Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 28)

Гадаю, що до всіх інших, як і до мене, сенс того, що відбувалося, дійшов не відразу: сенатор загорнув свою пропозицію у витіюваті ритуальні словеса, тому не дивно, що майже ніхто не збагнув, що він насправді казав. Я поглянув на Старого.

Старий поглянув на Мері.

Мері поглянула на Старого з виразом термінової невідкладності.

Старий вихопив із кишені блокнот, щось у ньому нашкрябав, зіжмакав аркуш і кинув його донизу Мері. Вона спіймала паперову кульку, розгорнула її, прочитала, а потім передала Президенту.

Він сидів, спокійний і розслаблений, наче це не його найкращий приятель у ту саму мить рвав його репутацію на шматки, а разом із нею — безпеку Республіки. Начепивши свої старомодні окуляри, Президент прочитав записку. Потім непоспішно відшукав поглядом Старого і здивовано підняв брови. Старий кивнув.

Президент легенько штовхнув голову Сенату, той схилився над ним, і вони пошепки про щось перемовилися.

Готліб продовжував розводитися про те, що йому, мовляв дуже прикро, але бувають часи, коли треба поступитися старою дружбою заради вищого обов’язку, і тому...

Голова Сенату стукнув своїм молоточком:

— Вимушений вас перервати, сенаторе.

— Але я іще не закінчив, — здивовано відказав Готліб.

— Сенаторе, я не позбавляю вас слова. Через важливість того, що ви кажете, Президент Сполучених Штатів запрошує вас на трибуну продовжити промову.

На обличчі Готліба з’явився спантеличений вираз, але він нічого не міг вдіяти. Тому він поволі рушив до передньої частини зали.

Крісло Мері перекривало прохід до невеликих сходів, що вели на трибуну. Замість того, щоб тихцем дати Готлібу дорогу, вона посунулася так, що стала йому на дорозі ще більше. Готліб зупинився, і вона немовби ненароком штовхнула його. Він схопив її за руку, щоби втримати себе та її від падіння. Вона щось сказала йому, він відповів їй, але слів не було чутно. Нарешті вони розминулися, і сенатор підійшов до трибуни.

Старий затремтів, наче мисливський пес перед кидком. Мері поглянула на нього і кивнула.

— Хапай його! — скомандував Старий.

Я стрілою перемахнув через поруччя і приземлився прямісінько на плечі Готліба. В цю мить Старий гукнув:

— Рукавиці, сину, рукавиці!

Але я не став зупинятися, щоб їх вдягнути. Голими руками я розірвав Готлібу піджак і побачив слимака, який пульсував під сорочкою. Я зірвав із сенатора сорочку — усім показати паразита.

Навіть дюжини стереокамер забракло б для того, щоб зафіксувати те, що сталося протягом наступних кількох секунд. Я затопив Готлібу у вухо, щоби він не пручався. Мері всілася йому на ноги. Президент став наді мною і вигукнув, показуючи на Готліба:

— Ось! Дивіться! Тепер ви всі можете це побачити!

Голова Сенату завмер, отетеріло погойдуючи своїм молоточком.

Конгрес перетворився на некеровану юрбу, чоловіки горлали, жінки верещали. А наді мною височів Старий; немов із капітанського містка, він роздавав накази охоронцям Президента.

Ми обернули цей хаос на свою користь: двері вдалося замкнути, і всередині зали не виявилося інших озброєних і спаяних дисципліною чоловіків, окрім агентів Старого. Так, там були іще парламентські пристави, але хто вони такі, щоб на них звертати увагу? Якийсь літній конгресмен витягнув зі свого піджака короткоствольний револьверчик, дуже схожий на музейний експонат, але цьому незначному інциденту було швидко покладено край.

За допомогою пістолетів охорони та гепання молоточка було відновлено такий-сякий порядок. А потім заговорив Президент. Він сказав присутнім, що цей дивовижний випадок дав їм можливість розкрити істинну природу нашого ворога, і запропонував проходити повз нас по одному, щоб кожен на власні очі побачив одного з паразитів із найбільшого супутника Сатурна. Не чекаючи згоди, він вказав на тих, що сиділи у першому ряду, і наказав їм підходити.

І вони почали підходити.

Відсунувшись навпочіпки з дороги, я подумав, що, мабуть, увесь цей гармидер трапився не випадково. Ніколи не знаєш, що замишляє Старий. «Невже він знав, що слимаки проникли й до Конгресу?» — подумав я, потираючи забите коліно.

А Мері стояла на платформі. Повз нас пройшли близько двадцяти людей, і одна жінка-конгресмен впала в істерику, побачивши, як Мері знову подала знак Старому. Цього разу я на мить випередив його наказ.

Мені довелося б добряче попотіти, якби поруч зі мною не опинилися двоє наших хлопців, бо цього разу мені трапився дужий молодик, колишній морський піхотинець. Ми вклали його біля Готліба, і знову Старому, Президенту і голові Сенату довелося щосили волати, відновлюючи порядок.

Потім почалася процедура «огляду й обшуку», хоч як би це когось не дратувало. До мене по черзі підходили жінки, я плескав їх по спині, і таким чином мені вдалося спіймати ще одного паразита. Потім мені здалося, що я спіймав іще одного, але виявилося, що то була прикра помилка: та огрядна жінка мала на шиї кавалок жиру, який збив мене з пантелику.

Мері виявила ще двох, а потім пішла низка з трьохсот із гаком конгресменів без паразитів за плечима. Невдовзі з’ясувалося, що дехто з них тримається осторонь і не бажає підходити.

Не вірте, коли хто-небудь скаже вам, що конгресмени тупі. Коли хочеш обратися до законодавчого органу, потрібно мати голову на плечах, а для переобрання треба бути психологом-практиком. Восьми людей зі зброєю виявилося недостатньо для цих дій, а точніше (включаючи Старого, Мері й мене), одинадцяти. Більшості слимаків вдалося б втекти, якби спікер Палати представників не організував допомогу.

За його сприяння нам вдалося спіймати тринадцятеро паразитів, з них десятеро — живцем. Лише один із носіїв отримав важке поранення.

Іще ніколи в Конгресі не бувало такого безладу з того часу, як Джефферсон Девіс, перший і останній Президент Конфедеративних Штатів Америки, виголосив своє фатальне рішення. Такого не було навіть після того, як впала Бомба.

РОЗДІЛ 13

Отже, Президент отримав необхідні йому повноваження, а Старий de facto став його начальником штабу. Нарешті ми змогли діяти швидко й ефективно. До речі, вам ніколи не доводилося поспіхом проводити якийсь проєкт крізь бюрократичну машину?

Вказівки мусять виконуватися; агенції необхідно координувати — і все має реєструватися в теках.

Старий мав на думці вельми простий план. Це не був той звичайний карантин, який він пропонував, коли зараза обмежувалася регіоном Де-Мойна. Перш ніж давати відсіч ворогу, треба було спершу виявити його розташування. Але урядові органи не могли забезпечити обшук двохсот мільйонів людей, люди мали робити це самотужки.

Програма «Оголена спина» планувалася як перша фаза операції «Паразит», і саме тому я змушений говорити як бюрократ. Але не зважайте на це. Ідея полягала в тім, що кожна людина (кожна!) мала оголитися до пояса і залишатися оголеною, допоки всіх титанців не виявлять і не знищать. Так, на плечах у жінок будуть мотузки бюстгальтера, але паразит за ними сховатися не зможе.

Ми швидко організували візуальну презентацію, яка мала супроводжуватися стереотрансляцією звернення Президента до країни. Швидкість нашої роботи дала змогу зберегти живцем семеро з тих паразитів, яких ми виявили у священних коридорах Конгресу, і тепер вони жили собі на спинах тварин-носіїв. Тепер ми мали змогу демонструвати їх широкому загалу поряд із найменш відразливими епізодами фільму про моє перебування в «електричному кріслі». Сам Президент мав постати перед телеглядачами в шортах, а моделі мали показати, що саме в цьому сезоні мусили носити законослухняні й роздягнуті належним чином громадяни, включно з металевим наспинним обладунком, призначеним для захисту індивіда навіть тоді, коли паразиту вдасться застукати його уві сні.

Одної чорної, як чорнило, ночі ми завершили свої приготування. А спічрайтери Президента написали йому промову. В ефектному фіналі на екрані мало з’явитися засідання Конгресу з обговоренням надзвичайної ситуації і кадрами, на яких чоловіки, жінки та діти демонструватимуть на камеру свої оголені спини.

За двадцять вісім хвилин до телетрансляції Президенту зателефонували з вулиці. Я був при цьому присутній. Старий залишався з Президентом всю ніч і тримав мене при собі для виконання всіляких доручень. Звісно, з нами була Мері, чиїм пріоритетним об’єктом опіки був Президент. Ми всі були в шортах: Програма «Оголена спина» розпочалася з Білого дому. Єдиними, хто почувався комфортно в такій одежині, були Мері, якій пасував будь-який прикид, темношкірий швейцар, який поводився наче король зулусів, і сам Президент зі своєю незворушною вродженою гідністю.

Коли пролунав дзвінок, Президент не завдав собі клопоту відімкнути нас від своєї лінії зв’язку.

— Слухаю, — сказав він. І швидко спитав: — А ти впевнений? То що ти пропонуєш, Джоне? Зрозуміло. Ні, гадаю, що так не вийде.

Відсунувши телефон убік і не змінюючи безтурботного виразу обличчя, Президент звернувся до помічника:

— Накажіть призупинити трансляцію.

Затим він обернувся до Старого:

— Ендрю, нам треба їхати до Капітолія.

Президент послав за камердинером і пішов до свого гардеробу, розташованого поруч із його кабінетом; звідти він вийшов офіційно вдягнений з урочистої нагоди. Глава держави нічого не став пояснювати, Старий тільки підняв брову й промовчав, а я зауважити не насмілився. Ми всі залишалися у своєму напівоголеному статусі і в такому вигляді вирушили до Капітолія.