Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 108)
Ідалісіо увесь горів, але боровся зі смертю, стара таки зменшила дозу отрути, послабила її майже смертельну дію. Капітан зустрів її біля узголів’я хворого і побалакав з нею, перш ніж покинути Аталаю. Вона помолилася за порятунок Ідалісіо, можливо, молитву почуто завдяки всемогутності святого Бенто і мудрості старої ворожки. Згадали Сакраменто, і Ефіженія поскаржилася: на жаль, донька не тут, а в Ільєусі, дбає про полковникову удову; мати снувала стільки задумів, відколи стала власницею прибуткового будинку в Ітабуні, дарунка щедрого й шляхетного полковника Боавентури Андраде.
Про дім, придбаний фазендейро і записаний на ім’я наложниці, з оформленням дарчої в нотаріальній конторі, Ефіженія і Сакраменто дізналися від Натаріо, єдиного, хто був утаємничений у цю справу: полковник не хотів її розголошувати. Будинок давав щомісяця прибуток, достатній для того, щоб мати й дочка зажили без горя. Ефіженія відтоді мріяла покинути фазенду і відкрити в Ітабуні чи в Такарасі овочеву крамницю, де вона торгуватиме бананами, плодами хлібного дерева, перцем, жіло, всілякими прянощами.
Ще коли полковник був при здоров’ї й упадав біля дівчини, стара вже думала про той час, коли Сакраменто набридне йому: зв’язок з товстосумом нетривкий, може урватися будь-коли. Але набриднути полковникові вона не встигла, його не стало раніше, ніж це сталося: безноса влаштувала йому крововилив у мозок, і він гримнув додолу з перекривленим судомою ротом. Торгуючи кабачками та машіше в людній Ітабуні, Сакраменто швидко знайшла б іншого покровителя, який забезпечив би її і відкрив рахунок у магазині тканин і взуття. Так міркувала Ефіженія, жінка вельми амбітна й практична.
Проте разом із сільськими та міськими маєтками — латифундією, цілими кварталами прибуткових будинків в Ільєусі й Ітабуні, капіталами, усім цим величезним багатством — дона Ернестина успадкувала і Сакраменто. Тож мрія сії Ефіженії про овочеву крамничку залишалася поки що мрією.
Спадщина полковника Боавентури Андраде, що про неї тільки й мови на всіх перехрестях і дорогах, у шинках і корчмах, не об’єкт для інвентаризації і поділу. Адже рано чи пізно все дістанеться її синові, казала вдова, замовляючи обідні падре Афонсо, — як тільки Господь покличе її до себе. А коли так, то навіщо ділити плантації і будинки, гроші та цінні папери? І, щойно Вентуринья приплив з Європи, із зупинками в Ріо й Сальвадорі, мати передала до його рук усі статки. Собі ж дона Ернестина залишила єдину власність — служницю Сакраменто.
Що ж це за тінь забачив капітан в оселі покійного Тибурсиньйо, освітленій вогником гаснички. Хто це і що він робить там, коли пожильців немає вдома? Мабуть, щось недобре. Лівою рукою Натаріо штовхнув двері, а правою стиснув револьвер. І зіткнувся лице в лице з Сакраменто, з ніг до голови укритою курявою; побачивши його, дівчина тихо скрикнула, але не від страху, а від подиву й радості.
— Ой, капітане! Як добре, що я вас зустріла! А мені казали, що ви поїхали!
— А ти що тут робиш? Невже дона Ернестина тебе відпустила?
Сакраменто потупила очі.
— Через дону Ернестину я ніколи звідти не пішла б. Бідолашна, мабуть, погано думає про мене, вважає, що я просто тварюка, та й годі. Я втекла, нічого їй не сказавши. Але ж як я могла сказати?
— Ти втекла з полковникового дому? Який ґедзь тебе вкусив?
— Це все доктор. Хотів мене схопити.
Капітан нібито й не здивувався: на губах його майнула ледь помітна сувора посмішка.
— Вентуринья?
— Авжеж. Вдерся в мою кімнату, безтямний, заслинений, сивухою так і тхне. Це мене і врятувало. Я штовхнула його, і він гепнувся на підлогу. Звестися не мав сили. Тоді заявив, що все одно зловить мене. Я так нажахалася, що й речей не стала збирати. Згребла що попало під руку, прихопила хусточку з грішми та й побігла на станцію. З Такараса пішки прийшла сюди, щоб побачитися з матір’ю і поговорити з вами.
Капітан нічого не сказав, тільки очі його повужчали, і в них майнула посмішка. Сакраменто звела погляд і глянула йому просто в обличчя.
— Він повалив мене, бив і кусав. Якщо не вірите, гляньте. — Руки її були в синяках, на шиї видніли сліди поцілунків та укусів.
Натаріо мовчав. Хто знає, подумала Сакраменто, може, не досить йому цих доказів. Вона задерла спідницю і показала стегна, вкриті чорними плямами в тих місцях, де коліна Вентуриньї, цього здоровила, м’яли смагляву, звабливу плоть. Капітан так і вп’явся поглядом у дівчину; Сакраменто опустила спідницю, проте очей не потупила.
— Хіба ж могла я зійтися з його сином? Боже борони! Він пропонував мені гроші, казав, що я красуня, і то більша, ніж собі уявляю. Я попросила дати мені спокій. Тоді він заговорив про полковника, почав кричати, що йому відомо все і що він теж жадає мене. Я заклинала його іменем його матері, іменем полковника. Та він уже скинув піджак і штани й накинувся на мене, але впав, бо був п’яний як чіп. Тільки це мене і врятувало.
Капітан Натаріо ні пари з уст, лише торкнувся пучками розпашілого личка дівчини і втер сльозину на її щоці. Сакраменто взяла його пестливу руку й поцілувала.
— Я їхала в поїзді й думала про вас. Окрім матері, яка тут нічого не врадить, у мене на світі є тільки ви. — Вона знов потупила очі. — А ще я згадала про вас іншим разом, і це допомогло мені дати відсіч доні Мізете.
Це ім’я капітанові видалося знайомим.
— Я знав одну Мізете, власницю пансіону на Ільядас-Кобрас.
— Вона передала мені запрошення перейти до неї. Отоді-то я й згадала про вас, як ви казали мені, що якби я стала торгувати собою, то полковник би цього не схвалив. Краще вже бути служницею в домі дони Ернестини. Але там тепер живе доктор, і тому я не можу більше їй служити. Отож я сіла в поїзд, доїхала до Такараса й пішки прийшла сюди. Оце щойно. І не застала тут матері. Але побачила вас і заспокоїлась.
Вона глянула на нього і промовила спокійно й рішуче:
— Ні за гроші, ні силоміць ніхто не змусить мене віддатись. — Крізь сльози вона поглянула на свої запилюжені руки, мацнула цупке від бруду волосся, проказала стиха: — Треба помитися, я така нечупара. Поки мати прийде, піду скупаюся в річці.
Натаріо сказав їй, де Ефіженія і чим займається. Переборовши сором’язливість, Сакраменто повторила:
— Піду скупаюся, поки не вернулася мати. Я така брудна, така негарна, що ви, певно, думаєте, я це чи не я.
— Чиста чи брудна, ти все одно гарна. Якби на тебе не накинув оком полковник, то тебе узяв би я.
— Атож. Чи ж могла я сказати «ні», коли думала тільки про вас?
Ідучи повз капітана до дверей, вона черкнула його груди своїми тугими груденятами. З вашого благословення, полковнику! Він рушив за нею до річки.
Попиваючи духовитий арак, свою улюблену рисову горілку, Фуад Каран усміхнувся через стіл Великому Туркові, своєму другові Фадулу Абдалі, і захоплено прорік:
— Ітабуна, друже Фадуле, переживає сексуальний катаклізм, ми живемо, як на вулкані. Чи ти чуєш чарівничий, містичний поклик Людмили Григорівни Циткінбаум, чи знаєш слова цієї сури? — І він продекламував, розмахуючи руками: — З тайги сибірської прийшла наша Людмила Циткінбаум! — Він трохи помовчав, вслухаючись у чисте відлуння цього високого імені. — До тебе вже доходили балачки про цю фатальну жінку, Фадуле? Людмила Григорівна — тонка штучка, справжня жінка-вампір, ми всі скорилися її чарам, ми її раби і раді цьому рабству.
Фуад Каран сьорбнув ковток араку, щоб прополоскати горлянку. Фадул увесь аж променів з утіхи, слухаючи просторікування одного зі своїх учених приятелів; другий був Алваро Фарія з Ільєуса.
— Чоловіків так і пожирає, а їй, Великий Турку, все мало. І воліє чорношкірих. Формально, але не фактично вона належить нашому новому володарю, докторові Боавентурі Андраде-молодшому, повелителеві Об’єднаного Королівства Ітабуни й Ільєуса. Ми живемо в королівстві Боавентури Другого Веселого, спадкоємця Боавентури Першого, Батька— Жеребця.
Для Фадула, закинутого добрим Богом маронітів у глухомань Великої Пастки, приїзди на гомінкі вулиці міст, щоб поповнити запаси товарів, оплатити векселі й підписати нові, сходити в кабаре й пансіони повій, помилуватись на ільєуських пляжах шумовинням морського прибою, ставали ще й нагодою для бесід з двома знаменитостями, двома вченими мужами — Алваро Фарією в ільєуському порту і Фуадом Караном в ітабунському сертані. Працювати вони начебто не дуже любили, зате виявляли схильність до чистої філософії: без кінця теревенили, грали в покер і обговорювали місцеві події.
— Гарна? — млосним голосом запитав Фадул.
— Гарна — занадто слабкий епітет для Людмили Григорівни. Краще сказати — красуня. По-моєму, вона євроазіатка, метиска слов’янської і семітської крові; а ще в її роду хтось був із нашого племені, і ми можемо цим пишатися. У цієї вродливиці загадкова російська й трагічна єврейська душа, а мрійливість і чуттєвість у неї від арабського коліна. Якщо ти, Великий Турку, ще не зовсім розкис, то піди подивись, як вона переходить вулицю, щоб зайти у крамниці, як зневажливо оглядає вітрини або як із нашим молодим монархом красується вночі в кабаре, — зеленоока русалка з довгим нефритовим мундштуком у зубах.
— А як вона потрапила сюди?
— Її привіз Вентуринья. Як би вона інакше потрапила?
— А чому вона приїхала саме з докторунчиком? — Фадул удавав, ніби нічого не знає.