Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 129)
— А ти й справді, люба моя, ревно шануєш традиції.
Вона вся напружилась.
— Ти не повинен був приходити сьогодні ввечері! Усі ми були б дуже щасливі, якби ти не прийшов!
— Авжеж! — Він умостився на ліжку поруч із Нен.
— Не доторкайся до мене!
— Де ж пак! Я тільки те й робитиму…
Над ранок Гордон прокинувся, вдоволений і щасливий. Нен обхопила його обома руками, але він почув себе вільним, як ніколи. Радісно дзявкаючи, він вибрався з теплого гнізда її тіла і сів на ковдру. Нен ліниво розплющила очі, трохи підвелася й поцілувала його у писок. Він радісно глянув на неї, скочив на підлогу і потрюхикав до виходу з будинку. Двері широко розчинились, ледве він торкнувся їх носом. Він збіг униз сходами і вискочив на залиту сонячним світлом вулицю. Зуби його шкірились у широкій, вдоволеній посмішці. Більш ніколи він не коритиметься нудним законам.
Греки помилялися щодо Сонця; поза всяким сумнівом, воно не чоловічого роду, Сонце — жінка. Я її добре знаю. Вона часто до мене навідується, але не так часто, як мені хотілося б. Вона воліє бавити час на середземноморських пляжах з багатіями, переважно іноземцями. Та я не нарікаю: вона приходить досить часто, щоб підтримувати в мені надію. Так було до сьогоднішнього дня. Сьогодні — можливо, тому, що настала весна, — вона з’явилася несподівано, в сліпучому сяйві, і зробила мене незмірно щасливим.
Я був здивований, вдячний та й неабияк потішений. Лежав і ніжився в її золотавому теплі, сонний і розімлілий, мурмочучи компліменти, що пасували до ситуації. В голосі її звучала незвична настійливість, отож час від часу я докидав: «Так, так» і «Еге ж». Урешті вона сказала:
— Ти мене не слухаєш.
— Та слухаю, слухаю… — Я напружив пам’ять. — Ти говорила про свої плями.
— Що мені з ними робити?
— Відверто кажучи, Сонечко, вони здаються мені неістотними.
— Неістотними?
Я мало не застогнав уголос. Коли хтось зробить мене незмірно щасливим, то сам стає проблемою. Я зібрав усі свої сили, щоб подолати цю проблему.
— Твої плями, — сказав я, — уперше помітив Галілей в шістнадцятому столітті у новий вдосконалений телескоп. А доти вважали, що ти — найдосконаліша з усіх небесних тіл…
Вона аж зойкнула, і я квапливо повів далі:
— Але ж вони непостійні — з’являються і зникають! Вони пов’язані з багатьма корисними речами, наприклад, з добрим урожаєм. Коли в тебе плямистий рік, рослини ростуть швидше й краще.
Вона затулила обличчя руками і промовила:
— Ну чому в мене не таке досконале небесне тіло, як замолоду? Адже я не змінилась. Я така ж, як і тоді.
Я спробував її розрадити:
— Немає досконалих істот.
Вона промовчала.
— За винятком кількох високовчених фізиків та астрономів, — сказав я, — ніхто не звертає уваги на твої плями.
Вона не реагувала.
— Он Місяцівна геть уся вкрита плямами, — додав я, — але ж ніхто не вважає її через це негарною.
Сонце піднялася й зібралась іти. Я налякано глянув на неї, не маючи сили поворухнутись, майже неспроможний говорити. Лише пробелькотів:
— Що сталося?
— Ти ж оце сам признався, що дивишся на інші планети, ледве я повернуся до тебе спиною.
— Так, дивлюся, але ж ненавмисне. Кожен, хто буває на вулиці вночі, мимохіть позирає на Місяцівну, але я не бачу її так часто, як тебе.
— Можливо, — сказала вона, — якби я докладала більше зусиль, то й мої плями тебе б зацікавили. Безглуздо було сподіватись, що, віддаючи усю себе сім днів на тиждень, п’ятдесят два тижні на рік, сто років у столітті, я можу змусити людей любити та цінувати мене, коли їм так подобається ота примхлива нікчема, яка все своє сяйво запозичує в мене! У мене, своєї матері! Що ж, це для мене добра наука. Від сьогодні я з’являтимусь один раз на два тижні, і тоді, можливо, й мої плями вважатимуть принадними.
Вона так би й пішла, не сказавши ні слова на прощання, але я зірвався на рівні, почав її вмовляти, благати, вибріхуватись. Я сказав, що від часів Галілея про сонячні плями дізналися багато нового: це електромагнетичне явище, можливо, його можна перебороти. Сказав, що до наступної нашої зустрічі досконало вивчу це питання і зможу їй щось порадити. Вона пішла від мене скоріше засмучена, ніж сердита, і завтра я побачу її знову.
Але я вже не сподіваюсь, що ще колись зазнаю з нею щастя. Сонце більше цікавиться своїми плямами, ніж своїм промінням, і ладна звинувачувати мене у їхньому існуванні.
На факультетах малярства в сучасних художніх школах повно незадоволених людей. Якось Мілдред сказала мені:
— Остогидло вже по-дурному марнувати час. Ми починаємо о десятій і за півгодини втрачаємо охоту до праці; хлопці кидаються паперовими кульками, дівчата теревенять, збившись купками біля радіаторів. Знудившись, ми йдемо до їдальні пити каву, і нам нецікаво разом, але що поробиш? Я вже втомилася від цього. Хотілося б здійснити щось значне й величне.
— Прокопай хід, — порадив я.
— Не розумію.
— Замість того, щоб пити каву, коли тобі нудно, спустися в підвал, прокопай підземний хід і втечи.
— Якби я схотіла втекти, то любісінько вийшла б крізь двері й не повернулася.
— Так ти нікуди не втечеш. Відділ освіти припинить виплату стипендії, і тобі доведеться самій заробляти на хліб.
— А куди ж я тікатиму?
— Байдуже куди. Мандрувати з надією краще, ніж досягати мети.
Я пожартував, але моя жартівлива порада мала великий успіх на факультеті малярства. У напівпідвалі, куди рідко хто заходив, одну кам’яну плиту замінили на потайний люк. Люк прикривав яму, викопану під фундаментом школи. Тут починався тунель і стояв підйомник, яким підіймали нагору викопану землю. Її насипали в мішечки й непомітно виносили під одягом. Школа була збудована на покладах кварцу, тож можна було не боятися, що стіни осядуть. Щоб полегшити копання, застосували хімічний розчинник, який розбризкували по поверхні скелі, пом’якшуючи кварц. Заслуга цього винаходу належала факультетові промислового дизайну. Студенти цього факультету зневажливо ставились до малярів, що копали потайний хід, але їх зацікавив суто технічний бік справи. Без їхньої допомоги не вдалося б прорити такий глибокий тунель.
Незважаючи на успішний початок, я гадав, що проект провалиться через брак підтримки, так само як провалилися перед тим наміри заснувати часопис, організувати дискусійний клуб і влаштувати прогулянку до Лінлісгоу, тож був Неабияк здивований, що ентузіазм дедалі зростає. Студентська представницька рада, до якої входило багато членів тунельного комітету, без кінця організовувала танцювальні вечірки, щоб зібрати кошти на встановлення потужніших механізмів. У школі відчувалося якесь дивне напруження. Всі здригалися від найменшого шереху, голосно сміялися з невдалих жартів і сварилися без причини. Можливо, їх мучив підсвідомий страх, що тунель приведе до вулкана, хоча там не ставало гарячіше і крізь стіни не просотувалися ні гази, ні вода. Часом я дивувався, чому досі ніхто не втрутився в цю справу. Такий масовий захід, у якому брали участь кількасот чоловік, не можна було довго тримати в таємниці. Мабуть, поза стінами школи усе це здавалось безглуздою вигадкою, але чому не втрутився ніхто з викладачів? Лише декілька з них активно підтримували проект; а двом дали хабара, щоб не розпускали язики. Я певен, що директор та його заступник нічого не знали, але чому мовчали всі інші? Може, вони теж збиралися втекти тим потайним ходом.
Одного дня праця в тунелі припинилась. Перша зміна, що прийшла на роботу в той час, коли вся школа пила каву, стала перед замкненими дверима. До тунелю вже вело кілька входів, але всі були на замку. А що тунельний комітет десь зник, то вирішили, що всі його члени спустилися вниз. Ця подія мала широкий розголос.
Я завжди уникав будь-яких масових заходів, тож, зустрівшися якось увечері в порожньому коридорі на горішньому поверсі з головою комітету Мілдред, кинув їй на ходу: «Привіт, Мілдред», — і пішов собі далі, але вона схопила мене за руку:
— Ходімо зі мною.
Вона повела мене до відчинених дверей за кілька метрів од нас (я раніше думав, що то ліфт, яким ніхто не користується). А там сказала: «Краще сядь на підлогу», — зачинила за нами двері й натиснула на важіль. Ліфт каменем полетів униз із завмираючим пронизливим скреготом. За чверть години він ривками загальмував і зупинився. Мілдред відчинила двері, і ми вийшли.
Я не міг не здивуватися з того, що відкрилося моїм очам. Ми опинились у коридорі із склепистою стелею, асфальтованою долівкою і стінами, облицьованими білою плиткою. Коридор дугою простягався направо й наліво десь на милю і зникав з очей.
— Добре, — сказав я, — справді дуже добре. Як це вам удалося? Саме тільки денне освітлення, мабуть, влетіло в добрячий гріш.
— Ми нічого тут не зробили, — похмуро мовила Мілдред. — Ми просто сюди дійшли!
В цю мить повз нас проїхав на велосипеді літній чоловік, на якому була лише кепка та наручна пов’язка з якоюсь позначкою — і більше нічого, бо було дуже тепло. Він підняв руку на знак вітання.
— Хто це? — запитав я.
— Хтось із службовців. На цьому поверсі їх небагато.
— А скільки ж тут поверхів?
— Три. На цьому містяться спальні та їдальні обслуги, під ними — кабінети адміністрації, а ще нижче — двигун.
— Який двигун?
— Той, що обертає нас навколо Сонця.