Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 38)

***

До того моменту я тільки й мав часу, щоб час від часу позирати на свого пасажира. Він лежав там, де я його кинув, розтягнувшись на задніх сидіннях чи то живий, чи то мертвий. Тепер, коли я знову опинився серед нормальних людей і вже не мав змоги пересуватися з недозволеною швидкістю, у мене з’явилася можливість перейти на автоматичний режим. Я увімкнув транспондер, надіслав запит на диспетчерську вежу і увімкнув автопілот, не чекаючи на дозвіл. Диспетчер, мабуть, виматюкав мене і, може, зареєстрував мій сигнал для подальшої доповіді начальству, але все одно якось примудрився вмостити мене в транспортний потік. Я обернувся й поглянув у салон на свого пасажира.

Він дихав, але й досі був непритомний. На щоці, там, де я гепнув його столом, утворився великий набряк, але, схоже, жодна кістка не була зламана, і у мене виник сумнів, що він знепритомнів саме з цієї причини. Я поляскав його по щоках, а потім впився нігтями в мочки його вух, але так і не зміг привести його до тями.

Мертвий слимак вже почав смердіти, але я не мав змоги викинути його. Тож я залишив пасажира як він був, і повернувся на своє сидіння.

Хронометр показував 21:37 вашингтонського часу, а мені ще треба було подолати майже тисячу кілометрів. За умови, що на одній силовій установці мені вдасться рухатися з максимально можливою швидкістю, також враховуючи час на приземлення, їзду до Білого дому й розшуки Старого, я мав добратися до Вашингтона через кілька хвилин після опівночі. Отже, мені не вдалося виконати наказ, і Старий, можна було анітрохи не сумніватися, неодмінно залишить мене за це у школі після уроків, себто видасть мені на горіхи.

Щоб цього не сталося, я спробував запустити правий рушій. Без варіантів — турбіну, скоріш за все, заклинило, і вона потребувала серйозного ремонту. Може, воно було й на краще, бо після поновлення роботи в швидкісному режимі вона взагалі могла розбалансуватися й вибухнути. Тож я вирішив зв’язатися зі Старим по телефону.

Але телефон не працював. Можливо, я пошкодив його під час бійки в будинку своєї жертви, але раніше він мене ніколи не підводив. Його мікросхеми й транзистори були впаяні в пластмасу, що робило його майже таким же стійким до ударів, як, скажімо, безконтактний детонатор. Я поклав телефон до кишені, відчуваючи, що сьогоднішній день — один із тих, коли мені не варто було виходити з дому взагалі. Я натиснув кнопку аварійного переговорного пристрою.

— Диспетчере! — вигукнув я. — Диспетчере! Аварійна ситуація!

Екран засвітився, й на мене поглянув молодий хлопець. Я з полегшенням побачив, що він був оголений до поясу, принаймні спереду.

— Диспетчер слухає — контрольна вежа Фокс одинадцять. Що ви робите в повітрі? Я намагався зв’язатися з вами відтоді, як ви увійшли в мою зону.

— Це неважливо! — відрізав я. — Підключіть мене до найближчої військової мережі. Це конче необхідно!

Диспетчер завагався, але екран замерехтів, і зображення на ньому зникло. Невдовзі воно виникло знов у вигляді військового центру прийому повідомлень — і у мене відлягло від серця, бо всі, кого я там побачив, були голі до пояса. Увесь передній план займав молодий черговий офіцер; я був ладен його розцілувати. Натомість я сказав:

—Аварійка, з’єднайте мене з Пентагоном та Білим домом.

— А ви хто?

— Нема часу пояснювати! Я — цивільний агент, і ви не розпізнаєте мого посвідчення, навіть якщо побачите його. Покваптеся!

Мабуть, мені вдалося його переконати, але з екрану його відсунув якийсь чоловік старшого віку — судячи зі знаку розрізнення на кашкеті, то був командир ескадрильї.

— Сідайте негайно! — наказав він.

— Слухайте, капітане, — відказав я, — це — воєнна надзвичайна ситуація. Ви мусите надати мені зв’язок. Я...

—Так, це справді надзвичайна воєнна ситуація, — перервав мене командир, — тому всі цивільні літальні апарати були посаджені протягом останніх трьох годин. Сідайте негайно.

— Але мені треба.

— Приземляйтеся, інакше ми вас зіб’ємо. Ми за вами стежимо; в разі необхідності я можу запустити ракету-перехоплювач, яка вибухне за кілометр попереду вас, — для попередження. Якщо летітимете далі або виконаєте якийсь інший маневр, окрім заходу на посадку, то наступна ракета поцілить безпосередньо у вас.

— Та послухайте ви, кінець кінцем! Я приземлюсь, але мені потрібно... — проте командир відключився, так і не давши мені договорити.

Перший вибух стався значно ближче, ніж за кілометр, тож мені довелося сідати.

***

Приземлився я невдало, але не ушкодив ані себе, ані пасажира. Довго чекати мені не довелося. Військові освітили мене ракетами і швидко приземлилися поруч зі мною, перш ніж я встиг переконатися, що моя машина не розвалиться остаточно й не спалахне. Вони забрали мене до своєї бази, де я зустрівся з капітаном особисто. Він навіть дозволив мені передати повідомлення, після того як його «психи» влаштували мені сеанс гіпнотичного сну, а потім вивели з нього, вколовши мені спеціальний антидот. На той момент було вже о пів на першу за п’ятим часовим поясом, і операція «Контрудар» тривала якраз цю саму годину й тридцять хвилин.

Старий вислухав мій звіт, буркнув, потому наказав мені заткнутися й прийти до нього вранці.

РОЗДІЛ 19

Якби ми зі Старим сходили до Національного зоопарку, а не на прогулянку, то мені не треба було б їхати до Канзас-Сіті. Тих десятьох титанців, яких ми відловили під час спільного засідання обох палат Конгресу, плюс тих двох, які були спіймані наступного дня, передали у відання директора зоопарку, щоб він посадовив їх на плечі нещасливих антропоїдів, переважно шимпанзе та орангутанів. Горил серед них не було.

Директор наказав закрити мавп у ветеринарному шпиталі зоопарку. Двох шимпанзе, Абеляра та Елоїзу, помістили разом в одній клітці — вони завжди були парою, і тому, якщо виходити із суто людської точки зору, жодної вагомої підстави тримати їх окремо не було. Можливо, саме це й пояснює, чому нам, людям, важко мати справу з титанцями суто психологічно; навіть ті, хто пересаджував слимаків на мавп, продовжували сприймати результати експериментів із точки зору мавп, а не титанців.

У клітці поруч із тою, де сиділи шимпанзе, тримали сім’ю туберкульозних гібонів. Через хворобу їх не використовували як носіїв, і спілкування між клітками не було. Вони були розділені розсувними розбірними панелями, і кожна клітка мала власний кондиціонер повітря. Мені доводилося бувати і в гірших шпиталях, особливо запам’ятався один із таких в Україні...

Коротше кажучи, наступного ранку панель виявилася відсунутою, і гібони поєдналися із шимпанзе. Абеляр, а може, й Елоїза, якось спромоглися відімкнути замок. Цей замок мав бути нездоланним для мавп, але вони змогли його подужати за підтримки титанців. Тому причин нарікати на інженера, який змайстрував замок, не було.

Було двоє шимпанзе, плюс двоє титанців плюс п’ятеро гібонів, а наступного ранку було семеро мавп і семеро «вершників»-титанців.

Цей факт виявили ще за дві години перед тим, як я відбув до Канзас-Сіті, але Старому про це не повідомили. А якщо б повідомили, то він знав би, що Канзас-Сіті вже насичений слимаками. Я міг би й сам про це здогадатися. Та якби Старому сказали про гібонів, то операція «Контрудар» ніколи б не розпочалася.

Ця операція виявилася найгіршим провалом в історії війн. Вона була прекрасно продумана, і точно опівночі в Зоні 5 були здійснені висадки десантів на дев’яносто шість об’єктів: газетні редакції, диспетчерські пункти, станції-ретранслятори і таке інше. Штурмові підрозділи складалися з еліти аеромобільних військ, здебільшого із сержантів-ветеранів. Їх супроводжували технарі, чиїм завданням було повернення кожного комунікаційного пункту до нормальної роботи.

Після цього кожна з місцевих станцій мала передати в прямому ефірі промову Президента. Таким чином програма «Оголена спина» мала охопити всю заражену територію, війна швидко скінчилася б, а після її завершення залишилося б здійснити тільки невеличку зачистку.

Вам коли-небудь доводилося бачити пташку, яка ранить себе, б’ючись об віконну шибку? Пташка не дурна, вона просто не має всієї повноти інформації.

***

Через двадцять п’ять хвилин після опівночі почали надходити перші звіти про захоплення таких-то і таких-то точок.

Трохи згодом з інших точок почулися крики по допомогу. Станом на першу ночі були задіяні майже всі резерви, і складалося враження, що операція проходить добре, настільки добре, що командири підрозділів доповідали про це просто під час висадки на землю.

І більше про них ніхто й нічого не чув.

Червона зона проковтнула оперативно-тактичну групу так, наче її ніколи й не було, — одинадцять тисяч одиниць військової техніки, сімдесят командувачів груп і... втім, навіщо продовжувати? Сполучені Штати зазнали найгіршої поразки з часів Чорної неділі. Поразки не в кількості, бо місто не бомбили, а в якості. Хочу зауважити, що я не критикую Мартінеса, Рекстона і Генеральний штаб чи тих бідолах, які брали участь у десантах. Операція була спланована належним чином, вона базувалася на, здавалося б, безпомилковій оцінці реалій, надто що ситуація вимагала негайного реагування із застосуванням наших найкращих ресурсів. Якби Рекстон не послав у бій своїх найкращих хлопців, то йому світив би трибунал — на кону стояла доля всієї країни, і він чудово це знав.