Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 11)

— Тож ти муситимеш вжити необхідних заходів. Віце-президент обійме посаду глави держави, а тебе розстріляють за зраду. Все дуже просто. А тепер щодо майбутньої місії. З камерою ми відрядимо Джарвіса, і, гадаю, треба буде іще й Девідсона послати підстрахувати. Поки Джарвіс зніматиме тебе на камеру, Девідсон приглядатиме за Джарвісом, а ти, Семе, поглядатимеш на Девідсона. Отакий от своєрідний хоровод.

— Отже, ви гадаєте, що задумка спрацює?

— Не впевнений. Але хоч якийсь план — це краще, аніж жодного. Може, він сколихне ситуацію.

***

Тож ми — Джарвіс, Девідсон і я — подалися до Айови, а Старий тим часом вирушив назад до Вашингтона, прихопивши із собою Мері. Перед тим як ми виїхали на завдання, вона увіпхнула мене в куток, вхопила за вуха, міцно поцілувала й сказала:

— Семе, постарайся повернутися.

По моєму тілу побігли кольки, і я відчув себе п’ятнадцятирічним підлітком. Мабуть, ненадовго впав у дитинство.

Девідсон приземлив автоліт поза тим зруйнованим мостом, в який колись уперся я. Я був за штурмана й користувався великомасштабною військовою мапою, на якій було позначене точне місце посадки реального космічного корабля. Близькою й чіткою точкою відліку слугував отой самий зруйнований і досі не відремонтований місток. Метрів через триста ми звернули з дороги на схід у напрямку точки приземлення і проїхали крізь куширі просто на місце. Себто майже на місце. Ніхто не намагався нас зупинити.

Діставшись до свіжовигорілої землі, ми вирішили піти пішки. Точка приземлення, зображена на знімку з космічної станції, входила до зони чагарникової пожежі, але летючої тарілки там не було. Щоб знайти хоч якісь сліди її приземлення, знадобився би значно кращий детектив, ніж я. Бо пожежа їх знищила, якщо там взагалі були якісь сліди.

Джарвіс все одно зняв усю місцину на камеру, але я переконався, що потвори виграли й другий раунд. Коли ми вийшли з куширів, то натрапили на підстаркуватого фермера; дотримуючись вказівок, ми сторожко трималися поодаль, хоча вигляд він мав абсолютно безневинний.

— Сильна пожежа тут була, — зазначив я, сторонячись від нього.

— Та отож, — зазначив він розпачливо. — Загинули двоє моїх найкращих корівок, бідолашні тварини. А ви репортери, еге ж?

— Так, — підтвердив я, — але бачу, що ми даремно стараємося.

В цю мить я пожалкував, що з нами не було Мері. Можливо, у цього типа плечі були покаті від природи. З іншого боку, припускаючи, що Старий мав рацію стосовно космічного корабля (а він мусив мати рацію), то цей такий безневинний на вигляд селюк не міг не знати про корабель і тому явно приховував інформацію. Отже, на ньому вже міг сидіти «вершник»-паразит.

Я вирішив діяти. Шанси спіймати живого паразита і відправити його зображення спеціальними каналами до Білого дому тут були, безперечно, кращими, аніж у натовпі. Я кинув погляд на моїх товаришів — вони обидва були насторожі, а Джарвіс знімав усе на камеру.

Коли фермер повернувся йти, я навмисне перечепив його. Він упав долілиць, і я заскочив йому на спину мов та мавпа й вчепився в його сорочку. Підбіг Джарвіс і зробив знімок крупним планом; Девідсон нас прикривав. Не встиг фермер оговтатися, як я оголив йому спину.

І спина справді виявилася голою. Вона була чистісінька, як і моя, без паразита, його й близько не було видно. В цьому я переконався, старанно перевіривши фермера, перш ніж його відпустити.

Я допоміг йому підвестися і обтрусив його; одежа на ньому та на мені була вимазана в попіл.

— Мені страшенно шкода, — сказав я. — Я жахливо помилився.

Старий тремтів від люті:

— Ти...Ти... — Схоже, він не міг підшукати для мене визначення, яке було б достатньо образливим.

Старий окинув нас поглядом, і його губи затремтіли:

— Я притягну вас всіх до відповідальності. Якби я був років на двадцять молодшим, то показав би вам, де раки зимують! Усім трьом!

— Повір мені, дідусю, сталася помилка.

— Помилка! — Його обличчя скривилося, і мені здалося, що він от-от заплаче. — Я повернувся сюди з Омахи і виявив, що моє господарство згоріло, а зять кудись пропав. Прийшов сюди подивитися, чому якісь чужинці нишпорять на моїй землі, — і мене мало не вбили! Помилка! Куди котиться наш світ?!

Мені захотілося відповісти на це останнє запитання, але я передумав. Натомість спробував заплатити йому за завдану шкоду, але дід ляснув мене по руці, і гроші впали додолу. Підібгавши хвости, ми вшилися геть.

Девідсон сказав мені, коли ми всілися в машину і рушили:

— А ви зі Старим впевнені в тім, що робите?

— Я можу помилятися, — роздратовано кинув я. — Але чи можеш ти пригадати випадок, коли схибив би Старий?

— М-м-м, ні. Не пригадую. Куди тепер?

— У закудикані гори. Просто до головної студії стерео-мовлення. Там помилки не буде.

— Як би там не було, — зазначив Джарвіс, — а я все це ретельно зафільмував.

Відповідати йому я не став.

***

На пункті збору мита перед Де-Мойном воротар завагався, коли я простягнув йому гроші. Він зазирнув до свого ноутбука, а потім поглянув на номерні знаки нашого авто.

— Шериф оголосив це авто в розшук, — сказав воротар.

І, не піднімаючи шлагбауму, додав: — Візьміть праворуч.

— Зараз, — погодився я, здав назад метрів десять і щосили натиснув на газ.

Автомобілі нашого Відділу мають форсовані двигуни та підсилений кузов, що стало в пригоді, бо шлагбаум був досить товстим. Опинившись із протилежного боку митного пункту, я навіть не пригальмував.

— О, вже стає цікаво, — задумливо мовив Девідсон. — Ти й досі впевнений у тім, що робиш?

— Стули писок! — гаркнув я. — Можливо, я й безумець, але старший тут я. Затямте обидва: ми навряд чи виберемося з цього. Але мусимо будь-що роздобути зображення.

— Як скажеш, начальнику.

Я випереджав будь-яку погоню. Різко зупинившись перед станцією, ми висипали з авто. Обхідні маневри в стилі дядечка Чарлі були тепер непотрібні: ми вломилися гуртом до першого ж вільного ліфту, і я натиснув кнопку горішнього поверху, де був кабінет Барнса. Коли ми туди дісталися, я залишив двері ліфту розчиненими, сподіваючись скористатися ним трохи згодом.

Ми увійшли до зовнішнього офісу, й адміністраторка спробувала зупинити нас, але ми відштовхнули її й рушили далі. Дівчата в приміщенні здивовано попіднімали голови. Я підійшов прямо до дверей кабінету Барнса — вони були замкнені.

— Де Барнс? — спитав я у секретарки.

— А хто його питає? — поцікавилася вона незворушно чемним голосом.

Я поглянув на те, як светр облягав її плечі. Так і є — покаті. «А якими ж їм іще бути, заради всього святого!» — сказав я собі. Вона ж була тут тоді, коли я встрелив Барнса.

Нахилившись, я смикнув її светра угору.

Я мав рацію. Я просто не міг помилитися. Вже вдруге переді мною постала неприкрита плоть одного з паразитів.

Мені захотілося блювонути, але я вирішив, що це не на часі. Секретарка почала пручатися, дряпатися і спробувала мене вкусити. Прийомом дзюдо я скрутив їй в’язи, мало не зачепивши оту бридку драглисту масу, і секретарка враз обм’якла. Потім трьома пальцями промацав, про всяк випадок, її живіт, перевернув спиною догори і заволав:

— Джарвісе, давай крупний план!

Але той телепень почав безпорадно возитися з камерою, встромивши свою велику сраку межи мною та секретаркою. А потім випрямився і сказав:

— Гаплик, кіна не буде! Батарейка здохла.

— Поміняй її, не барися!

З протилежного боку кімнати підвелася стенографістка і вистрелила, але не в мене і не в Джарвіса, а в камеру. І поцілила в неї. Ми з Девідсоном завалили її своєю променевою зброєю. Наче по команді приблизно шестеро дівиць накинулися на Девідсона. Схоже, зброї у них не було, вони просто навалилися на нього всією купою.

І досі тримаючи секретарку, я вистрелив не підводячись. Потім краєм ока помітив якийсь рух, обернувся — і побачив Барнса, тобто Барнса номер два, який нарисувався в одвірку. Я вистрелив йому в груди, щоб гарантовано пробити й ту потвору, яка, поза сумнівом, сиділа у нього на спині. А потім обернувся і побачив, як мій колега нищить непроханих гостей.

Девідсон вже був на ногах. До нього повзла одна з дівиць, схоже, поранена. Він вистрелив їй просто в обличчя, і вона завмерла. Наступний його постріл мало не обсмалив мені вухо. Я озирнувся довкола й гукнув:

— Усім спасибі! А тепер мотаймо звідси. Джарвісе, поквапся!

Ліфт був і досі розчинений, і ми ускочили в нього; я затягнув за собою й секретарку. Захлопнувши дверцята, натиснув на кнопку. Девідсон тремтів, а Джарвіс був білий мов крейда.

— Заспокойтеся, — кинув я. — Ви ж стріляли не в людей, а у тварюк. — Піднявши тіло дівчини, я поглянув їй на спину.

І мало не зомлів. Мій зразок, той, який я захопив разом із секретаркою, кудись зник. Мабуть, зісковзнув додолу й кудись заповз під час гармидеру в офісі.

— Джарвісе, тобі вдалося зняти там хоча б щось? — спитав я.

Джарвіс похитав головою й нічого не сказав. Я теж нічого не сказав. І Девідсон також промовчав.

Спина секретарки була вкрита червонястим висипом, схожим на мільйони голкових уколів у тому місці, де на ній сидів слимак. Я потягнув светр донизу й прихилив дівчину до стінки ліфта. Вона й досі була непритомна, і скидалося на те, що вона залишиться в такому стані надовго. Коли ліфт спустився до першого поверху, ми залишили її в кабінці.

Схоже, ніхто нічого не помітив, бо, коли ми вийшли з фоє надвір, жодного галасу чутно не було.