Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 130)
— Але ж Земля обертається навколо Сонця завдяки гравітації.
— А ти хоч трохи уявляєш собі, що таке гравітація і як вона діє?
Я зрозумів, що таки не маю про це і найменшого уявлення.
— Гравітація, — сказала Мілдред, — це всього лише слово, яким великі вчені, прикривають своє невігластво.
Я запитав, що рухає тим двигуном.
— Пара.
— А не ядерне паливо?
— Ні. Хлопці з факультету промислового дизайну твердять, що це паровий двигун найпримітивнішої конструкції. Вони там унизу роблять виміри та креслення разом із членами тунельного комітету. Ми покажемо тобі ті креслення через день-два.
— А вас ніхто ніколи не питав, чому ви длубаєтесь у цій машинерії?
— Ні. Тут — як у всіх великих організаціях. Персонал такий численний, що спокійно ходиш собі де завгодно, якщо виглядом не вирізняєшся з-поміж інших.
Через півгодини я мав зустрітися зі своїм приятелем, тому ми ввійшли до ліфта й почали підійматися нагору.
— Знаєш, Мілдред, — сказав я, — все воно справді разюче, але я не розумію, навіщо ти його мені показала.
— Я боюся, — відповіла вона. — Всі наші сміються з тих допотопних механізмів і міркують, як би їх удосконалити. Вони гадають, що їм удасться поліпшити земний клімат, піднявши планету ближче до сонця. Думаю, ми робимо помилку.
— Звичайно, ви помиляєтесь! Ви повинні вивчати мистецтво, а не вдосконалювати рух планет. Я б ніколи не запропонував вам копати тунель, якби знав, чим усе це скінчиться.
Вона випустила мене з ліфта на першому поверсі, сказавши на прощання:
— Вже надто пізно. Ми не можемо повернути назад.
Думаю, вона знову спустилася вниз, бо я її більш ніколи не бачив.
Вночі, мене розбудив вибух; моє ліжко важко гупнуло об стелю. Сонце, яке ще недавно зайшло, знову викотилося з-за обрію. Море затопило місто. Люди, що пережили катастрофу, довго повзали між руїн, рятуючись від землетрусів, обвалів та ураганів. Всі годинники показували різний час, а сонце назавжди спинилося посеред неба. Нарешті все заспокоїлось, і ми почали вивчати нові умови нашого життя. Планета розпалась на кілька частин. Та частина, на якій ми живемо, не обертається. Щоб потішитися темрявою і сяйвом зірок та добре виспатися, доводиться мандрувати на другу половину нашого нового світу, долаючи багато миль, і така ж довга мандрівка чекає на нас, коли запрагнемо сонячного світла. Колишнє життя нелегко буде відновити.
Час від часу за недалеким обрієм я розглядаю інші уламки нашої планети. Схоже на те, що ця катастрофа — прямий наслідок моєї легковажної поради. Це навчить мене тримати язика за зубами. У майбутньому.
ПОВІЛЬНЕ ЖИТТЯ
Настав Другий космічний вік.
Гагарін, Шепард і Ґленн[47] давно мертві.
Тепер наша черга творити історію.
Дощова крапля почала формуватися на висоті дев’яноста кілометрів над поверхнею Титана. Все розпочалося з незмірно крихітної дрібки толіну[48], що плавала у холодній азотній атмосфері. Молекула за молекулою на ядрі кристалізації осідав діаноацетилен, доки крапля перетворилася на крижинку, одну з мільярдів у хмарі собі подібних.
Тепер подорож могла розпочатися.
Майже рік часу забрало в крижинки, щоб зважитися рушити на двадцять п’ять кілометрів униз, де температура впала настільки, що на кристалику заходився конденсуватись етан. І щойно це почалося, краплина стала блискавично рости.
Її понесло ще нижче.
На висоті сорока кілометрів крапля на якийсь час загубилася в етановій хмарі. Там вона й далі росла. Вряди-годи дощинка зіштовхувалася зі своїми сестрами й подвоювалась у розмірі. Зрештою крапля стала завеликою, щоб її без жодних зусиль носили тихі стратосферні вітри.
Вона зірвалася вниз.
На цьому шляху дощинка захоплювала із собою метан і хутко зростала, доки досягла граничної швидкости в майже два метри на секунду.
На висоті двадцять сім кілометрів вона проминула густий шар метанових хмар. Збагатившись додатковим метаном, крапля падала далі.
Повітря густішало, швидкість падала, й дощинка внаслідок випаровування стала втрачати трохи своєї речовини. За два з половиною кілометри над поверхнею, коли виринула з останніх пошматованих хмар, краплинка так швидко втрачала масу, що за звичайних обставин їй би не судилося досягти поверхні планети.
Та все ж вона падала на екваторіальну височину, де півкілометрові крижані горби врізалися в атмосферу. За два метри і з малою швидкістю метр на секунду дощинці лишалась миттєвість до удару об поверхню.
Дві руки розгорнули пластиковий мішечок для збору дослідного матеріалу й спіймали краплю.
— Є! — радісно вигукнула Ліззі О’Браєн.
Дівчина застебнула мішечок, підняла так, щоб умонтована в шолом камера змогла зафіксувати показники штрих-коду, й проказала:
— Одна крапля! — Вона кинула мішечок до коробки.
Інколи радість приносять незначні речі. Можливо, хтось цілий рік проведе над вивченням цієї маленької дощинки, коли вона потрапить на Землю. А це був усього лише 64-й мішечок у коробці № 5. Ліззі збиралася пробути на Титані доволі довго, щоб назбирати достатньо матеріалу для здійснення революції в планетології. Й ця думка додавала втіхи.
Дівчина щільно закрила коробку й рушила твердою, немов граніт, кригою, не обминаючи калюж і хлюпаючи важкими чобітьми скафандра по метанових струмках, що збігали з гір.
— Співаю під дощем! — Вона розчепірила руки й крутнулася на місці: — Сп-і-і-ваю під дощем!
— О’Браєн, — поцікавився Алан Ґрін з «Клемента», — з тобою все гаразд?
— Дам ді дам ді-ді дам-дам, співаю під дощем!
— Дай їй спокій, — весело промовила Консуела Гон. Вона була внизу на рівнині, де метан із шумом виривався просто в атмосферу, а ґрунт був укритий густим, в’язким толіном. За її словами, ходити в ньому було все одно що в мелясі. — Ти що, не впізнаєш з голосу науковий метод?
— Ну, якщо вже так… — із сумнівом проказав Алан. Він сидів собі у «Клементі», наглядаючи за ходом експедиції і даючи раду веб-сайту. Взагалі, облаштувався комфортабельно — йому не доводилося спати просто у скафандрі або виживати на рециркульованій воді та калорійних концентратах — і не думав, що решті відомо, як це все обридло.
— Що в нас далі за планом? — спитала Ліззі.
— Ну… ще треба запустити цю штучну камбалу-тюрбо. Гон, як там у тебе з цим?
— Все в нормі. Буду біля моря за кілька годин.
— Добре, час О’Браєн приєднатися до тебе. О’Браєн, починай лаштувати аеростат і не забудь перевірити стропи за списком.
— Зрозуміла.
— Поки ти цим займаєшся, я повідомлю сьогоднішню голосову пошту з Мережі.
Почувся стогін Ліззі, Консуела зневажливо пхикнула. Згідно з політикою НАФТАСА[49], наземна команда брала участь у всіх передачах по Мережі. Офіційно вони відчували невимовний захват від того, що могли поділитися своїми почуттями з аудиторією. Проте Голосова Мережа (на особисту думку Ліззі, це був, радше, НЕУК-НЕТ, аніж Інтер-нет), робила їх доступними для людей, яким бракувало мінімальних розумових здібностей для того, щоб користуватися клавіатурою.
— Дозвольте нагадати, що в нас відкритий канал, і все, що ви скажете, потрапить до моєї відповіди. Звісно, в розмову вступати можна будь-якої миті. Проте пам’ятайте, кожне запитання-відповідь передається одним посланням, тому якщо ляпнете якусь дурничку, доведеться починати все спочатку.
— Та знаємо, знаємо.
— Ми не вперше цим займаємося, — нагадала Ліззі.
— Гаразд, ось перше.
— Надзвичайно хороше запитання, — збрехав Алан. — І відповідь на нього: Не знаємо! Це дослідна подорож, ми тут усі займаємося, як то кажуть, «чистою наукою». В наші дні вряди-годи найчистіша наука стає вкрай прибутковою. Та поки що в нас це в далекому майбутньому. Ми просто сподіваємося знайти що-небудь цілком несподіване.
— Боже, ну й хитрюга! — подивувалася Ліззі.
— Твою репліку ми трохи підправимо, — зіронізував Алан. — Далі.
— Боюся, я був заучкою, — почав Алан. — На другому курсі одержав «добре» з хімії й запанікував. Мені здавалося, настав кінець світу. Я облишив кілька факультативів, уперся рогами в землю й виправив оцінку на «відмінно».
— Мені велося добре з усіх предметів за винятком французької літератури, — відповіла Консуела.