Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 34)
Раптом лінія дерев на лівому березі перервалася, і я помітив відрізок рівної землі. Я скинув швидкість і посадив машину, загальмувавши її так різко, що мене мало не перерізало навпіл ременем безпеки. Але я тепер був на суходолі, й мені вже не треба було зображати із себе сома в каламутному рівчаку.
Що ж робити, думав я. Навкруги нікого не було видно, і я дійшов висновку, що опинився на задвірку чиєїсь ферми. Безперечно, десь неподалік мало бути шосе. Я визнав за краще вийти на нього і рухатися суходолом.
Але відразу ж відкинув цю думку як недоречну. За три години льоту від Вашингтона до Канзас-Сіті я майже завершив подорож, і наскільки ж далеко від Канзас-Сіті я опинився? Суходолом їхати години зо три. З такими темпами все, що мені треба було зробити, — це сховати десь машину за п’ятнадцять-двадцять кілометрів від Канзас-Сіті і піти пішки; в такому разі мені лишилося б тільки три години. Я почувався жабою, яка с кожним стрибком наближалася до краю колоди, але так до нього й не дісталася. Отже, я мусив знову злетіти, бо часу було обмаль.
Але я не наважувався зробити це, допоки не зможу достеменно пересвідчитися, що тутешній рух контролюється вільними людьми, а не слимаками.
Раптом мені пригадалося, що я досі ані разу не вмикав стереотрансляцію, відтоді як полетів із Вашингтона. Я — не великий прихильник стереомовлення, бо вони роблять із нього бутерброд із реклами, всілякого непотребу та новин, тому це часто наштовхує мене на думку, а чи доречний такий «прогрес». Втім, новини можуть стати в пригоді.
Але каналу новин я так і не знайшов. Натомість натрапив на: а) лекцію такої собі Міртл Дулайтлі, доктора філософських наук, на тему «Чому чоловіки втомлюються від жінок?» за сприяння компанії «Ютаген» із виробництва гормонів (я дійшов висновку, що ця достойна жінка мала чимало досвіду в цій сфері); б) тріо дівчат-хіпі, які виконували пісню «Якщо хочеш мене, то чого ж ти мовчиш?» і в) епізод із серіалу «Лукреція пізнає життя».
Шановна доктор Міртл була повністю вдягнена і на своїй широкій та кремезній фігурі могла розмістити щонайменше трьох слимаків. Тріо дівчат були вдягнені так, як і личить хіпі, але спинами до камери вони не поверталися. З Лукреції чомусь завжди зривали одяг, бо вона не хотіла добровільно скидати його сама, але то камера завжди з’їжджала убік, то світло гасло, тому я так і не зміг перевірити, чи була її спина вільною від паразитів.
Жодного сенсу в тім, що я побачив, не було. До того ж, можливо, всі ці програми були записані за тижні чи навіть за місяці до того, як Президент виголосив програму «Оголена спина». Я продовжував перемикати канали, намагаючись знайти новини або хоч якусь передачу, що транслювалася в прямому ефірі, як раптом переді мною виник диктор із професійною індиферентною усмішкою на пиці. Він був повністю одягнений.
Невдовзі я збагнув, що то була одна з отих невибагливих дурнуватих передач. Диктор казав таке: «...а якась удачлива жіночка, котра просто зараз сидить перед екраном, може в цю мить отримати абсолютно безкоштовно домашнього робота-дворецького “шість в одному” від фірми “Дженерал Атомікс”. Хто стане цією щасливицею? Ви? Чи, може, ви?». Диктор на мить відвернувся від камери — і я побачив його плечі. Вони були вкриті сорочкою та піджаком і мали характерну округлу форму, майже горбату. Я опинився в червоній зоні.
***
Коли я вимкнув трансляцію, то виявив, що за мною стежать, — то був малий підсвинок років з дев’ять. На ньому не було нічого, окрім шортів, але засмага на його плечах свідчила, що він звик так ходити. Я опустив скло:
— Агов, шибенику, де тут шосе?
Він трохи повитріщався на мене, а потім відповів:
— Дорога до Мейкона проходить аж ген отам. А скажіть, дядьку, це у вас «Кадилак Зіппер», еге ж?
— Авжеж. Так де ти, кажеш, тут дорога?
— А ви мене підвезете?
— Немає часу. Де дорога?
Малий окинув мене поглядом, а потім відповів:
— Візьміть мене із собою, тоді покажу.
Я здався. Поки він забирався всередину, я відкрив свою валізу й дістав із неї сорочку, штани, куртку й начепив їх на себе. І нарочито безпечним тоном спитав:— Може, мені не слід було вдягати сорочку? Тутешні люди носять сорочки?
— У мене є сорочки! — ображено скривився малий.
— Я ж не сказав, що в тебе їх нема, а просто спитав, чи ходять тутешні люди в сорочках.
— Звісно, що ходять. Ми ж не в Арканзасі, дядьку.
Я кинув цю тему й знову спитав про дорогу. Натомість малий поцікавився:
— А можна я оцю кнопку натисну, коли ми злетимо?
Я пояснив цьому підсвинку, що ми поїдемо суходолом. Він неприховано розсердився, але дорогу показати погодився. Я їхав обережно, бо машина була надто важкою для сільської ґрунтової дороги. Невдовзі малий сказав мені повернути. Трохи згодом я зупинив авто і спитав:
— То ти покажеш мені, нарешті, дорогу, чи, може, мені по сраці тобі надавати?
Малий відчинив дверцята й вислизнув на землю.
— Гей, ану стривай! — заволав я.
Малий озирнувся.
— Дорога он там, — показав він.
Я розвернувся, не сподіваючись знайти шосе, але все ж таки знайшов його на відстані півсотні метрів. Виявилося, що цей шибеник фактично провів мене по колу.
Назвати ту дорогу трасою можна було лише з великою натяжкою — в її покритті не було ані грама гуми. Та все ж таки це було хоч якесь шосе, і я вирушив на захід. Загалом, я змарнував понад годину.
Мейкон у штаті Міссурі мав цілком нормальний вигляд, аж надто нормальний, щоб викликати почуття заспокоєності, оскільки про програму «Оголена спина» тут, вочевидь, ніхто не чув. Я побачив певну кількість голих спин, але день був спекотний. Покритих спин було більше, і кожна з них могла ховати під сорочкою слимака. Я серйозно замислився над тим, щоб перевірити лише це місто замість Канзас-Сіті, а потім, поки не пізно, вшитися назад тим самим шляхом, яким сюди прибув. Перспектива заглибитися в територію, котра, як мені було достеменно відомо, контролювалася титанцями, нервувала мене, як проповідника моралі на парубоцькій гулянці, — мені хотілося накивати п’ятами.
Але Старий чітко наказав — Канзас-Сіті, побіжний звіт про Мейкон навряд чи його задовольнить. Зрештою я об’їхав Мейкон окружною дорогою і опинився на злітному майданчику в дальній частині міста. Там я став у чергу туди, звідки стартували місцеві транспортні засоби, і насамкінець вирушив до Канзас-Сіті серед мішанини з гелікоптерів й іншої місцевої летючої техніки. Мені доведеться дотримуватися тутешніх дозволених швидкостей в усьому штаті, але це було краще, ніж потрапити в халепу зі своїм транспондером, який би висвітлювався на кожній контрольній вежі.
Летовище обслуговувалося автоматично, без технічних помічників, навіть на заправці нікого не було. Схоже, мені вдалося вписатися в транспортну мережу Міссурі, не викликавши при цьому підозри. Так, в Іллінойсі стояла контрольна вежа, де могли поцікавитися, куди це я пропав, але зараз це вже не мало значення.
РОЗДІЛ 17
Канзас-Сіті — старомодне місто; воно не постраждало від бомбувань, за винятком східного боку, де колись було передмістя Індепенденс. Це передмістя так і не відбудували, тому з південно-східного боку можна було потрапити прямісінько майже до центру, аж до Своуп-парку, не вибираючи при цьому між стоянкою та необхідністю сплати мита при в’їзді до самого міста.
Були ще варіанти: приземлитися на одній із посадкових платформ північніше ріки Міссурі та добратися до міста тунелями або висадитися на одній із платформ у центрі південніше Меморіального пагорба.
Я відхилив обидва варіанти, бо хотів постійно бути при машині і не волів продиратися на ній крізь блокпости. А якщо трапиться затор, то я не зможу швидко проскочити, поки охоронець витріщатиметься на мою перепустку. Затори в тунелях також мене не радували, так само як і ліфти на стартових майданчиках. Там можна було застрягнути надовго.
Якщо чесно, то мені не хотілося їхати до міста взагалі.
Я приземлив авто на шосе номер 40 і під’їхав до митного пропуску на бульварі Меєра. Черга сплатити мито за сумнівне задоволення роз’їжджати вулицями міста була доволі довгою. Коли мене підперло позаду якесь авто, у мене виникло відчуття, неначе я потрапив в оточення, і мені страшенно захотілося припаркуватися й увійти до міста тротуаром безкоштовно. Але воротар взяв із мене платню, навіть не удостоївши мене поглядом. Я ж поглянув на нього, але не зміг визначити, сидить у нього на спині паразит чи ні.
Полегшено зітхнувши, я проїхав крізь браму, але за брамою мене відразу ж зупинили. Переді мною опустився шлагбаум, і я різко загальмував, мало не врізавшись у нього. У відчинене віконце встромив голову полісмен.
— Перевірка безпеки, — сказав він. — Виходьте.
Я заперечив, пояснивши, що мою машину щойно перевірили.
— Ясна річ, — погодився полісмен, — але в нашому місті запроваджено програму безпечного руху. Ось вам квитанція на перевірку. Зупиніться за шлагбаумом, вийдіть з автівки та йдіть до отих дверей.
Він показав на приземкувату будівлю за кілька кроків від бордюру.
— А навіщо?
— У вас перевірять зір та реакцію, — пояснив страж порядку. — Не баріться, бо ви затримуєте чергу.
В моїй уяві виникла мапа, на якій Канзас-Сіті горів червоним світлом. В тім, що місто було «під контролем», я не сумнівався, отже, цей доброзичливий полісмен майже напевне мав на спині слимака. Мені навіть не треба було дивитися на його плечі.