Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 32)

Охоронця ніде не було видно. Мабуть, приміщення контролювалося прихованою камерою. Як на мене, то кожна кімната в Білому домі мала вуха та очі, але суто фізично їх ніде не було видно.

Кінець кінцем, я впав у розпач і почав смикати двері. Перші дві були замкнені, але третя виявилася саме тою, яку я шукав. Таблички «Священне місце: тільки для Президента» на ній не було, не схоже було також, що вона замінована, тому я увійшов до туалету.

Коли я повернувся до конференц-зали, там була Мері.

На мить я отетеріло витріщився на неї:

— Я гадав, що ти з Президентом.

— Так, була. Але мене вигнали. Мене підмінив Старий.

— Слухай-но, Мері, — сказав я. — Мені вже давно хотілося поговорити з тобою, але не було можливості. Мабуть, я не мав... Я помилився, як сказав Старий, але... — Я замовк, бо вся моя ретельно підготовлена промова розсипалася. — Я хотів сказати, що мені не слід було говорити те, що я тобі наговорив, і робити те, що я зробив, — жалюгідно завершив я.

Вона поклала руку мені на плече:

— Семе, мій любий Семе, не переймайся. Те, що ти сказав і зробив, цілком природно випливало з того, що ти знав. Особисто мені найважливіше те, що ти зробив для мене. Решта не має значення, за тим винятком, що тепер я знаю, що ти мною не гидуєш.

— Але ж. Чорт забирай, не будь такою шляхетною, мене це бісить!

Мері усміхнулася мені веселою і жвавою усмішкою, зовсім не схожою на ту смиренну, якою вона мене привітала.

— Семе, мені здається, що тобі подобаються жінки з певною мірою стервозності. Попереджаю тебе, що можу бути стервою. Ти, мабуть, і досі переживаєш через той ляпас. Що ж, я можу тобі його повернути. — Вона простягнула руку й легенько ляснула мене по щоці. — Ось так. Я тобі відплатила, тож можеш про нього забути.

Раптом вираз її обличчя змінився, вона розмахнулася — і мені здалося, що у мене от-от відпаде голова.

— А оце, — сказала Мері хрипким шепотом, — я відплатила тобі за ляпас, який отримала від твоєї подружки!

Вуха мої гуділи, а очі дивилися в різні боки. Якби я не бачив її голої долоні, то міг би подумати, що вона мене кийком огріла.

Мері подивилася на мене насторожено й зухвало, явно не збираючись вибачатися, — злюча, мов відьма, якщо розширені ніздрі про щось свідчать. Я підняв руку, і вона відсахнулася, але то я просто хотів доторкнутися до своєї щоки. Її пеком пекло.

— Доріс — не моя подружка, — кволо зауважив я.

Ми поглянули одне на одного й одночасно розсміялися. Мері поклала руки мені на плечі, а потім, не перестаючи сміятися, опустила голову на моє праве плече.

— Семе, — тільки й змогла вона вимовити. — Мені так шкода. Я не мусила цього робити, не мусила бити тебе. Принаймні так сильно.

— Так я й повірив, що тобі шкода, — прогарчав я, — могла б і промовчати. Ти мало голову мені не відбила.

— Бідолашний Сем! — Мері простягнула руку й торкнулася моєї щоки; мені стало боляче. — Вона справді не твоя подружка?

— Ні, мені не повезло. Але не тому, що я погано старався.

— Впевнена, що так воно й було. Але хто ж тоді твоя подруга, Семе?

Це питання прозвучало кокетливо, хоча навряд чи вона зробила це навмисне.

— Ти, відьмо! — відказав я.

— Так, — спокійно сказала Мері, — я — твоя подруга, якщо стану твоєю. Я вже тобі про це говорила. І я не жартувала. Куплена й оплачена. Готова до використання.

Вона чекала поцілунку, але я її відштовхнув:

— Іди до біса, жінко! Ти не потрібна мені «купленою й оплаченою».

Але вона анітрохи не знітилася:

— Я не так висловилася. Оплачена, але не куплена. Я прийшла сюди тому, що я хочу тут бути. А тепер поцілуй мене. Будь ласка.

До того моменту Мері ніколи не скеровувала на мене свою сексуальність, принаймні по-справжньому. Та, побачивши, що я не проти, вона увімкнула її на всю потужність, і це було схоже на той момент, коли з-за хмар визирає сонце. Може, це й кульгаве порівняння, але іншого у мене не знайшлося.

Колись Мері мене вже цілувала. Але цього разу вона поцілувала мене по-справжньому. Кмітливі французи недаремно мають для означення поцілунків два різні слова... Я відчув, наче занурююся в теплу золотисту імлу, з якої не хотілося виринати.

Нарешті я відірвався від неї, бо мені забракло повітря.

— Піду трохи посиджу.

—Дякую тобі Семе, — сказала Мері й відпустила мене.

— Мері, — невдовзі озвався я, — Мері, люба, а чи не можеш ти для мене дещо зробити?

— Кажи, — жваво мовила вона.

— Заради всього святого, повідай мені, будь ласка, чи можна тут хоч якось підхарчитися? Я ще не снідав.

На її обличчі з’явився спантеличений вираз: мабуть, не такого прохання вона очікувала. Але з готовністю відповіла:

— Ну звісно ж!

Не знаю, куди вона сходила і як це зробила. Мабуть, проникла до буфету Білого дому й через кілька хвилин повернулася з тарілкою сандвічів і двома пляшками пива. Яловича тушонка із житнім хлібом повернули мене до життя. Наминаючи третій бутерброд, я спитав:

— Мері, як ти гадаєш, коли скінчиться оця нарада?

— Зараз подумаю, — відповіла вона. — Там чотирнадцять чоловіків включно зі Старим. Як на мене, то нарада триватиме мінімум дві години. А що?

— В такому разі, — сказав я, доїдаючи останній шматок, — ми маємо достатньо часу, щоб непомітно вислизнути звідси, знайти нотаріальну контору, одружитися, а потім повернутися, перш ніж Старий помітить нашу відсутність.

Мері не відповіла й не подивилася на мене. Натомість уставилася поглядом на бульбашки у своєму пиві.

Нарешті вона підвела очі:

— Я зроблю це, якщо ти просиш. Правда, зроблю. Але мені не хочеться починати з брехні. Як на мене, то краще нам цього не робити.

— Ти не хочеш одружитися зі мною?

— Семе, я вважаю, що ти ще не готовий до одруження.

— Краще на себе подивися!

— Любий, не гнівайся. Я не зволікаю, чесно. Я буду твоєю хоч із довідкою про шлюб, хоч без довідки. Можеш мати мене де завгодно, коли завгодно і як завгодно. Але ж ти мене ще не знаєш. Пізнай мене — може, ти ще й передумаєш.

— Я не маю звички передумувати.

Мері поглянула на мене, нічого не сказавши у відповідь, а потім відвела убік свій сумний погляд. Я відчув, як почервоніло моє обличчя.

— То були екстраординарні обставини, — вперто сказав я. — Такого з нами не трапиться знову і за сотню років. Я сам не відав, що кажу, це було...

— Знаю, Семе, — перервала мене Мері. — Зараз ти хочеш переконати мене, що цього насправді не відбулося, чи принаймні що зараз ти відповідаєш за свої слова. Але тобі нічого не треба доводити. Я нікуди від тебе не втечу і я не маю до тебе недовіри. Забери мене звідси на вікенд, а ще краще перебирайся до моєї квартири. Якщо побачиш, що я тобі підходжу, то завжди матимеш час зробити мене «порядною жінкою», як казала колись моя бабця, правда, одному богу відомо, що вона мала на увазі.

Мабуть, вигляд у мене був похмурий, я й сам це відчував. Поклавши свою руку на мою, Мері мовила серйозним тоном:

— Поглянь-но на мапу, Семе.

Я повернув голову й поглянув на мапу. Вона була червоною, як і завжди, а може, навіть червонішою: мені здалося, що небезпечний район довкола Ель-Пасо розрісся ще більше.

Мері продовжила:

— Спершу треба вичистити геть цю гидоту, любий. Опісля, якщо у тебе залишиться бажання, спитай мене знову. А тим часом маєш у своєму розпорядженні привілеї без обов’язків.

Здавалося, цілком слушна пропозиція, але річ була в тім, що мені хотілося не цього. І чому це чоловік, який завжди уникав одруження як чуми, раптом вирішив, що його задовольнить лише шлюб, і тільки шлюб? Я стикався з подібними випадками сотню разів і ніколи цього не розумів; а тепер я сам робив те ж саме.

***

Щойно нарада завершилася, Мері мала повернутися до своїх обов’язків. Старий забрав мене на прогулянку. Так, на прогулянку, хоча ми дійшли тільки до Меморіальної лавки Баруха. Він усівся на неї, покрутив у руках люльку, і уставився перед собою поглядом. День був задушливим, і це було типово для Вашингтона, але в парку майже нікого не було. Напевне, люди поки не звикли до вимог програми «Оголена спина».

— Програма «Контрудар» розпочинається опівночі, — нарешті озвався Старий.

Я нічого не сказав, бо питати було марно.