Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 126)
Значить, таке твоє останнє слово?
Авжеж, таке.
Після цього Григор допивав коньяк і кидав мені: привіт і найкращі побажання від мого розторохканого мопедика, бо всі ми один одному гаранти, я тобі, а ти мені, а ми з тобою комусь третьому й четвертому, кожен окремо й разом з тим укупі, гуртом, а вони нам з тобою — і так далі. Це важко пояснити, це схоже на решітку кристала, складнішу й за формулу індиго, — бо воно не обмежується в просторі, підвладне зовсім іншим вимірам, яких я й сам не дуже торопаю, тому й тобі не можу розтлумачити до пуття. Та ти не казись, я не дуже тебе звинувачую, врешті я сам сплатив свій рахунок і підтвердив гарантію, з тебе я нічого не вимагаю, тож за свої гроші не хвилюйся.
І він зникав.
Але перш ніж піти, спинявсь на порозі й казав, що я страхопуд, що я людина, якій не можна довіритися, хоч і тверджу протилежне: мовляв, не доведи Господи покластися на тебе — не радий будеш. А я, він казав, приходжу до тебе не з власного бажання, а тільки тому, що ти без мене не можеш, і приходитиму й далі, хочеш ти того чи ні, тож ліпше сиди й не рипайся.
І аж тоді нарешті йшов.
Ішов, щоб наступного вечора з’явитися знову.
Так, як оце зараз.
Я встав і відчинив двері.
Місяць піднявся високо й примарним світлом залляв увесь барак. То була незглибима тиша, навіть море внизу лінькувато лестилося до скелястих берегів. Я зовсім ясно побачив і степ, і кущики, обшмуляні вітром, біле каміння, й посиротілі сліди коліс, які розбігалися в усі боки й нікуди не вели.
Тільки сивої земної хмарки ніде не було.
Я причинив двері, сів за стіл і швидким рухом позгрібав додолу все — тільки скалки брязнули. Тоді повільно роздягся й ліг. І заснув, уколисаний надією, що Григор бодай узавтра не з’явиться, хоч глибоко в душі був певен, що він знову прийде, як приходив учора й сьогодні, і приходитиме кожного вечора, до кінця моїх днів.
ІСТОРІЇ, ПЕРЕВАЖНО НЕЙМОВІРНІ
Одного сонячного дня двоє юнаків їхали машиною до передмістя в гості до дівчини на ймення Нен. Обом було десь років по двадцять. Кеннет тримався самовпевнено, був завжди гарно вдягнений, мав власну машину, і друзі вважали його дуже кмітливим. Гордон був тихішої вдачі, і, хоч одягався він так само ошатно, як і Кеннет, але поводивсь не так невимушено. Він ніколи раніше не бував у Нен і тому трохи нервувався. На колінах у нього лежав розкішний букет квітів.
Кеннет зупинив машину біля довгастого будинку із занедбаним лужком. На півдорозі до входу він раптом спинився і показав на собаку, який ліниво простягся у траві. Це був невеличкий натоптаний песик з тупим рожевим писком і коротким товстим хвостом. Він лежав із заплющеними очима, витягнувши лапи перпендикулярно до тіла й висолопивши язика, і немовби посміхався.
Кеннет і Гордон засміялися.
— Який кумедний собака! — сказав Гордон.
— Він схожий на ляльку, що впала на бік, — докинув Кеннет.
— Як ти гадаєш, він спить?
— Та де там! Він чує кожне наше слово.
Собака розплющив очі, чхнув і підвівся. Тоді підбіг до Гордона й посміхнувся, але зразу ж відскочив убік, коли той нахиливсь, щоб його погладити, подріботів доріжкою до будинку і пхнув носом вхідні двері. Двері відчинились, і собака зник у темному передпокої. Кеннет і Гордон зупинилися біля дверей, витираючи ноги та прокашлюючись. Десь поблизу чулися жіночі голоси, брязкіт посуду, звуки радіо. Кеннет гукнув: «Гей, чи є там хто?» — і в бічних дверях з’явилась Нен. То була гарненька блондинка, що здавалася б тілистою, якби не тонкі зап’ястки, кісточки й талія. На ній була голуба сукенка, пов’язана фартухом, в руці вона тримала мокру тарілку. Кеннет сказав грайливо:
— Нам собака двері відчинив.
— Та невже? То такий, що все може. Привіт, Гордоне! Які гарні квіти! Дуже люб’язно з твого боку. Залиш букет у холі, я потім поставлю його У воду.
— Що це за порода?
— Я точно не знаю, але коли ми відпочивали в Арднамурхані, тамтешні люди казали, що це свиня.
Жіночий голос прокричав:
— Нен! Торт!..
— Ох, я мушу бігти, треба поставити торт у холодильник! Кеннете, проведи Гордона у вітальню. Ніхто ще не прийшов, тож вам доведеться розважатися самим. Налийте собі чогось випити, коли маєте охоту.
Вітальня містилась у дальшій половині будинку. Завіси й шпалери з яскравим візерунком не пасували до килима. Стільці були всі різні, а на найзручнішому розлігся білий пес. У кімнаті стояв великий овальний стіл та рояль, на якому красувалися дві пляшки сидру та кілька склянок.
— Бачу, ми сьогодні не розгуляємось, — мовив Гордон, наливаючи сидр у склянку.
— Ні, це буде приємна сімейна вечірка, — відповів Кеннет, вмощуючись біля рояля, і почав грати. Грав він погано, але впевнено, пробував відомі місця з Бетховена та Шумана. Коли якась музична фраза йому особливо подобалась, він повторював її знов і знов, аж поки самому набридало; а якщо той чи той пасаж не вдавався, то програвав його кілька разів, домагаючись досконалості. Гордон стояв біля вікна зі склянкою в руці. Вікно виходило на обсаджений живоплотом довгий і вузький лужок, що спускався до заростів чагарнику.
— Ти закоханий у Нен? — запитав Кеннет, не відриваючи пальців од клавішів.
— Так. Але я її ще мало знаю, — відказав Гордон.
— Гм… На мене вона справляє враження поважної матрони.
— А на мене — ні.
— А що тобі в ній подобається?
— Багато чого. Її спокій, наприклад. У неї дуже спокійна врода.
Кеннет припинив грати і сидів замислившись. З кухні долинали звуки голосів та бряжчання посуду, дзвонив телефон, так само голосно десь співало радіо.
— Вдома вона завжди спокійна, — сказав Кеннет. — Її родичі — дуже приємні люди, щирі, привітні, але всі жінки — Нен, її мати, бабуся й тітка — розмовляють усі разом і занадто голосно. Тому в домі ніколи не буває тихо. Або радіо гримить, або грає грамофон. Я був тут кілька разів. Гостей завжди сходиться небагато, але мені щоразу здавалось, ніби вечірки відбуваються і в інших кімнатах. Ти хочеш одружитися з Нен?
— Авжеж. Я ж сказав тобі, що кохаю її.
Кеннет засміявся, похитуючись на стільці. Стілець зарипів.
— Зрозумій мене правильно, — сказав Кеннет. — У цьому домі все дуже пристойно. Не вживають алкоголю, міцнішого від сидру. Батько і брати Нен поводяться так тихо, що їх і не помічаєш. їх можна побачити тільки за обіднім столом, та й то не завжди. Я навіть не знаю, скільки в Нен братів і зі скількох душ складається її родина. Чому ти посміхаєшся?
— Шкода, що я не вмію міркувати так, як ти, — відповів Гордон. — Ти не сказав мені нічого поганого про цю родину, але все звучить доволі лиховісно.
Кеннет почав насвистувати пісеньку «Жайвір у чистому небі».
— Все одно не випаде залишитися з нею наодинці, хоч як тобі цього й кортить, — сказав він.
Ввійшла Нен і сказала:
— Гібсон і Клер приїдуть за півгодини… Хочете пити чай надворі? Сьогодні така гарна погода. Але мамі це не дуже до вподоби.
— А по-моєму, це ви добре придумали, — промовив Кеннет.
— От і чудово. Допоможіть, будь ласка, винести стіл.
Гордон і Кеннет розібрали стіл, винесли на лужок за будинком і там знову зібрали, потім принесли стільці й почали розставляти посуд. Поки вони цим займалися, мати Нен, маленька жвава жіночка, метушилась навколо них і давала непотрібні вказівки:
— Гордоне, торт поставте посередині! Ні, ближче до центра!.. Навіщо ви поставили стіл так далеко від будинку? Ви ж тільки завдаєте собі зайвої мороки… Ах, який чудовий день! А де це мій песик? Де мій песик? О, ти тут, під столом! Виходь, розбійнику! Не дражни його, Кеннете. Ти його розсердиш.
Приїхали Гібсон і Клер. Гібсон був невисокий, кремезний, з темним, ніби неголеним підборіддям. З першого погляду він справляв хибне враження сили й спокою — у нього була астма, і він рухався повільно й обережно. Хоча він був одного віку з Кеннетом і Гордоном, волосся в нього вже почало рідіти. Призвичаївшись до незнайомого товариства, він одразу ж заводив мову про літературу, мистецтво, політику та інші високі матерії, далекі від щоденного життя. Його приятелька Клер була висока, вродлива дівчина із строгим і ясним обличчям. Вона мала чистий, дзвінкий голос і прислухалася до розмови, широко розплющивши очі і ледь розтуливши лискучі вуста. Її улюбленою розвагою було знаходити непристойний зміст у найневинніших висловах і підкреслювати це якимсь вигуком чи хихотінням. Кеннет прозвав її Інтелект і Дух. Він казав, що у їхніх стосунках немає нічого тваринного.
Вечірка вдалась на славу. Була тільки Нен, четверо її гостей та собака. Мати Нен бігала сюди-туди то з чайником свіжого чаю, то з тарілкою з наїдками. Яскраво світило сонце, легенький вітрець холодив повітря, і Кеннет розважав компанію балачками про собаку.
— У ньому вчувається щось геральдичне, — сказав він. — Його легко уявити собі з другою головою замість хвоста. Дивіться, він починає хвилюватись! Він хоче плигнути на стілець! Сподіваюся, не на мій.
Собака, що досі бігав навколо столу, виписуючи широкі кола, на ці слова підбіг до Кеннета, махаючи хвостом і посміхаючись. Кеннет схопив тарілку з тістечками і поліз із нею під стіл.
— Нічого я йому не дам! — проказав він тихим, тремтячим голосом.
Всі засміялись, попідводились і посідали на траві. Всі, крім Гордона, були в тому піднесеному настрої, що його навіює приємна компанія. Кеннет повзав по траві з цукерницею в руці і, наблизившись до стокротки, захоплено розглядав її, а тоді посипав цукром. Гібсон повз слідом за ним, кроплячи квітки молоком із глечичка. Клер тримала на колінах пса і, озброївшись ножем та виделкою, вдавала, ніби хоче порізати його на шматки і з’їсти. Насправді ж вона легенько лоскотала йому живіт кінчиком ножа, приказуючи ніжно, як до немовляти: