Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 30)

— Цього не може бути. Якщо повідомлення губернатора справді фальшиве, то його мав би сфальшувати дуже кмітливий актор. Пам’ятаєте інавгураційну промову в кризовий 1996 рік, коли щойно обраний Президент зліг із пневмонією? Якщо одна ця трансляція була сфальшована, то чому не може бути ще десятки інших з Айови? А що ви скажете про оту вуличну сценку в Де-Мойні? Тільки не кажіть мені, що можна сфальсифікувати картину із сотень людей, які ходять вулицями голі по пояс.

Чи, може, паразити володіють мистецтвом контролю за допомогою масового гіпнозу?

— Наскільки мені відомо — ні, — погодився Старий. — А якщо вони вміють це робити, то нам час викинути рушник і визнати, що людство зазнало поразки. А чому ви гадаєте, що це була трансляція з Айови?

— Що? Але ж, чорт забирай, сер, вона надійшла каналом, який належить Айові.

— І що це доводить? Ви бачили якісь вуличні вивіски? Це на вигляд як типова вулиця в центральному районі міста, де зосереджені заклади роздрібної торгівлі. Що б там не казав диктор, як, на вашу думку, — що то було за місто?

Міністр роззявив рота й закляк. Я маю добру візуальну пам’ять, яку зазвичай мають детективи. Прокрутивши в пам’яті трансляцію, я не лише не зміг сказати, що то було за місто, я навіть не зміг визначити, яка частина країни то була. То запросто могли бути Мемфіс, Сіетл чи Бостон. А могли й не бути. За рідкісними винятками на кшталт Канал-стріт у Новому Орлеані та Громадського центру в Денвері, центральні райони в американських містах є такими ж стандартними, як і, скажімо, цирульні.

— Гаразд, — продовжив Старий. — Особисто я не зміг визначити, і тому намагався підмітити хоч якісь орієнтири. Все пояснюється дуже просто: станція Де-Мойна записала сцену в стилі «Оголена спина» у якомусь незараженому місті і вставила її у свою програму під власним коментарем. І при цьому вирізала все, що могло б цю сцену ідентифікувати. А ми цю фальшивку проковтнули. Джентльмени, ворог знає нас вздовж і поперек. Свою кампанію він спланував надзвичайно детально і готовий пошити нас у дурні майже на кожному нашому кроці.

— Ти що, в панікери записався, Ендрю? — спитав Президент. — Існує також іще один можливий варіант: слимаки перебралися до якогось іншого місця.

— Вони й досі в Айові, — спокійно відказав Старий, — але це не можна довести, користуючись ось цим, — і він кивнув на стереотранслятор.

— Та це ж абсурд! — вигукнув міністр Мартінес, скорчивши скептичну гримасу. — Ви кажете про неможливість отримати правдивий звіт з Айови так, наче це — окупована територія.

— Фактично так воно й є.

— Але ж я зупинявся два дні тому неподалік Де-Мойна, коли повертався з Аляски. Там все було в нормі. До речі, я не сумніваюся в існуванні отих паразитів, хоча жодного ще не бачив. Але краще знайдімо їх і винищимо вщент замість надумувати собі якісь фантазії.

На обличчі Старого виник стомлений вираз; стомився і я сам. І мені подумалося: а чи багато простих людей сприймають серйозно те, що відбувається, якщо навіть на самісінькій горі немає згоди.

—Якщо ви контролюєте лінії комунікацій, то ви контролюєте всю країну, — нарешті озвався Старий. — Це ж елементарно. Ви краще поспішили би вжити заходів, міністре, інакше залишитеся без комунікацій взагалі.

— Але ж я просто...

— Ви просто мусите їх знищити! — гаркнув Старий. — Я ж сказав вам, що вони в Айові, в Новому Орлеані та десятках інших точок. Свою роботу я виконав. Ви — Міністр безпеки, ваша робота — викорінювати паразитів. — Старий підвівся. — Містере Президенте, останнім часом я надто виснажливо працював як для людини мого віку; коли мені бракує сну, то мені бракує витримки. Мене можна зрозуміти й вибачити за грубість?

— Звісно ж, Ендрю.

Але насправді Старий витримки не втратив, і, гадаю, Президент це добре розумів. Шеф витримки не втрачає, скоріше, він змушує інших втрачати витримку.

Старий хотів сказати «добраніч», але міністр його перервав:

— Хвилиночку! Ви зробили декілька безпідставних заяв. Перевірмо їх.

Він повернувся до начальника штабу:

— Рекстоне!

— Слухаю, сер!

— Отой новий блокпост біля Де-Мойна, форт... забув, як зветься,.. названий на честь якогось генерала.

— Форт-Паттон.

— Ага, Форт-Паттон. Підключіть його до командної лінії.

— З відеосигналом, — вставив Старий.

— Аякже, з відеосигналом, і ми покажемо цьому. себто ми дізнаємося про реальну ситуацію в Айові.

З дозволу Президента маршал авіації підійшов до стереоекрану, зв’язався з Головним штабом служби безпеки і попросив з’єднати його з черговим офіцером Форт-Паттона в Айові.

Невдовзі на екрані з’явився інтер’єр військового центру зв’язку. Увесь передній план заповнював собою молодий офіцер. Він був у кашкеті, на якому зазначалися його звання та підрозділ, але груди його були голі. Мартінес тріумфально поглянув на Старого:

— Ось бачите?

— Бачу.

— А тепер пересвідчимося остаточно. Лейтенанте!

— Слухаю, сер!

Ошелешений хлопець переводив погляд з одного відомого обличчя на інше. Прийом і стереоракурс були добре синхронізовані; очі на зображенні дивилися туди, куди вони мали дивитися, і складалося враження, наче офіцер сидів прямісінько в екрані.

— Встаньте й поверніться.

— Га? Е-е-е... слухаю, сер!

Отетерілий лейтенант виконав наказ, але при цьому майже вийшов за межі кадру. Все, що ми побачили, — це нижню частину спини, від попереку й до нижніх ребер.

—Чорт забирай! — вигукнув Мартінес. — Сядьте й поверніться!

— Слухаю, сер! — спантеличено скрикнув молодик. Перехилившись через стіл, він додав:

— Хвилинку, я зараз розширю кут зображення, сер.

Раптом картинка розпливлася, і на екрані застрибали райдужні хвильки. Але голос лейтенанта й досі чувся по аудіоканалу:

— Отак краще видно, сер?

— Та ні чорта нам не видно!

— Не видно? Хвилиночку, сер.

Ми чули його важке дихання. Раптом екран ожив, і мені на мить здалося, що ми знову потрапили до форту Паттон. Але цього разу на екрані з’явився якийсь майор, а кімната здавалася дещо більшою.

— Головний штаб, черговий зв’язковий офіцер майор Донован.

—Майоре, — звернувся до нього Мартінес, ледве стримуючи лють, — я щойно був на зв’язку з фортом Паттон. Що трапилося?

— Я вивчаю ситуацію, сер. На тому каналі у нас виникла невеличка технічна проблема. Ми з’єднаємо вас із фортом за мить.

— То не баріться!

— Слухаю, сер.

Екран зарябів і згас.

Старий підвівся знову:

— Покличте мене, коли усунете цю «невеличку технічну проблему». А тим часом я піду спати.

РОЗДІЛ 15

Якщо у вас склалося враження, що міністр Мартінес тупий, то мушу вибачитися. Кожен, хто вперше стикався зі слимаками, спочатку не міг повірити в їхні можливості. Треба було побачити хоча б одного на власні очі — і тоді усвідомлення небезпеки проникало вам глибоко в душу.

Маршалу авіації Рекстону також не можна було нічого закинути. Ці двоє чоловіків працювали всю ніч після того, як із відомих нам небезпечних територій надійшли нові повідомлення і переконали їх, що «технічні проблеми» не могли трапитися просто так, на рівному місці. О четвертій ранку вони зателефонували Старому, а Старий подзвонив мені по нашому спеціальному телефону. Ці імплантовані в плоть датчики не варто використовувати як будильники, бо не можна ж будити людину так різко й грубо.

Вони зібралися в тому ж конференц-залі — Мартінес, Рекстон та його двоє військовиків високого рангу і Старий. У той момент, коли прибув я, до залу увійшов Президент у халаті в супроводі Мері. Мартінес почав говорити, але його перервав Старий:

— Томе, покажи нам спину!

Президент здивувався, а Мері дала знак, що, мовляв, все гаразд, але Старий зробив вигляд, що не помічає її.

— Я серйозно, — наполіг він.

— Без сумніву, твоя правда, Ендрю, — спокійно мовив Президент і зняв із плечей халат. Його спина була чиста. — Якщо я не даватиму приклад, то як же мені тоді розраховувати на співпрацю інших?

Старий хотів допомогти Президенту вдягнути халат, але той знизав плечима й повісив його на спинку крісла:

— Треба набувати нових звичок. У моєму віці це непросто. Починаймо, джентльмени.

Я й сам думав, що до оголеної плоті доведеться певний час звикати.