Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 127)

— Ну хіба ж я така жорстока, що можу з’їсти цього милого песика? Ні, ні, песику, ти дуже гарненький, і ніхто тебе не з’їсть.

Нен дістала з кишені фартуха дротики та моток вовни й тихенько щось плела, усміхаючись сама до себе. Гордон лежав, удаючи, ніби ніжиться на сонці, щоб приховати своє хвилювання. Він і справді ще не знав добре Нен. І хоч зустрічався з нею вже не раз у своїх друзів, але ніколи подовгу не розмовляв. Запрошення до її дому здивувало його. Нен не була з ним так близько знайома, як з іншими. Він вирішив, що вона здогадується про його почуття і дає йому можливість познайомитися ближче, хоча, відколи він з’явивсь у її домі, вона не звертала на нього особливої уваги. А тепер оце сиділа собі й спокійнісінько щось плела, вряди-годи поглядаючи на Клер з легенькою поблажливою посмішкою. І все ж йому здавалося, ніби в поведінці її проглядає приховане збентеження, бо вона знає, що він лежить поруч і жадає її.

«От бісове дівчисько, — подумав він, — так упевнено тримається! Вона думає, що може зробити зі мною все, що хоче. Але вона помиляється». Він підвівся, підійшов до столу і почав збирати тарілки.

— Віднесу до будинку, — сказав недбало.

— Ет, даремно турбуєшся, — відповіла Нен, мляво усміхаючись.

— Хтось же повинен їх прибрати, — наполягав на своєму Гордон. Кілька разів він сходив на кухню з посудом, аж поки все прибрав. У домі стояли прохолодні вечірні сутінки. Батько Нен та троє її братів мовчки їли за столом у кухні. Вони кивнули Гордонові. Матері не було видно, але голос її вирізнявся серед пронизливого жіночого гомону в котрійсь іншій кімнаті.

Гордон приніс останні тарілки, поскладав їх у мийницю і став посеред кухні, збентежено розглядаючи чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні з тупуватими, грубими обличчями. Батькове було трохи виразніше, та загалом вони мало чим різнились один від одного.

— Сьогодні теплий вечір, — озвався батько до Гордона.

— Так, але мені більше подобається в домі.

— Хочете, покажу вам нашу бібліотеку?

— Так.

Батько підвівся і провів Гордона через передпокій, а далі вузьким коридором, відчинив двері і відступив убік, пропускаючи його наперед. У кімнаті всі стіни були заставлені старими заскленими шафами. В проміжках між шафами висіли фотографії Д. Г. Лоуренса, Гевлока Елліса, Г. Дж. Уеллса, Б. Шоу, всі з автографами. Біля низького круглого столика, на якому красувалась коробка з написом «Единбурзькі льодяники», стояло велике шкіряне крісло.

— У вас багато книжок, — сказав Гордон, оглядаючи шафи.

— У сім’ї дружини завжди багато читали, — відповів батько Нен. — Ви не проти, як я вас залишу?

— О, прошу, прошу!

Господар пішов. Гордон узяв з полиці першу-ліпшу книжку, ліниво погортав сторінки. Це була книжка з історії суднобудування. Бібліотека знаходилась навпроти вітальні, але її вікна також виходили на лужок, і час від часу до Гордона долинали веселі вигуки, сміх і собачий гавкіт. Він похмуро сказав сам до себе: «Я даю їй шанс. Якщо вона хоче бути зі мною, то може прийти сюди. І взагалі, якщо вона добре вихована, то через деякий час повинна мене відшукати». Він почав уявляти собі, що вона йому скаже і що він їй відповість. Час від часу він ласував льодяниками з коробки.

Раптом, клацнувши, розчинилися двері, але до кімнати ввійшла не дівчина, а білий собака. Він зупинився перед Гордоном і посміхнувся йому просто в обличчя.

— Чого тобі? — роздратовано запитав Гордон.

Собака помахав хвостом. Гордон кинув йому льодяника, пес схопив його на льоту і почалапав до дверей. Гордон устав, зачинив двері й повернувся на своє місце. За хвилину двері знов відчинились, і собака зайшов до кімнати.

— Ах ти нахаба! — гримнув на нього Гордон. — Ось тобі цукерка, остання, яку ти від мене одержиш!

Він провів собаку до дверей, зачинив їх і посмикав за клямку. Двері були міцно замкнені. У замку стирчав ключ, і він ще раз повернув його для певності, а тоді знову вмостивсь у кріслі й заглибився в читання. Через якийсь час йому спало на думку, що й Нен не зможе ввійти в замкнені двері. Він стривожено підвів очі: двері були відчинені, а собака стояв поруч із кріслом і, як здалося Гордонові, переможно посміхався. Від здивування хлопець на мить аж прикипів до місця. Він помітив, що тварина посміхалась, стуливши пащу, чого він раніше ніколи не бачив. Він підняв книжку, немовби збираючись пожбурити її у собаку, і гаркнув: «Забирайся геть!» Пес повернувся і потрюхикав з кімнати. Добре все обміркувавши, Гордон вирішив, що то якийсь жартівник раз у раз відчиняє двері, аби впустити собаку до бібліотеки. Дурний жарт, але саме такі жарти дуже полюбляв Кеннет. Він прислухався і, почувши надворі голос Кеннета та собачий гавкіт, вирішив не замикати дверей.

Почало сутеніти. Гордон не міг більше читати і відклав книжку. З лужка тепер долинали інші звуки. Вже не чути було сміху та веселих вигуків. Час від часу тишу порушував тупіт ніг, сапання людей, що начебто тікали від погоні; хтось злякано скрикував, то тихіше, то голосніше. Гордон підійшов до вікна. На темному лужку відбувалося щось дуже дивне. Нен не було видно. Кеннет, Гібсон і Клер стояли на столі, Клер — навколішках, Кеннет і Гібсон — напівзігнувшись, у войовничій позі. Білий собака плигав навколо столу серед розкиданих стільців. Здавалося, з настанням темряви зросли його розміри та агресивність. Він білів у сутінках, неначе простирадло, а його гострі, як голки, зуби зблискували в пащі, розтуленій у мовчазній посмішці. Він став уже завбільшки з левеня. Гібсон гарячково рився у себе в кишенях, виймав звідти різні речі і кидав у кущі, що росли в дальшому кінці саду. А білий собака гасав сюди-туди, стрибав, хапав їх на льоту і складав під столом. Це скидалося на гру і, мабуть, на початку й справді було просто грою, але тепер Гібсон вочевидь не припиняв її тільки для того, щоб відганяти пса якнайдалі від столу. Раптом Гордон помітив, що біля нього стоїть Нен і дивиться на лужок, притуливши до вуст долоню.

Здавалося, Гібсон повикидав уже все, що мав. Він завзято засперечався з Кеннетом, вимагаючи щось і від нього (його авторучку, як то виявилося згодом). Кеннет заперечливо хитав головою. Він був не такий наляканий, як Гібсон і Клер, але ніякова усмішка на його обличчі свідчила про те, що й він побоюється якогось лиха. Гібсон вийняв щось із рота — мабуть, то була його штучна щелепа, — а тоді знову напосівся на Кеннета, і той урешті здвигнув плечима й з огидою взяв щелепу. Потім випростався і, насилу втримуючи рівновагу, пожбурив щелепу в кущі. Собака метнувся за нею, і тієї ж миті всі троє скочили зі столу й побігли до будинку: Кеннет кинувся праворуч, Гібсон і Клер — ліворуч. Пес рвучко повернувся й теж помчав ліворуч. Він наздогнав Клер і схопив зубами краєчок її сукні. Вона спіткнулась і впала. Гібсон і Кеннет щезли, і з обох боків будинку грюкнули, зачиняючись, двері. Клер лежала на землі, підібгавши ноги майже до підборіддя, затиснувши руки між колінами. Очі в неї були міцно заплющені. Собака стояв над нею, щасливо посміхаючись, потім вчепився їй зубами в спідницю й поволік дівчину в кущі.

Гордон подивився на Нен. Вона похилила голову й сховала обличчя в долонях. Він обійняв її, вона притулилась до його грудей і сказала здавлено:

— Забери мене звідси.

— Ти справді цього хочеш?

— Забери мене, Гордоне.

— А що буде з Клер?

Нен зловтішно засміялася:

— Ну, Клер нема чого жаліти!

— Так, але ж собака…

— Ти хочеш мене чи ні? — крикнула вона.

Коли вони проходили через темний передпокій, з прочинених дверей кухні визирнула мати Нен і швидко їх причинила. В садку перед будинком вони зіткнулися з Гібсоном і Кеннетом: обидва виглядали пригнічено й зніяковіло.

— Привіт! — гукнув Кеннет. — А ми вже збиралися вас шукати.

— Нен їде зі мною, — сказав Гордон.

— Чудово.

На мить запала мовчанка, ніхто з чоловіків не дивився іншому в обличчя, потім Гібсон пробурмотів:

— Думаю, мені краще зачекати Клер. — У нього не було зубів, і він шамкотів, як старий дідуган.

— Вона не хоче тебе бачити! — крикнула Нен. — Саме тебе! — І знову заплакала.

— І все ж таки я зачекаю, — відповів Гібсон. Він повернувся до них спиною. — Як ви гадаєте, вона надовго затримається?

Ніхто йому не відповів.

Усю дорогу до міста вони мовчали. Гордон сидів на задньому сидінні з Нен, обіймаючи її правою рукою за стан. Вона сумно схилилась йому на плече. Він почувався напрочуд легко й безтурботно. Тільки раз Кеннет порушив мовчанку:

— Який чудний випав вечір…

Йому, видно, хотілося поговорити про все, що трапилось, але ніхто не підтримав розмову. Він висадив Нен і Гордона біля Гордонового будинку. Вони піднялися сходами нагору, Гордон відімкнув двері і, перетнувши маленький передпокій, вони вступили до неприбраної кімнати. Гордон сказав:

— Я спатиму тут, на канапі. Спальня за цими дверима.

Нен сіла на канапу, сумно посміхнулась:

— Виходить, я з тобою не спатиму.

— Не сьогодні. Я надто тебе хочу, щоб скористатися з твого хвилинного настрою.

— Думаєш, це хвилинний настрій?

— Можливо. Якщо ні, завтра я подбаю про дозвіл на шлюб. Тобі вже виповнилося вісімнадцять?

— Так.

— Добре. Ти… е-е… не проти того, щоб одружитися зі мною?

Вона встала, обняла його і мокрою від сліз щокою потерлась об його обличчя. Потім засміялася й сказала: