Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 109)

— Бо вона повія, займається стародавнім ремеслом. І задля розваги співає російських пісень. Її брат, до речі, досить добре грає на балалайці.

— У неї є навіть брат?

— Я провів слідство і переконався, що зв’язок між Людмилою Григорівною і Петром Сергійовичем кровний, а не альковний. Вони брат і сестра по матері. Словом, вона хвойда, і цим усе сказано. За гроші вона віддається лише нашому славному Вентуриньї, а всіх інших наділяє ласкою через свою розпусність. А ми, Фадуле, знаємо, що в світі нема більшої насолоди над плотську.

— Авжеж, нема.

Всі ці охи і ахи Фуада Карана цілком відповідали захопленню цього містечка, сп’янілого від присутності Людмили Григорівни Циткінбаум. Коли вона, така незвичайна, мов якесь крижане полум’я, з’являлась у кабаре чи на Соборній площі, завжди під руку з Вентуриньєю, одразу ж звідусіль збігалися цікаві: всім хотілося побачити її, запалитися, перехопити її усмішку, мліти під її поглядом. У кабаре миттю стихав п’яний гомін, у церкві чувся захоплений шепіт, рій захоплених вигуків і дифірамбів оповивав її, як божественний німб, тягнувся за нею, як вогненний хвіст за кометою.

Звістка про смерть полковника Боавентури Андраде урвала захоплюючу науку Вентуриньї в Сорбонні на площі Пігаль і прискорила його повернення до Бразилії. Тієї ночі бакалавр топив у горілці своє горе й докори сумління, упившись, як ніколи в житті.

Людмила Григорівна, дізнавшись, яке нещастя звалилося на її «земляка», теж впала в страшну тугу; вона не просто поплакала та й перестала, а журилася по-слов’янському — шаліла, ревно молилась. Закоханий по вуха новоявлений європеєць надумав забрати Людмилу з собою в Бразилію — треба ж імпортувати з Європи культуру в її найкращих зразках. Її зголосився супроводжувати брат, Петро Сергійович, а полюбовник, Костянтин Іванович Сурков, залишився в Парижі «кусати собі лікті», як висловився задоволений Вентуринья.

Граф і полковник лейб-гвардії Костянтин Іванович Сурков, родич імператора, щоправда, опальний, довірив Вентуриньї, баронові Боавентурі Боавентуровичу, як його величали в російських емігрантських колах, державну таємницю: Людмила Григорівна теж блакитної крові, але мусить таїтися з цим через нещастя, що прирекло її співати журливих пісень у паризьких кабаре. Вона залишила двір, рятуючись від ницих переслідувань великого князя Миколи Миколайовича Романова, який хотів зробити її своєю наложницею. Дядько царя Миколи Другого, головнокомандувач російської армії, отруював їй життя. Вентуринья, звісно, здивувався, як могла дівчина встояти перед таким видатним і впливовим чоловіком, і тоді Костянтин Іванович розтлумачив шановному Боавентурі Боавентуровичу, що маленька Людя, делікатна й вразлива, не зносила часникового подиху головнокомандувача: поцілунки великого князя викликали в неї нудоту і змушували боронити свою честь. Ось чому вона поїхала з Костянтином, коли бунтівного полковника вислали до Парижа. На превеликий жаль, побратися вони не могли, бо він уже мав дружину в Москві, теж цареву родичку, але заприсяглися одне одному у вічному коханні. Вентуринья охоче сплатив усі рахунки та ще й запишався: не щодня трапляється нагода наставити роги членові родини імператора всея Русі.

На «Дачі», в російському кабаре на Білій площі, під акомпанемент брата Петра, балалаєчного віртуоза — Педриньйо, братику мій, просив Вентуринья в любовному і п’яному шалі, шквар щосили, щоб я ридав! — Людмила співала російські романси й танцювала кавказькі танці, демонструючи свої стрункі ніжки. За найближчим столиком високородний граф Костянтин і Боавентура-молодший, свіжоспечений барон, плескали в долоні, цмулячи горілку й коньяк. Наприкінці хмільної ночі Петро затримав рогоносця Костянтина і віддав під опіку бразильця, чемпіона континенту з пиятики, сором’язку й згорьовану Людмилу — в ліжку вона поводилася, як баска кобилиця імператорської кавалерії, знаменитість царського двору. В хвилини найвищого блаженства вона декламувала вірші Пушкіна й бубоніла молитви.

Людмилина версія московських подій дещо відрізнялася від графової і полковникової. Не щодо великого князя Миколи, любителя часнику: той справді переслідував її, як скажений пес, змусивши емігрувати з братом. Неправда, що вона закохана в Костянтина. Скориставшись її незавидним становищем біженки, паризької емігрантки, він став ділити з нею її артистичне ложе, добиваючись для неї ангажементу й захищаючи її від набридливих залицянь завсідників «Дачі». З удячності вона його приймала й терпіла, проте від цього до справжньої любові відстань не менша, ніж від московської Красної площі до паризької площі Пігаль.

Обидва ці варіанти сповнені пробілів, суперечностей, прогалин, недоречностей, але все це слід поставити на карб французькій мові, якою спершу розмовляли наші герої, хоча Людмила виявила неабиякий хист до чужих мов: португальські слівця, яких вона набиралася од Вентуриньї, вона напрочуд правильно повторювала в перервах між поцілунками. Очевидно, в тих моторошних розповідях була й частка правди, бо, коли Людмила Григорівна погодилася їхати з Вентуриньєю до Бразилії, граф і полковник вдерся до нього в готельний номер, погрожував йому скандалом і смертю і з кортиком у руці викликав його на дуель.

Вентуриньї можна закинути що завгодно, тільки не боягузтво. З розлюченими чоловіками й коханцями він стикався уже не раз і ніколи не дрейфив. Він підняв руку на царевого родича, забрав у нього кортик і залишив його собі як трофей. Справу залагодили по-джентльменському: за браком карбованців, у хід пішли французькі франки та англійські фунти. В Ріо-де-Жанейро Вентуринья прибув трансатлантичним лайнером «Шаржер Реюні», привізши з багажем Людю і Петра, балалайку і кортик — імператорську Росію.

В кабаре Фадул Абдала мав змогу переконатися, що Фуад Каран недарма так захоплювався Людмилою. Йому навіть пощастило торкнутися своїми неоковирними пальцями білосніжної руки росіянки, бо Вентуринья, помітивши його і впізнавши, по-дружньому кивнув йому головою. Отоді турок і вирішив підійти до столика бакалавра, щоб привітатись і поглянути зблизька на руду красуню, чия поява збурила місто Ітабуну та ільєуське море. За дошкульним зауваженням Фуада, вона віддавала перевагу чорношкірим: ласий шматочок для негра Факела Абдуїна.

У Великій Пастці він зачепив цю тему в розмові з капітаном Натаріо, мовляв, яка несправедливість, що ця росіянка, любителька негрів і мільйонерів, зовсім не цікавиться шинкарями-арабами. Капітан її бачив, коли зустрічав на пристані Вентуринью. На його думку, Вентуринья так і лишився хлопчиськом, яким був понад двадцять років тому, коли Натаріо навчав його стріляти і їздити верхи.

— Це вітрогон, жодної спідниці не пропустить. А на цю росіянку він згайнує чимало арроб какао. Хоч це не означає, що він не ганятиметься й за іншими кралями, адже він невиправний бабій. Власне, він іще не виріс із дитинства.

— Платити за те, щоб стати рогатим…

— Роги від повії, Фадуле, не йдуть у рахунок. То несправжні роги.

Турок хотів посперечатись, але облишив цю тему: капітан ще образиться, бо так уже любить того Вентуринью, наче якого родича. Такого собі нерозумного братика.

Звістка про скорий приїзд місіонерів побігла, як вогонь по бікфордовому шнуру, збурюючи населення Великої Пастки, — новина просто-таки сенсаційна! На обох берегах річки все завирувало.

Наталіна невтомно крутила ручку швацької машинки — її засипали замовленнями на убори для травневих наречених. Була середина травня, місяця перших дощів і Діви Марії, як навчали брати-місіонери. Наречена, гідна надягти фату і флердоранж, виявилася лише одна — Шика, вірна подружка Балбіно. Вона жила у батьківському домі, тоді як інші претендентки на шлюбний вінець були підбічницями, а декотрі вже навіть надбали дітей.

А втім, і за Шику, хай вона й молоденька і живе з батьками, ніхто б не міг поручитися, що вона незаймана. У Великій Пастці, як, до речі, і в усьому грапіунському краї, в дівках ходили довго, а на фазендах жінка могла тягатися з дюжиною чоловіків і вважатися чесною.

Шику де тільки не бачили з Балбіно — і в зарослях біля річки, і на лісових галявинах; якщо вона ще не згубила вінок, то тут одне з двох: або Балбіно — макуха, або сталося чудо. Та хай там як, а сіа Леокадія замовила для небоги шлюбну сукню і розтлумачила доні Наталіні всі тонкощі сержипанської моди.

Інші були не такі вимогливі, їх задовольняли простенькі вбрання — не вінчатися ж у старому. Клейде, ще одна небога сії Леокадії, кузина Шики, була при надії; вона замовила собі голубе плаття, того самого кольору, що і її мотузяні черевики йорданської пастушки, платтячко Непорочної Діви. Підбічниці з великим стажем теж замовили сукні в дони Наталіни або шили їх удома. Абігайл привезла свій шлюбний убір із Такараса, де після повені жила з Бастіаном да Розою. Місіонери збиралися й туди, проте вона захотіла вінчатися у Великій Пастці, разом із своєю сестрою Ізаурою; весілля справлять у домі Зе дос Сантоса і сії Клари. Чимало пар прибуло з фазенд, адже місіонери не щодня з’являються на берегах річки Кобрас.

З не меншим хвилюванням чекали на хрещення і батьки малюків. У Великій Пастці з півдюжини язичників прагнули ввійти у лоно католицької церкви, щоб уникнути чистилища, якщо вони помруть дітьми, і пекла, якщо помруть дорослими. Багато було суперечок і жартів при виборі хрещених батьків і матерів. Зилда через людей попрохала Бернарду вибрати хрещених для Надо, бо коли до них прибудуть місіонери, то хлопчика уведуть у хрест.