Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 111)

Зовсім випадково — хоч такими випадками сповнені романи, а надто життя — на другий і останній день апостольської місії у Велику Пастку, по дорозі з Ітабуни до Аталаї, прибув доктор Боавентура Андраде— молодший; пестливе ім’я Вентуринья тепер згадувалося дедалі рідше. Бакалавра супроводжувала Людмила Григорівна, його кохана, — так він називав її, бажаючи підкреслити, що вона жінка шляхетна й дорога, високого лету, не рівня усім тим кралям, наложницям, підбічницям, любаскам, жрицям кохання нижчого штибу. Кучка вогненно-золотистого волосся, сильний запах мускусу, вишуканий англійський костюм для верхової їзди, лосини, кобила із стайні російського царя чи з кінноти царя Соломона, за влучним виразом турка Фадула, читача Біблії.

В неспокійні часи, коли зустріч з ватагою розбишак була звичним явищем і за кожною гуаявою могла таїтися засідка, полковники подорожували під охороною загону кабрів. Але по закінченні земельної війни особиста гвардія звелася до одного охоронця, влучного стрільця. Полковник Боавентура Андраде, життя якого стільки разів опинялося під загрозою, в останні роки задовольнявся ескортом лише негра Еспіридіана. Вряди-годи з ними їздив капітан Натаріо — погомоніти з полковником, зробити якісь послуги, але вже більше не як охоронець.

Зате Вентуринья, вирушаючи з Ітабуни до Аталаї чи кудись-інде, брав із собою цілий почет, гідний самого Базиліо де Олівейри, сеньйо Бадаро чи навіть Енріке Алвеса за добрих давніх часів.

На чолі конвою з чотирьох озброєних до зубів вершників стояв уславлений ветеран Бенайя Мілка Могила — прізвисько промовисте, ні додати, ні відняти. Я нарахував два десятки, а далі й рахувати перестав, казав Бенайя про свої жертви, про тих, кому він вирив могилу, мілку чи глибоку. То був маленький і сухорлявий кафуз, маломовний, із запалим ротом; стріляв він незрівнянно, а ще краще орудував ножем.

За вбивство полковника Жозафи Пейшото він тричі ставав перед судом присяжних. На першому його засудили до тридцяти років ув’язнення, на другому — до вісімнадцяти, а на третьому, завдяки красномовству славетного адвоката Руї Пеналви, виправдали. Вийшовши на волю, він вступив до батальйону військової поліції, звідки його забрав Вентуринья і поставив на чолі своєї особистої гвардії. Останній його подвиг — убивство повії на прізвисько Лунка, яка відмовилась його прийняти, бо дала обітницю здержливості пречистій Діві Марії.

На прохання Людмили Вентуринья вирішив залишитися у Великій Пастці, поки не завершаться хрещення та вінчання і брат Зигмунд фон Готтесгаммер не виголосить прощальної проповіді: такої вистави він нізащо не хотів пропускати.

— Тоді нам доведеться їхати поночі, спати я хочу на фазенді.

— Їхати лісом уночі — це ж так романтично, мій любий.

«Мій любий» погодився, зірвав поцілунок і в супроводі Петра та Мілкої Могили пішов з Людмилою на обід до Натаріо й Зилди. Веселий і щедрий бенкет, влаштований з нагоди приїзду місіонерів, іще більше пожвавив прихід кума Фадула Абдали, вбраного по-святковому задля хрестин Надо. Святковий день на Капітановому Шпилі.

Після кави Вентуринья ліг у гамаку на веранді, закурив сигару й завів розмову з капітаном і Фадулом. Замість Натаріо управителем Аталаї він настановив агронома і тепер розводився про те, який тямущий цей дипломований доктор: зробив справжній переворот у обробітку землі, вирощуванні й зборі врожаю, обіцяє його потроїти, а що скаже на це Натаріо? Натаріо нічого про це не думав, мовляв, досвіду в нього не більше, ніж у всіх полковників і орендарів; де там йому тягатися з книжковою наукою. При цьому на губах його майнула тонка посмішка — вираз сумніву чи досади, хто знає?

Вентуринья не міг збагнути, чому негр Еспіридіан, так само як і Натаріо, відмовився очолити його особисту гвардію, покинув фазенду і перебрався до доньки-вчительки в Такарас. Він обвинуватив старого жагунсо в невдячності, але Натаріо на це сказав, що коли хтось і має бути вдячним, то аж ніяк не Еспіридіан, а сам Вентуринья, полковників син, бо негр урятував життя його батькові й охороняв його багато років. Бакалавр перевів розмову на інше, привчений змалечку шанувати думку Натаріо; хоч тепер це було йому й нелегко, проте він намагався цього не виказувати. Колишнього управителя теж пекла досада, говорив він мало, безбарвним голосом, і обличчя його було непроникне, як маска.

Хто дорікнув Вентуриньї, то це Фадул, нагадавши, як проїздом через Велику Пастку бакалавр висловився вкрай песимістично про виселок, провістив йому коротке й жалюгідне існування. Мовляв, Велика Пастка так і залишиться свинарником. Фадул не забув тих слів, що так його вразили; якби не допомога доброго Бога маронітів, він давно б уже зневірився. Вентуринья засміявся і визнав, що його пророцтво не справдилось.

— Так, друже, я дав маху. Свинарник пішов угору, розрісся і тепер виглядає на справжнє містечко.

Але тут же додав, що називати Велику Пастку містом — явне перебільшення, адже по правді рангу міста не заслуговують іще ні Ільєус, ні Ітабуна, центри муніципальних округів, ні навіть Баїя, столиця штату, та й Ріо-де-Жанейро, якщо порівнювати з Парижем і Лондоном. Ото вже міста, так міста. А які там жінки! А втім, двоє кумів можуть судити по завойованій ним росіянці: чи бачили вони щось подібне?

Чогось подібного ні метис, ні турок не бачили ніколи. Але Натаріо нагадав, що бакалавр завжди кохався в гарних жінках. Вентуринья пригадує, як сім років тому, тікаючи з Великої Пастки до своїх артисточок і гринго, він, новоспечений доктор, розповів Натаріо про свій зв’язок з аргентинкою?

Вентуринья згадав, чому б не згадати. Адела Лапортенья, виконавиця танго, добряча хвойда. Але проти Людмили Григорівни Циткінбаум вона просто стерво, та й годі.

Поки Вентуринья розмовляв на веранді з Натаріо і Фадулом, Людмила й Петро в супроводі Бенайї Мілкої Могили спустилися з пагорба, щоб оглянути Велику Пастку.

Росіянка страх як любила поїздки верхи по фазендах і виселках. На фазенді Каррапішо, першій зупинці кавалькади, полковник Демостенес Берберт влаштував Вентуриньї та його коханці пишний прийом. То був ставний сорокарічний чоловік з домішкою французької крові в жилах, успадкованої від діда. Троє струнких вродливих дівчат обслуговували «великий дім» і виконували всі забаганки багатія. Доброю французькою мовою — дідова наука — полковник відрекомендував Людмилі трьох грацій: тупі-гуарані, португалку й малійку, три Марії, індіанку, білу і негритянку. Полковник Демостиньйо сам їх дібрав — тонкий знавець, губа не з лопуцька.

В какаовій сельві власник фазенди Каррапішо був білою вороною: у «великому домі» була етажерка з книжками, винний льох, крім грамофона, стояло фортепіано; хазяїн щось собі награвав, а три красуні слухали, повсідавшись навпочіпки. У Фуада Карана, постійного гостя полковника, з язика не сходив його гарем, а Алваро Фарія, завсідник портових барів, провів цілий тиждень на фазенді, дудлячи португальські й французькі вина та коньяки. На авторитетну думку ільєуського ерудита, полковник Берберт був єдина по-справжньому культурна людина в усьому грапіунському краї.

За ранковою кавою — гості виїхали з Ітабуни вдосвіта, щоб устигнути в Аталаю до заходу сонця, — полковник велів подати їм місцеві страви: кускуз, мінгау, сир, кисляк, смажені банани, плоди хлібного дерева, ямс, солодкий маніок, солодкий батат і густий шоколад. Ласунка Людмила скуштувала всього потроху і все похвалила своїм грудним, співучим голосом.

Вони оглянули плантації — збір урожаю був у розпалі, і наймити працювали з п’ятої ранку, — кораль з дійними коровами, де полковник Демостиньйо, скориставшись інтересом Вентуриньї до телиці Суламіти, погладив Людмилу Григорівну по шляхетному задку і шепнув їй, полоскотавши вусом шию:

— Тільки побажайте, і цей дім стане вашим, а на додачу іще один, в Ільєусі, з видом на море.

Це було сказано вишуканою французькою мовою під легенький шелест уранішнього леготу.

Людмила відповіла усмішкою і загадковим поглядом, як уміють усміхатися й дивитись російські героїні. Бравий полковник, перш ніж забрати руку з прегарного заду, легенько його вщипнув, нагадуючи про свою пропозицію.

Росіянка була в захваті від поїздки. Дорога йшла поміж какаовими плантаціями, де в ранковому світлі вилискували бурштинові плоди — видовище іще чарівніше, ніж неозорі лани стиглої пшениці. На кожній фазенді вони зупинялися утамувати спрагу — випити ковток води, чашечку кави з банановими й помаранчевими цукатами, склянку того божественного нектару, який готують із какаової патоки.

Задля знайомства з російською співачкою, коханкою доктора Вентуриньї, полковниці забували про кухню та свої упередження і похапцем накидали на себе святкові вбрання. Людмила підносила кінчики пальців для поцілунку господарям, ласкаво всміхалася господиням, дякувала за люб’язний прийом. О чарівна зваба російської співачки!

Ці гарячі, запаморочливі тропіки, полковники-мільйонери і бідарі-наймити, розкішні садиби і вальковані халупи так різнилися і водночас чимось нагадували російські рівнини, дворян і кріпаків. Людмила Григорівна перемовлялася зі своїм братом Петром, висловлюючи надію одержати колись із щедрих рук земляка Боавентури або іншого товстосума у подарунок плантацію чи сільце з чорними рабами. Вона хмеліла від нових вражень, усе здавалося їй прекрасним і романтичним, присмаченим дрібкою небезпеки: гадюки й бандити.