учився ходити, заточуючись і падаючи, а інші капітанові діти зі сміхом його підхоплювали. Бернарда, намилувавшись цим утішним видовищем, пішла вниз допомагати.

Діва теж, залишивши Зилді немовля, спустилася під зливою й вітром з пагорба, перейшла, по пояс у воді, вигін: їй кортіло знати, як там її родичі за річкою. Хай там що, а вона добереться туди. Хоч і повінь, хоч і домовлено з Факелом: ти посидь з дитиною, а про інше потурбуюсь я.

Найменшенькі — в ліжку, хвора — в гамаку Еду, жінки плакали, чоловіки похмуро мовчали, а Зилда сушила голову, як заспокоїти й збадьорити перестрашених біженців. Відправити молебен, як домагалася дона Наталіна, навряд чи варто, журливий спів ще більше всіх пригнітить. Зилда підійшла до грамофона, покрутила ручку, поставила валик, і залунала музика, заглушаючи молитву, рев повені й вітру.

Після перших страхів люди трохи ожили, стали відгукуватися на заклики, гуртуватись. В армаземі, щоб не псувався крам, допомогли перекласти його на найвищі полиці, під саму стелю. З обори забійну худобу перегнали на пагорби, щоб не змило водою. На щастя, худоби лишилося мало: дійна корова, теличка й бичок. Передбачливий полковник Робустіано прискорив відправку на Ітабуну череди биків, яка зупинялася тут перед перегонкою на різницю. На какаовому складі рятували підмочений вантаж, якого не встигли забрати в’ючні обози фірми «Койфман і компанія».