Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 33)

Невдовзі він додав:

— Ми влаштуємо напад на кожну ретрансляційну станцію, радіо- й телестанцію, газетну редакцію, а також на кожен офіс «Вестерн Юніон» у червоній зоні.

— Непогано, — відповів я. — Скільки людей для цього знадобиться?

Старий не відповів, а натомість мовив:

— Не подобається мені це. Анітрохи не подобається.

— Що ти хочеш сказати?

— От дивись, хлопче: Президент виступив по телебаченню і наказав усім познімати сорочки. Але ми дізнаємося, що наше послання не дійшло до інфікованих територій. Якою, за логікою, буде наступна подія?— Мабуть, програма «Контрудар», — знизав я плечима.

— Вона ще не почалася. Думай — вже більше доби минуло, — що мало трапитися, але не трапилося?

— Звідки мені знати?

— Маєш знати, якщо хочеш досягнути хоча б чогось самотужки. Ось... — Старий подав мені ключ від аеромобіля. — Злітай до Канзас-Сіті й поглянь, що там і як. Тримайся подалі від трансляційних станцій, полісменів і. — чорт забирай! — ти ж краще за мене знаєш, звідки вони можуть напасти. Не попадайся слимакам на очі. До всього придивляйся. І не дозволяй себе спіймати. — Поглянувши на свого пальцевого годинника, Старий додав: — Повертайся сюди за пів години до півночі або раніше. Рушай.

— Чи не забагато часу ти виділив мені для оцінки всього міста? — дорікнув я. — Тільки до Канзас-Сіті майже три години ходу.

— Понад три години, — уточнив Старий. — Не привертай до себе уваги: пильнуй, щоб тебе не оштрафували.

— Ти ж чудово знаєш, що я — обережний водій.

— Рушай.

І я рушив, зупинившись біля Білого дому забрати своє спорядження. Я змарнував десять хвилин, переконуючи охоронця, що я справді тут був останньої доби і що мені вкрай необхідно забрати свої речі.

Авто було те ж саме, в якому ми зі Старим сюди приїхали, — я взяв його на стоянці Рок-Крик. Вуличний рух був слабенький, і я поцікавився у диспетчера стоянки, в чім причина.

— Вантажні й комерційні перевезення призупинені, — пояснив він. — Надзвичайний стан! До речі, ви маєте військовий допуск?

Я знав, що можу отримати його, зателефонувавши Старому, але не схотів дратувати його такими дрібницями. Тому відповів диспетчеру:

— Можете номер перевірити.

Він зітнув плечима й вставив мою картку в читальний пристрій. Моя здогадка була правильною: диспетчер отетеріло витріщився на мене і віддав картку зі словами:

— Ви, мабуть, велике цабе; напевне, особистий охоронець Президента.

Він не став питати, куди я зібрався, а я не став пояснювати. Мабуть, його комп’ютер, зчитавши номер Старого, заграв гімн Сполучених Штатів.

Піднявшись у повітря, я встановив автопілот на Канзас-Сіті й на максимальну дозволену швидкість, а сам спробував обдумати ситуацію. Кожного разу, коли при переході від однієї контрольної вежі до іншої я потрапляв у промінь радара, транспондер пищав, але обличчя на екрані не з’являлися. Мабуть, перепустка Старого годилася для цього маршруту незалежно від надзвичайного стану.

Мені спало на думку, що ж станеться, коли я пролітатиму над червоними зонами, і раптом збагнув, на що натякав Старий, кажучи про «наступний логічний крок». Чи пропустить мене мережа контролю на ті території, котрі, як ми чудово знали, кишіли паразитами?

Люди схильні уявляти собі комунікації як канали прямої видимості й нічого іншого. Але «комунікації» означають будь-який тип обміну інформацією, навіть якщо йдеться про стареньку бабцю, яка прямує до Каліфорнії з головою, вщент забитою плітками. Слимаки захопили канали зв’язку, тому президентське звернення не дійшло до адресата (принаймні ми це припускали) але рух новин неможливо перепинити так легко; такі заходи просто уповільнюють його. Тітонька Соня за радянською Завісою далеко не подорожує, бо це шкідливо для її здоров’я. Тому, якщо слимаки сподівалися утримати контроль над окупованою територією, то захоплення каналів зв’язку було б першим їхнім кроком.

Цілком резонно було б припустити, що їх було не настільки багато, аби опанувати увесь інформаційний обмін, але нічого іншого їм не залишалося робити.

Тож я дійшов єдиного висновку, який не мав істотного практичного значення: загарбники все одно щось робитимуть, і мені, як невід’ємній частині «процесу комунікації», слід приготуватися до ухильних маневрів, аби зберегти свою дорогоцінну шкіру.

А тим часом ріка Міссісіпі та червона зона невпинно наближалися з кожною хвилиною. Я подумав — що ж станеться, коли мій сигнал розпізнавання буде зафіксований станцією, контрольованою паразитами? Я спробував мислити як титанець, але виявив, що це неможливо, хоча і був певний час його рабом. Від згадки про це мене мало не знудило.

А що ж зробить комісар із безпеки, якщо якийсь ворожий літальний апарат пролетить над Завісою? Ясна річ, накаже його збити. Але це навряд чи мені загрожує. В повітрі я, скоріш за все, у безпеці.

Але треба не дати їм засікти моє приземлення — це ж елементарно.

Ага, «елементарно» — при наявності мережі контролю руху, яку з гордістю охарактеризували колись як таку, що крізь неї «навіть горобець не пролетить». А ще творці цієї мережі вихвалялися, що жоден метелик не зможе здійснити вимушену посадку без того, щоб не активувати при цьому систему пошуку й порятунку. Звісно, це перебільшення, але ж і я — не метелик.

Я збирався приземлитися неподалік зараженої території, а потім проникнути до неї суходолом. Рухаючись пішки, я зміг би подолати будь-яку захисну систему — механічну, електронну, патрульну або змішану. Але ж як можна замітати сліди, їдучи на машині, котра долає градус довготи кожні сім хвилин? Вона ж не зможе зобразити на своєму капоті безневинний погляд на кшталт «та я й сама не знаю, що тут роблю і як тут опинилася».

Якби я увійшов до червоної зони пішки, то Старий отримав би свою доповідь щонайшвидше аж на Михайлів день; він же хотів її мати ще до опівночі.

Колись, в один із рідкісних моментів поблажливого настрою, Старий сказав мені, що не завдає собі клопоту з роздачею своїм агентам детальних вказівок. Натомість він озвучує їм завдання, а там нехай кожен агент сам вирішує — тонути йому чи плисти. Я висловив думку, що це призводить до значних втрат серед агентів.

— Певною мірою так, — погодився Старий. — Але не більших, ніж якби я діяв протилежним чином. Я вірю в сили окремо взятого індивіда і намагаюся підбирати таких, які здатні виживати в екстремальних умовах.

— А як же, в біса, — спитав я його, — ти дізнаєшся, що тобі трапився саме такий тип, що здатен виживати?

На обличчі в Старого з’явилася зловісна посмішка.

— Тип, здатний до виживання, — це той, кому вдалося повернутися назад. Отак я й дізнаюся.

Я мав прийняти рішення в найближчі кілька хвилин. Елігу, сказав я собі, ось тепер ти й побачиш, до якого типу належиш — чорти б забрали Старого з його крижаним серцем!

***

Мій маршрут пролягав до Сент-Луїса, виводив мене на його окружну дорогу, а потім тривав до Канзас-Сіті. Але річ була в тім, що Сент-Луїс лежав у червоній зоні. На військовій мапі Чикаго був показаний як і досі зелений. Наскільки мені пам’яталося, бурштинова лінія йшла зиґзаґом на захід десь над містом Ганнібал у штаті Міссурі — мені було конче необхідно перетнути Міссісіпі, поки я перебував у зеленій зоні. Машина, яка перетинатиме річку десь із два з половиною кілометри завширшки, залишить на екрані локатора спалах не менш яскравий, ніж зірка в нічній пустелі.

Я надіслав на контрольну вежу запит знизитися до ешелону місцевого руху, і, не дочекавшись відповіді, знизився, перейшовши на ручне керування і скинувши швидкість. І рушив на північ.

Неподалік окружної дороги міста Спрингфілд я знову попрямував на захід, тримаючись на низькій висоті. Добравшись до річки, я повільно перелетів її низько над водою з вимкненим транспондером. Ясна річ, вимкнути сигнал радарного розпізнавання просто в повітрі не можна було на звичайній машині, але машини Відділу не були звичайними. Старий інколи дозволяв собі користуватися гангстерськими штучками.

Я мав надію, що коли під час мого перетину річки місцевий рух контролювався, то мій спалах на екрані могли б сплутати з якимось човном на воді. Я достеменно не знав, в якій зоні перебувала контрольна вежа по той бік ріки, але, якщо пам’ять мені не зраджувала, це мала бути зелена зона.

Я тільки-но хотів знову увімкнути транспондер, гадаючи, що так буде безпечніше або принаймні не так помітно, як раптом берегова лінія переді мною розступилася. На мапі там не було позначено жодної притоки, і я вирішив, що то якась бухта або нове додаткове русло, прорізане весняною повінню і ще не відображене на мапі. Я знизився мало не до рівня води і рушив вздовж русла. Воно було вузьке, звивисте й щільно перекрите кронами дерев, тому летіти там було все одно що бджолі намагатися втиснутися в тромбон, але дерева забезпечували майже ідеальний захист від радарів, тому я запросто міг для них «загубитися».

Але кілька хвилин по тому я й справді загубився, і не лише для будь-якого оператора за екраном локатора, а й для самого себе — я загубив себе на мапі. Канал зміївся і робив зиґзаґи, і я настільки заклопотався, керуючи машиною вручну і намагаючись не розбитися, що втратив усі навігаційні орієнтири. Я матюкався й жалкував, що моє авто не було летючим підводним човном, інакше я посадив би його на воду.