Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 9)

— Залишайся тут, — наполягла Мері. — Краще прочитай оте оголошення на стіні. Якщо ти винесеш фільми до іншої кімнати, то не лише змусиш сортувальний пристрій марно продувати з десяток пневматичних трубок, а й спричиниш істерику в головної бібліотекарки.

— Я їх поверну, щойно розберуся з ними.

Мері поклала руку мені на плече, і я відчув, як по ньому побігли теплі кольки.

— Ну будь ласка, Семе. Вибач.

Я сів і хитро усміхнувся:

— Тепер ніщо не змусить мене піти звідси. Я не сподівався знайти тебе тут, але раз я тебе знайшов, то не випущу тебе з виду, допоки не дізнаюся твій телефонний код, твою домашню адресу і справжній колір твого волосся.

— Слухай-но, вовчиську, — сказала Мері, наморщивши носа. — Ніколи ні про що з переліченого ти не дізнаєшся.

І з виглядом страшенно зайнятої людини вона знову прикипіла поглядом до свого фільмоскопу, демонстративно мене ігноруючи. Але я бачив, що вона все одно на мене не розсердилася.

Трубка для доставки сказала «дзвяк!» — і мої котушки скотилися в кошик. Я забрав їх і поклав біля сусіднього фільмоскопу. Одна з них покотилася до котушок, які склала стосиком Мері, і ті розсипалися. Мері підняла погляд.

Я підняв, як мені здалося, мою котушку і поглянув на її торець, але то був не той торець, що треба, бо на ньому виднілися лишень серійний номер та маленький візерунок із крапочок, призначений для зчитування сортувальним пристроєм. Я перевернув котушку, прочитав бирку і поклав її до свого стосу.

— Гей! — гукнула Мері. — Це моє, поклади де взяв.

— І не подумаю, — ввічливо відказав я.

— Але ж я прочитала назву, коли котушка лежала биркою до мене. Це — мій наступний матеріал.

Невдовзі я збагнув очевидне. Мері прийшла сюди зовсім не для того, щоб вивчати історію виробництва взуття в добу Середньовіччя. Я взяв іще кілька замовлених нею котушок і прочитав бирки.

— Так ось чому майже всього потрібного мені не виявилося на місці, — сказав я. — Але ти не надто ретельно підготувалася до роботи — я знайшов деякі фільми, які ти прогледіла.

З цими словами я подав Мері свою вибірку.

Мері перебрала їх, а потім згорнула всі котушки в одну купу.

— Розділимо навпіл чи подивимося все разом?

— Спершу навпіл, щоб відсіяти непотріб, а потім разом переглянемо решту, — вирішив я. — А тепер — до роботи.

Навіть побачивши паразита на спині бідолашного Барнса, навіть після того, як Старий серйозно запевнив, що летюча тарілка справді приземлилася, я був не готовий знайти монументальну купу свідчень, похованих у громадській бібліотеці. Чорти б забрали Дігбі з його формулою оцінки! У глибині душі цей Дігбі явно був цинічним жартівником, який не вірив ні в що, чого не зміг би понадкушувати.

Свідчення були абсолютно однозначними: космічні кораблі прилітали на Землю, причому багато разів.

Повідомлення про інопланетян надовго випередили наші власні досягнення у сфері космічних подорожей: декотрі з них стосувалися аж сімнадцятого сторіччя і навіть більш далеких часів. Але не можна було покластися на достовірність свідчень, датованих часом, коли слово «наука» означало вчення Аристотеля і не більше того. Перша систематизована інформація з’явилася в самих Сполучених Штатах у 1940-х та 50-х роках. Наступний шквал стався у 1980-х, здебільшого в російському Сибіру. Достовірність цих повідомлень перевірити було важко, бо прямих доказів, зібраних нашими розвідниками, ми не мали, а все, що виходило з-поза Завіси, зазвичай апріорі виявлялося фальшивкою.

Я помітив певну закономірність і почав записувати дати. Виявилося, що химерні летючі об’єкти з’являлися в небі з циклічністю, яка сягала максимуму приблизно кожні тридцять років. Я зробив позначку — можливо, ця інформація стане в пригоді статистичному аналітику, або, ймовірніше, Старому; може, він побачить щось у цьому за допомогою свого мозку, який слугував йому чимось на кшталт магічного кристалу.

Летючі тарілки пов’язувалися із загадковими зникненнями не лише через те, що їх відносили до тої ж самої категорії, що й фантасмагоричну інформацію про гігантських морських зміїв, криваві дощі та інші подібні химери, а й завдяки щонайменше трьом добре задокументованим випадкам із пілотами, які переслідували ці «тарілки», але не повернулися назад. Їх офіційно позначили як таких, що розбилися десь у дикій глушині й зниклих безвісти — дуже легке й зручне пояснення, еге ж?

Мене осінила іще одна несподівана здогадка: а чи не існує тридцятирічного циклу і в цих загадкових зникненнях? А якщо так, то чи не збігаються цикли зникнення з циклами появи в небі невідомих летючих об’єктів? Схоже, що такий збіг існував, але я не був остаточно впевнений, бо даних було надто багато, а різких сплесків зникнень помітно не було: дуже багато людей зникало кожного року з різних причин — від втрати пам’яті й до намагання втекти від лихої тещі.

Але важливі записи зберігалися протягом тривалого часу, і не всі вони були втрачені в результаті бомбардувань. Тож я занотував і цю обставину для подальшого професійного аналізу.

Я не надто намагався зрозуміти той факт, що деякі доповіді були об’єднані у тематичні блоки за географічною ознакою і навіть за політичною. Я заніс їх до таблиці, використавши для пояснення одну інтуїтивну гіпотезу. Припустимо, ви поставите себе на місце прибульця. Що ви будете робити, досліджуючи незнайому планету: вивчатимете її всю рівномірно чи виокремите ті її регіони, які представлятимуть для вас інтерес згідно з тими чи іншими стандартами, та зосередитеся на отриманій інформації?

То була лише здогадка, і я був готовий відкласти її до сніданку, якщо буде змога.

Всю ніч ми просиділи з Мері, майже не розмовляючи. Насамкінець ми підвелися, потягуючись, а потім я позичив їй кілька монеток заплатити за котушки з інформацією, яку вона скопіювала (і чому в жінок ніколи не буває при собі дрібних грошей?), і заплатив також за свої мікрофільми.

— Ну і який вердикт? — поцікавився я.

— Я відчуваю себе горобцем, який звив затишне гніздечко, але виявив, що воно розташоване в трубі для зливу дощової води.

Я відповів, переінакшивши старий жарт:

— Ми вчитися не будемо і знов гніздо збудуємо у дощовій трубі!

— Ой ні! Семе, ми маємо щось робити, і до того ж швидко. Треба переконати Президента. Тепер все ясно: цього разу вони прибули, щоби залишитися.

— Можливо. Принаймні мені теж так здається.

— Ну і що ж нам тепер робити?

— Мила моя, невдовзі ти дізнаєшся, що в Країні Сліпих одноокій людині інколи буває до біса сутужно.

— Не будь таким циніком. Наразі цинізм не на часі.

— Згоден, не на часі. Збирай свої манатки і вшиваймося звідси.

Коли ми полишали майже безлюдну бібліотеку, надворі нас зустрічав світанок.

— Знаєш що? Може, знайдемо барильце пива, візьмемо його до мого номеру в готелі, добряче хильнемо і все як слід обміркуємо?

— Тільки не до тебе в готель, — похитала Мері головою.

— От чорт, та це ж суто у справі.

— Краще поїхали до мене. Це лише за три сотні кілометрів звідси; коли ми приїдемо, я приготую тобі сніданок.

Я вчасно згадав про свій основний життєвий принцип і усміхнувся.

— Це — найкраща пропозиція за сьогоднішню ніч. Але якщо серйозно — чому не до готелю? Ми поснідали б там і зекономили б пів години на поїздці.

— Ти що, не хочеш до мене? Я ж тебе не покусаю.

— А я сподівався, що покусаєш, — щоб і я міг покусати тебе. Але все ж таки: з якого дива така раптова зміна?

— Ну може, мені просто захотілося показати тобі ведмежі капкани, які я зі смаком і умінням розставила довкола свого ліжка. Чи, може, у мене виникло бажання довести тобі, що я вмію куховарити, — злегка посміхнулася Мері, і на її щоках на мить утворилися ямочки.

***

Коли ми увійшли до помешкання, Мері залишила мене стояти у передпокої, а сама тим часом ретельно оглянула квартиру. Потім повернулася й сказала:

— Обернися. Я хочу промацати твою спину.

— А чому це...

— Обернися!

Я замовк і зробив, як вона сказала. Мері добряче пом’яла всю мою спину і мовила:

— А тепер промацай мою.

— З превеликим задоволенням!

Я поставився до цього завдання відповідально, бо збагнув, куди вона хилить. Під її одежею не було нічого, окрім дівчини; дівчини та набору різноманітних смертоносних причандалів.

Мері обернулася й глибоко зітхнула:

— Ось чому я не хотіла їхати до твого готелю. А тут ми нарешті у безпеці. Тепер я точно знаю, що ми у безпеці, — вперше після того, як я побачила оту тварюку на спині у директора станції. Моя квартира герметична; щоразу, коли я їду, я закриваю вентиляцію й залишаю приміщення запечатаним, наче склеп.

— А як щодо кондиціонера? Чи можна проникнути сюди через канали для повітря?

— Може, й можна, але я не вмикаю систему кондиціювання; натомість я відкрила один із резервних балонів, встановлених на випадок авіаційного нальоту. Втім, не зважай. Що ти хотів би з’їсти?

Мені, звісно хотілося б з’їсти саму Мері, подану до столу із салатом та грінками, але я визнав за краще це бажання не озвучувати.

— Хотілося б кіло зо два щойно розігрітого біфштексу...

Ми з’їли двокілограмовий біфштекс, і можу присягнутися, що мені дісталася менша його частина. Наминаючи розігріту смакоту, ми дивилися новини. Жодних повідомлень з Айови не було.