Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 37)

— Ось тут, — сказав я, показуючи всередину, — посвідчення прикріплене внизу.

Він знову завагався, а потім нахилився — достатньо надовго, щоб я застосував до нього свій новий прийом: лівою рукою гепнув його по спині й чимдуж стиснув пальці на плечі.

Лягавий повівся точнісінько так, як і вдарений колись машиною кіт: все його тіло вибухнуло корчами. Не встиг він впасти на тротуар, як я вже був у машині і тиснув на газ.

І зробив це дуже вчасно — маскарад закінчився так само раптово, як і в офісі у Барнса: натовп накинувся на авто. Якась молодиця вчепилася нігтями в гладенький капот моєї машини і тягнулася за нею метрів із п’ятнадцять, перш ніж мені вдалося різким поворотом струсити її геть. На той момент я вже встиг набрати швидкість і продовжував прискорюватися. Уникаючи зустрічних машин, я чекав, поки не з’явиться достатньо простору, щоб піднятися в повітря.

Ліворуч показалася поперечна вулиця, я швидко в неї звернув. Це було помилкою, оскільки через дерева, які звисали над нею, я не міг злетіти. Наступний поворот був іще гіршим. Я проклинав градобудівників, які перетворили Канзас-Сіті на парк. Мені довелося пригальмувати. Тепер я рухався з дозволеною в місті крейсерською швидкістю, видивляючись достатньо широкий бульвар для нелегального злету. Нарешті мої думки наздогнали мене, і я збагнув, що жодних ознак погоні немає. Тут мені стала в пригоді моя добра обізнаність із володарями. За винятком прямого спілкування «спина до спини», титанець живе у своєму носії і за його сприяння; він бачить те, що бачить носій, і отримує ту ж саму інформацію, яку отримує заручник через свої органи чуття.

Це я добре знав. Тому був впевнений, що слимаки на розі навряд чи шукали саме мій автомобіль, — окрім того конкретного слимака, який сидів на плечах полісмена, — а з ним я вже розквитався!

Звісно, мене шукатимуть інші паразити, які були неподалік, але вони мали лише ті фізичні здібності, якими володіли їхні носії. І я вирішив, що маю ставитися до них із пересторогою, не більшою — чи, може, трошечки більшою, — ніж до звичайного натовпу роззяв. Себто я можу їх просто ігнорувати й забути про них, спокійно переїжджаючи з району в район.

Мені залишалося тридцять пільгових хвилин, і я нарешті вирішив, який доказ мені потрібен: це мав бути колишній заручник, який зміг би розповісти, що трапилося з містом. Отже, мені належало врятувати полоненого.

Я мав спіймати чоловіка, якого осідлав слимак, причому спіймати його так, щоб не завдати йому шкоди. Для цього треба було усунути або вбити його «вершника» і доставити звільненого полоненого до Вашингтона. Часу для вибору кандидатури і для підготовки плану я не мав, тому мусив діяти невідкладно. Щойно я прийняв рішення, як помітив чоловіка, який ішов за квартал попереду мене. Він ніс портфель і ступав як чоловік, котрий прагне якомога скоріше дістатися домівки, де на нього чекає смачна вечеря. Я зупинився біля нього й гукнув:

— Агов!

— Що таке? — спитав незнайомець.

— Я щойно був у міській мерії. Нема часу пояснювати — сідайте в авто, і ми проведемо пряму співбесіду.

— Мерія? Ви про що? — насторожився чоловік.

— Зміни у планах, — відповів я. — Не гаймо часу.

Швидко в машину!

Чоловік відсахнувся. Я вискочив з авто і вхопив його за сутулі плечі.

Але не відчув нічого. Бо моя рука впала на кістляву людську плоть, і чоловік почав голосно верещати.

Я заскочив назад у машину і швидко вшився геть. Від’їхавши кілька кварталів, я сповільнив хід і замислився. Невже я помилився? Невже мої нерви так перенапружилися, що слимаки почали ввижатися мені навіть там, де їх не було?

Ні! В мені пробудилася незламна воля Старого дивитися фактам у вічі й бачити їх такими, якими вони є. Митний пункт пропуску, купальники, плавальний басейн, полісмен біля газетного автомату — це були відомі мені факти, а цей останній інцидент свідчив лише про те, що мені трапився рідкісний виняток, незаражений екземпляр — один із десятка, а може, і з кількох десятків, якого ще не встигли завербувати. Я натиснув на газ, видивляючись наступну жертву.

Нею виявився чоловік середнього віку, який поливав свій газон, — постать настільки буколічна, що я вже хотів проїхати повз нього. Але часу було обмаль, тим більше що на чоловікові підозріло горбився на спині товстий светр. Якби я вчасно побачив на веранді його дружину, то, безперечно, не затримався би, бо спідниця й бюстгальтер — єдине, у що вона була одягнена, — вказували на те, що слимака на ній не було.

Я зупинився, й чоловік запитально поглянув на мене.

— Я щойно з мерії, — завчено повторив я. — Нам із вами треба поспілкуватися напряму. Сідайте в машину.

— Для цього треба зайти до будинку, бо авто занадто на виду.

Коли я підійшов до нього, він прошепотів:

— Обережно. Жінка не з нами.

— Це — ваша дружина?

— Так.

Ми зупинилися на ґанку, і він сказав:

— Люба, знайомся, це — містер О’Кіф. Нам треба з ним дещо обговорити. Ми пройдемо до кабінету.

— Ну аякже, коханий, — усміхнулася жінка. — Добрий вечір, містере О’Кіф. Спекотно сьогодні, еге ж?

Я кивнув, і вона повернулася до свого в’язання. Ми пройшли всередину, і чоловік завів мене до свого кабінету. Оскільки ми обидва грали в маскарад, то я увійшов першим, як і личить гостю в супроводі господаря. Мені не хотілося показувати йому свою спину.

Саме через це я наполовину був готовий до того, що сталося через мить. Чоловік вдарив мене в потилицю. Але я швидко крутнувся і впав майже неушкодженим. Кілька разів крутнувшись на долівці, я зупинився, лежачи на спині.

У підготовчій школі нас били мішками з піском, за те що ми, впавши, відразу ж намагалися підхопитися. Пам’ятаю, як мій тренер казав зі своїм характерним бельгійським акцентом: «Сміливці підводяться — і гинуть. Будь боягузом — бийся, лежачи на спині».

Тож я, лежачи на підлозі, спробував відбитися від нападника п’ятами. Той позадкував, немовби танцюючи, і на якусь мить опинився достатньо далеко від мене. Схоже, пістолета він не мав, і тепер, користаючись нагодою, я міг би вихопити свого. Але в кімнаті був камін, справжній камін із кочергою, лопатою й щипцями. Описуючи півколо, чоловік позадкував до каміна.

Неподалік мене стояв невеличкий стіл. Я стрибнув, потім покотився, вхопив той столик за ніжку й жбурнув. Стіл поцілив чоловікові в пику якраз тоді, коли він вхопився за кочергу. Але в ту ж мить я накинувся на нього.

Його володар здихав у моїх пальцях, а сам чоловік конвульсивно смикався, коли я раптом почув несамовитий вереск. В одвірку з’явилася його дружина. Я кинувся вперед і торохнув її просто у подвійне підборіддя. Її вереск різко перервався, і вона рухнула на підлогу, а я тим часом повернувся до її чоловіка.

Обм’яклого чоловіка піднімати надзвичайно важко — на те, щоб підняти його й покласти собі на плечі, я витратив більше часу, ніж на те, щоб заткнути йому пельку. Ох і важкий же він був! Але я — жилавий вовцюган, рукатий та ногатий, і мені так-сяк вдалося підтюпцем віднести чоловіка до машини. Шум нашої бійки підняв на ноги тільки дружину моєї жертви, але її крики розбурхали щонайменше половину мікрорайону. З обох боків вулиці з дверей повискакували люди. Поки що вони були досить далеко від мене, до того ж я з полегшенням побачив, що двері машини відчинені. І я поквапився до неї.

Однак моя радість змінилася роздратуванням: за кермом сидів шибеник — точна копія того, який водив мене нещодавно по колу, — і смикав за ручки керування. Проклинаючи все на світі, я скинув свого полоненого на округле заднє сидіння і вхопив малого за шкірку. Він наїжачився й почав пручатися, та я відірвав його від сидіння й викинув з автомобіля — прямісінько в руки першого з моїх переслідувачів.

Це мене й врятувало. Поки він відривав від себе малого, я заскочив на водійське сидіння і рвонув уперед, не потурбувавшись зачинити дверцята і надіти ремінь безпеки. Коли я завертав на першому ж повороті, дверцята рвучко захлопнулися, а я мало не з’їхав із сидіння. Потім я поїхав прямим курсом — достатньо довго, щоб встигнути пристебнути ремінь безпеки. На наступному розі я знову зробив різкий поворот, мало не зіштовхнувшись при цьому зі звичайним наземним авто, і помчав далі.

Нарешті я знайшов потрібний мені широкий бульвар, схоже, то був Пасео, і натиснув кнопку «Зліт». Можливо, я спричинив кілька аварій, але у мене не було часу клопотатися через це. Не чекаючи, поки машина набере висоту, я скерував її на схід і, рухаючись у східному напрямку, продовжив набір висоти. Міссурі я перетнув у ручному режимі і, намагаючись якомога швидше розігнатися, використав всі прискорювачі, передбачені конструкцією машини. Можливо, саме ці зухвалі й незаконні дії й врятували мою голову: щойно я вибрав свій останній прискорювач, як десь над Колумбією я відчув, що авто сильно струснуло. Хтось випустив по мені ракету-перехоплювач, здається, то був так званий винищувач дияволів, і ця вкрай небезпечна штука мало не влучила в мою машину.

Пострілів більше не було, і це був добрий знак, бо відтоді я перетворився на чудову мішень. Моя права турбіна різко почала нагріватися, мабуть, через близький вибух ракети, або просто від того, що я нещадно гнав машину у форсованому режимі. Я дав їй можливість нагріватися іще протягом десяти хвилин, молячись, щоб вона не розлетілася на друзки. Коли ж Міссісіпі лишилася позаду, а індикатор вже заповз далеко в зону «Небезпека», я вимкнув праву турбіну, і машина зашкутильгала на лівій. Більше п’ятисот кілометрів на годину вижати з неї не вдавалося, але я вже був поза межами червоної зони, серед вільних людей.