Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 131)
— А я одного разу мало не вилетіла з університету, — зізналася Ліззі. — Мені навчання давалося складно. Та коли я вирішила, що стану космонавтом, усе стало на свої місця. Я просто збагнула, що це важка робота. І ось тепер я тут.
— Добре, дякую, дівчатка. Третє запитання — від Марії Васкес.
— Певно, ні. Тут і справді холодно! Дев’яносто чотири градуси за Кельвіном, тобто мінус сто сімдесят дев’ять за Цельсієм або мінус двісті дев’яносто за Фаренгайтом. Та все ж-таки… життя вперте. Його знайшли і в антарктичній кризі, і у вируючій воді в жерлах підводних вулканів. Ось чому особливої уваги ми надаємо вивченню глибин етано-метанового моря. Якщо життя десь і є, то це саме там.
— Хімічні процеси, що тут відбуваються, нагадують умови в безкисневій атмосфері Землі перед зародженням на ній життя, — розповідала Консуела. — Крім того, нам здається, що тут ця добіологічна хімія триває чотири з половиною мільярди років. Для такого хіміка-органіка, як я, це найліпша забавка у Всесвіті. Та є головна проблема: відсутність тепла. Хімічним реакціям, що в нас на Землі відбуваються швидко, тут потрібні тисячі років. Важко навіть зрозуміти, як життя може виникнути за таких ущербних умов.
— Певно, це має бути повільне життя, — задумливо проказала Ліззі. — Щось таке рослинне… Величезне, як давні імперії, але повільнюще. Досягнення зрілости потребуватиме мільйонів років. Одна-єдина думка може забирати століття…
— Дякую за такий дикий сценарій! — хутко відгукнувсь Алан. Боси в НАФТАСА спохмурніли від такої ідеї. На їхню думку, це було настільки ж непрофесійно, як і героїзм. — Наступне запитання від Денні з Торонто.
— Слухай, друзяко, зізнаюся, я страшенно заздрю, що ти там у такому малюсінькому космічному кораблі з двома запальними дівками.
— Так, звісно, ці дві пані Гон та О’Браєн, — привабливі молоді жінки, — усміхнувся Алан. — Та ми такі завантажені, що, хочете вірте, хочете — ні, але думка про секс навіть не виникає. Тим паче, що зараз, коли я на «Клементі», вони обидві на поверхні Титана й над ними розляглась атмосфера на шістдесят відсотків густіша, ніж земна. Крім того, на них масивні скафандри. Тож навіть якби в мене виникли недоречні думки, нам ніяким чином не вдалося б…
— Агов, Алане, — озвалася Ліззі, — скажи мені дещо.
— Ну?
— Що там на тобі одягнуто?
— Е-е… перемикаю на приватний канал.
— Трибічний, — відгукнулася Консуела.
На думку Ліззі, аеростат був найкращим засобом пересування. Підхоплена тихими вітрами, вона не чула жодного звуку. А який же краєвид відкривався навколо!
Люди часто говорять про «похмуру помаранчеву атмосферу» Титана, та очі й до неї звикали. Варто ввімкнути підсилювач зображення, і білі крижані гори стануть
Позірно рівнини видавалися понурішими, проте мали і власний шарм. Звісно, атмосфера була така густа, що заломлене світло змушувало обрій дугою прогинатися вниз. Але і до цього можна було звикнути. Чорні повітряні вири й таємничі червоні сліди невідомих процесів ніколи не втомлювали зір.
На видноколі забовванів рукав вузького моря Титана. Якщо воно тільки було тим, чим називалося. Принаймні озерові Ері воно поступалося розмірами. Та наукові «препаратори інформації» вдома твердили, що оскільки Титан менший від Землі, то й відповідно — водойму можна вважати морем. Ліззі мала власну думку, але знала, коли треба тримати язик на припоні.
Тепер там була Консуела. Ліззі переключила щиток шолома на пряму передачу звідти. Настав час для шоу.
— Не можу повірити, нарешті я дісталася. — проказала Консуела. Вона скинула компактно впаковану «рибу» з плеча додолу. — Коли спускаєшся з орбіти й закладаєш у програмі мінімум на похибку, щоб модуль не втрапив у море, п’ять кілометрів не здається завеликим шляхом. Та коли доводиться пройти пішки цю відстань щільним, в’язким толіном… коротше кажучи, мені це вже в печінках.
— Консуело, розкажи, що ти бачиш, — попрохав Алан.
— Іду берегом. Зараз я біля самого моря. — Консуела опустилася на коліна й занурила руку у воду. — В неї консистенція «Жижі». Знаєте, такий напій! Запашний сироп із дрібно накришеними шматочками підталого льоду. Тут майже напевно метано-аміачна суміш, знатимемо точніше, коли зразки потраплять до лабораторії. Хоча ось уже й перший знак. Вода розчиняє толін з моєї рукавиці. — Консуела підвелася.
— Можеш змалювати берег?
— Так, він білий. Зернистий. Я його можу розрити черевиком. Переконана, це крижаний потрух. Що мені зробити спершу: зібрати зразки чи запустити «рибу»?
— Запускай «рибу», — відповіла Ліззі майже одночасно із тим, як Алан проказав: «Вирішуй сама».
— Гаразд.
Консуела ретельно вимила обидві рукавиці в морі й рвучко розстебнула «блискавку». Пластиковий чохол розійшовся навпіл. Вона незграбно схопила «рибину», підняла її й пішла до темної жижі.
— Я в морі, вода мені сягає по кісточок. Тепер по коліна. По-моєму, тут уже достатньо глибоко. Я її вмикаю, — повідомила вона, опускаючи апарат.
Робот-тюрбо «Міцубісі» смикнувся, немов живий. Одним плавним рухом він ринув уперед, пірнув і зник у глибині.
Ліззі переключилася на вмонтовану в зонді камеру.
Чорна рідина мигтіла в інфрачервоних очах камбали, яка прямувала геть від берега й не бачила нічого, крім пластівців парафіну, криги та інших часточок зависі, що стрімко з’являлись й проносилися далі, захоплені збуреним потоком. За сто метрів «рибина» зустрілася з відбитим від дна сиґналом радара, після чого ринула вглиб.
Ліззі, м’яко заколисана у стропах аеростата, солодко позіхнула. Шикарний японський апарат тим часом усмоктав крихітний зразок аміачної води, пропустив її через свою внутрішню лабораторію й викинув відходи.
— Глибина двадцять метрів, — повідомила Консуела, — час брати другий зразок.
«Камбалу» було сконструйовано так, щоб миттєво робила сотні аналізів. Але вона мала місце лише для двадцяти зразків, які могла надати дослідникам. Перший екземпляр «риба» зібрала на поверхні. Тепер крутнулась і ввібрала в себе п’ять драхм морської рідини у всій її неперевершеній нечистоті. Для Ліззі це й була чиста наука. Звісно, не надто ефективна, проте надзвичайно захоплива.
Ліззі знову позіхнула.
— О’Браєн, — спитав її Алан, — коли ти востаннє спала?
— Що? А… двадцять годин тому! Не турбуйся про мене, зі мною все гаразд.
— Поспи. Це наказ.
— Але ж…
— Негайно.
На щастя, скафандр був достатньо затишний для спання. Його спроектували саме із цим розрахунком.
Спершу вона витягла руки із рукавів. Потім підібгала ноги, поклалася підборіддям на коліна і обхопила їх руками.
— Добраніч, — проказала вона.
— Buenas noches, querida, — відповіла Консуела, — que tengas lindos sueсos[50].
— Міцного сну, космічна досліднице.
Коли вона заплющила очі, темрява виявилася така кромішня, що аж проймав страх. Чорна, чорна, чорна… В ній увижалися примарні вогники, що рухалися, творили якісь лінії, але втікали кудись убік, щойно вона намагалася їх роздивитися. Слабші від найслабшого, вони були такі ж хуткі, як і «риба», та тільки-но увага послабилася, ці вогники зникли.
У свідомості промайнула й десь поділася зграйка думок із срібною лускою.
Стояв якийсь низький, глибокий, повільний гул. Так ніби дзвін на потонулій годинниковій вежі терпляче відбивав північ. До Ліззі почало вертатися відчуття простору. Там десь унизу мала бути твердь, на якій росли невидимі квіти, вгорі небо, якщо воно взагалі існувало. І там також плавали квіти. Внизу, в безмежно заглибленому місті, її охопило невимовно спокійне відчуття самої себе. На свідомість нахлинули невідомі почуття, а потім…
«Ти — це я?»
«Ні, — обережно відказала Ліззі, — навряд».
Шалений подив:
«Як на тебе, то ти — не я?»
«Так принаймні мені здається».
«Чому?» Що тут можна було відповісти, тож Ліззі повернулася до початку розмови і пригадала її ще раз, намагаючись прийти до іншого висновку. Але знову наштовхнулася на те «чому?».
«Не знаю», — відповіла вона.
«Чому ні?»
«Не знаю».
Ліззі ще й ще раз верталася до цього сну.
Коли прокинулась, ішов дощ: мжичка із чистого метану з нижнього шару хмар, що розташувалися на висоті п’ятнадцяти кілометрів. Вони собою являли (як стверджувала теорія) конденсат, котрий утворився з вологого повітря над морем. Хмари осідали на горах і змивали з них толін. Саме метан роз’їдав і надавав форми кризі, витинаючи в ній яри та печери.
Лише на Титані у всій Сонячній системі існувало стільки різновидів дощу.
Поки Ліззі спала, море стало ближчим. Тепер воно вигиналося, подібно до обрію, схоже на величезну чорну посмішку. Ще трохи, й треба буде починати спуск. Оглядаючи стропи, вона ввімкнула телеметрію, щоб перевірити, чим займається решта.
«Камбала» й досі виписувала кола в темному морі, намагаючись дістатися далекого дна. Консуела чвалала своїм п’ятикілометровим слідом назад до посадкового модуля «Гаррі Стаббз»[51], а Алан відповідав на чергову порцію комп’ютерної пошти.
— Modelos de la evoluciуn de Titanes indican que la luna formу de una nube circumplanetaria rica en amonнaco y metano, la cual al condensarse dio forma a Saturno asн como a otros satйlites. Bajo estas condiciones en…[52]