Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 8)

— Їй-богу, Ендрю, візьми відпустку. — Блиснувши своєю знаменитою усмішкою, він додав: — Наша Республіка не впаде, про це я потурбуюся, поки ти будеш відпочивати.

Десять хвилин по тому ми стояли, обдувані вітром, на платформі Рок-Крик. Старий враз якось наче згорбився і (це я помітив вперше) постарів.

— Що будемо робити, начальнику?

— Вам обом робити нічого не треба. Відтепер ви у відпустці, допоки вас не викличуть.

— Мені хотілося б іще раз зазирнути до кабінету Барнса.

— Не здумай їхати до Айови. І не наближайся до тої місцини. Це — наказ.

— Гм-м, а що збираєтеся робити ви, дозвольте спитати?

— Ти ж чув, що сказав Президент? Подамся до Флориди вилежуватися на сонці й чекати, коли світ загуркотить до біса в пекло. Якщо у тебе лишилася якась клепка в голові, то ти зробиш те ж саме. Часу, на жаль, лишилося обмаль.

Старий розправив плечі й пошкандибав геть. Я обернувся до Мері поговорити, але вона зникла. Порада Старого видавалася вкрай доречною, і мені раптом спало на думку, що чекати на кінець світу не така вже й погана ідея, особливо якщо чекати на нього в компанії з Мері.

Я швидко озирнувся, але ніде її не побачив. Підтюпцем наздогнавши Старого, я зупинив його:

— Вибачте, шефе, а куди пішла Мері?

— Що? А, Мері. У відпустку, куди ж іще. Не набридай.

Я хотів був зв’язатися з нею через мережу нашого Відділу, але пригадав, що навіть не знаю ані її справжнього імені, ані її коду, ані номера її посвідчення. Потім у мене виникла думка дізнатися координати Мері, ретельно описавши її зовнішність, але то було б іще більш марною справою. Бо тільки архів косметологів містить дані про реальний зовнішній вигляд того чи іншого агента, а працівники архіву, ясна річ, нічого мені не скажуть. Я тільки й знав про Мері, що вона двічі постала переді мною як рудоволоса, принаймні одного разу — навмисне, і що вона, як на мене, належить до того типу жінок, через яких чоловіки товчуть один одному пики. От і спробуй тепер пояснити все це телефонній слухавці!

Тож натомість я знайшов собі кімнату, щоб переночувати. А потім подумав: краще слід було поїхати зі Столиці й повернутися до власної квартири. Цікаво — та блондинка й досі там? Потім замислився: а хто вона така насправді, та блондинка? Затим я заснув.

РОЗДІЛ 4

Я прокинувся в сутінках. Моя кімната мала справжнє вікно: Відділ добре платить, і я міг дозволити собі маленькі зручності. Я поглянув згори на Столицю — вона прокидалася для нічного життя. Ріка широким вигином оминала Меморіал; було літо, і у воду в Окрузі додавали флуоресцеїн, тому звивиста ріка переливалася рожевими, бурштиновими та смарагдовими вогнями. На фоні цих кольорів різко виділялися невеличкі прогулянкові човни, кожен з яких, поза сумнівом, повнився закоханими парочками. Вони явно замишляли щось непристойне і тішилися цією думкою.

А подекуди на суходолі, посеред старої забудови, спалахували схожі на бульбашки куполи, надаючи місту вигляд сяйної казкової країни. Далі на схід, там, де впала бомба, старих будівель не було зовсім і вся територія була схожа на кольоровий великодній кошик із гігантськими крашанками, освітленими зсередини.

Завдяки специфіці моєї роботи я бачив Столицю частіше за більшість людей, і вона мені подобалася, хоча я й не задумувався — чому. Але цього вечора у мене виникло ностальгійне відчуття, на кшталт описаного в поемі Роберта Браунінга «Як ми востаннє їхали разом». Те відчуття було до болі прекрасним, але мій дух перехопило не через його красу, а через усвідомлення того, що там, під отими жовтуватими ліхтарями, були люди, живі індивідууми, що займалися своїми нагальними справами, кохалися або сварилися — в залежності від настрою, — ніким не лякані люди, котрі робили що їм заманеться, — кожен із них, як то кажуть, під своєю виноградною лозою чи своєю смоківницею.

Я подумав про всіх отих добрих і лагідних (за рідкісними винятками) людей і уявив, як у кожного з них на потилиці сидить огидний сірий слимак, що рухає їхніми руками та ногами й змушує промовляти те, що отому слимаку потрібно, і йти туди, куди тій потворі заманеться.

Чорт забирай, це ж навіть гірше, аніж життя під владою комісарів! Я знаю, що кажу, бо мені довелося побувати по той бік Завіси.

Тож я цілком серйозно присягнувся сам собі: якщо ці паразити візьмуть над нами гору, то я заподію собі смерть іще до того, як одна з цих істот зможе полонити мене так, як раніше полонили Барнса. Для агента це не становить проблеми: просто треба розгризти собі нігті, а якщо станеться так, що руки чомусь не функціонуватимуть, то залишиться ще кілька способів. Старий передбачив усі суто професійні потреби.

Але нинішньої потреби Старий не передбачив, і я це знав. Завдання Старого (і моє також) полягало в гарантуванні безпеки отих людей, що копошилися внизу, і не покидати їх, коли стане тяжко.

Я відвернувся від вікна. Наразі я нічим не міг зарадити лиху, і тому вирішив, що мені потрібна компанія. У своїй кімнаті я мав під рукою каталог ескорт-сервісів та модельних агенцій, які зазвичай бувають майже у всіх великих готелях, хіба що, може, за винятком готелю «Марта Вашингтон». Я погортав його, переглядаючи дівчат, а потім захлопнув. Мені не хотілося якоїсь захоплено-дурнуватої кралі, мені хотілося цілком конкретної дівчини, яка стрілятиме так само легко, як потискатиме вам руку, і кусатиметься, увійшовши в клінч. Але я не знав, куди ця дівчина поділася.

Я завжди ношу із собою тюбик пігулок «tempus fugit» ¹ — так роблять більшість агентів на той випадок, якщо за допомогою рефлекторного збудження треба пережити важкий момент. Попри панікерську антирекламу, ці пігулки не спричиняють звикання — на відміну від, скажімо, звичайного гашишу.

Втім, з точки зору пуританина, я вже пристрастився до них, бо мав звичку час від часу їх ковтати, щоб добову відпустку розтягнути у своїй уяві аж на тиждень. Мушу зізнатися, що мені подобалася ейфорія, яка була побічним ефектом цих пігулок. В основному вони просто розтягують ваше суб’єктивне відчуття часу вдесятеро і навіть більше: подрібнюють час на маленькі шматочки, щоб ви уявно проживали довше, ніж відміряно годинником та календарем.

Нічого поганого в цім не бачу. Так, я знаю оту жахливу й повчальну історію про чоловіка, який передчасно помер від старості, після того як цілий місяць поспіль регулярно вживав ці пігулки, але ж я ковтаю їх лише час від часу.

Можливо, той дід вчинив правильно. Він прожив довге й щасливе життя (можете не сумніватися, що воно в нього було щасливим) і так само щасливо помер наприкінці. Кому яке діло до того, що сонце вставало для нього лише тридцять разів? І взагалі: хто веде підрахунок і за якими правилами?

Тож я сидів, витріщившись на тюбик із таблетками і думаючи, що маю їх достатньо, аби прожити у піднесеному й задоволеному настрої щонайменше «два роки». Якщо захочеться, то можу заповзти з ними в нору і закрити за собою вхід.

Я вийняв дві пігулки й налив склянку води. Але потім ретельно увіпхнув їх назад у тюбик, начепив телефон і пістолет, вийшов із готелю і попрямував до Бібліотеки Конгресу.

Дорогою я зазирнув до бару перекинути шкалик і подивитися новини. Новин з Айови не надходило, але чи траплялося коли-небудь, аби звідти надходили хоч якісь новини взагалі?

У Бібліотеці я підійшов до загального каталогу, начепив окуляри й почав сканувати посилання. «Летючі тарілки» привели мене до «Летючих дисків», потім до «Проєкту “Блюдце”», опісля — до «Спалахів у небі», «Вогненних куль», «Космічної дифузійної теорії походження життя» і ще до кільканадцяти літературних глухих кутів та дивакуватих теорій. Мені потрібен був такий собі лічильник Гейгера, здатний вказати мені, що є мотлохом, а що — ні, особливо з огляду на те, що я хотів роздобути кодовий ключ до семантичного вмісту, який класифікував би його десь між байками Езопа та міфами про зниклі континенти.

Проте за годину я мав подвійну жменю селекторних карток. Я подав їх дівиці за столом і почекав, поки вона не згодує їх приймальному пристрою.

— Більшість потрібних вам фільмів наразі використовуються іншими відвідувачами, — сказала служителька. — Решту буде надіслано до кімнати 9-А. Пройдіть, будь ласка, до південного ескалатору.

В кімнаті 9-А перебував один відвідувач. Коли я увійшов, гість підняв на мене погляд і мовив:

— Оце маєш! Вовчисько власною персоною! Як же ж тобі вдалося натрапити на мене знову?

— Привіт, Мері, — сказав я.

— Привіт, — відповіла вона. — А тепер бувай. У мене й досі немає бажання, і до того ж мені треба роботу робити.

— Слухай сюди, зарозуміла маленька дурепо, — роздратовано сказав я. — Можеш мені не вірити, але я не прийшов сюди шукати твоє, безсумнівно, чудове біле тіло. Так трапилося, що мені самому треба виконати деяку роботу і саме тому я сюди й прийшов. Якщо можеш змиритися з моєю присутністю, допоки не прийдуть мої мікрофільми, то я піду звідси геть і знайду собі іншу кімнату — строго для чоловіків.

Замість визвіритися у відповідь, Мері враз пом’якшилася, таким чином довівши, що має більше шляхетності, ніж я.

— Вибач, Семе. Жінки звичні чути одне й те ж тисячу разів, і тому вважають, що про якусь іншу тему йтися не може. Сідай.

— Е ні, — відповів я. — Дякую, але я заберу свої котушки і піду до незайнятої кімнати. Мені справді треба попрацювати.