Озеро Галі — одне з основних найменувань, що перейшли до «Короля» з творчості Амброуза Бірса (захопленість ним Чемберса особливо простежується у «Вулиці Першого Снаряда»). Вперше згадується в оповіданні «Житель Каркози», також зустрічається на початку твору «Смерть Галпіна Фрейзера». Проте тут на читача чекає несподіванка: Галі у Бірса — не озеро і не місце взагалі. Галі — це філософ, автор епіграфів до обох згаданих розповідей. Роберт Чемберс знову вдається до поєднання персонажу та місця, перетворюючи східного філософа на озеро, в якому тонуть два сонця, чиї хмарні хвилі б’ються об берег. Проте і це ще не все. Письменник Маріон Бредлі стверджує, що «Галі — це арабська назва сузір’я Тельця». Сузір’я, в якому розташовані Гаяди та Альдебаран… Крім того, у грецькій міфології існує нереїда (морська німфа) на ймення Гелі, а також німфа Галія. Через те, що походження назви (та мова-першоджерело) остаточно не встановлені, у перекладі назву подано відповідно до мови-оригіналу твору, тобто до англійської.
Вірогідно, найпопулярнішою частиною «Жовтих міфів» є Гастур. Вперше зустрічається у творі Амброуза Бірса «Вівчар Гаїта», де Гастур є богом вівчарів. Бірс майже не описує бога: центральним персонажем у розповіді є вівчар Гаїта та дівчина на ймення Щастя, яку він зустрів. Стилістично найближчим до «Вівчаря» є «Рай Пророків». Цікаво, що у самому «Жителі Каркози» Бірс не згадує Гастура взагалі.
У космології Чемберса Гастур має декілька втілень, що дозволяє розглядати його як певну ідею чи образ, який виражається у різний спосіб. У «Той, що відновлює репутації» Кастейн нарікається «сином Гастура». З одного боку, йдеться про імперську династію, тому цілком можливе пряме трактування цього виразу. З іншого — до цього схиляється більшість критиків — Гастур можна сприймати як місце, звідки походить Кастейн. У «Масці» Гастур потрапляє до того ж списку, що й Альдебаран, Алар та Гаяди, тобто є зіркою чи сузір’ям. У «Жовтому Знаку» подається у парі з Касільдою, що натякає на певну антропоморфність. У «Леді д'Іс» він служить сокольничим. Проте жодного разу — і тут ми маємо справу із серйозним непорозумінням — у Чемберса Гастур не називається Королем у Жовтому. Цю інтерпретацію подають вже наступники «Жовтих міфів».
Походження назви «Гастур» також не піддається однозначному трактуванню. Існує думка (підтримана, зокрема, Блейлером), що слово походить від грецького «Xasthur», а отже, своєю чергою, є видозміненим «Xaos», тобто «хаос». Інші версії, які базуються на індоєвропейській прамові: «Gheis+ter», що перекладається як «жахаюча зірка», «зірка, що жахає», здаються вірогідними через астрономічне походження інших найменувань. Варіація — «Gheis+tor», тобто «той, що приносить жах». Також поважною вважається теорія, згідно з якою «Гастур» походить від «пастор» («pas+tor»), «захисник» та згодом «вівчар». Зважаючи на першоджерело імені, це пояснення видається логічним.
Каркоза, основне місце дії п’єси «Король у Жовтому», теж походить із прози Амброуза Бірса, а саме з оповідання «Житель Каркози». Там Каркоза постає як місто, у пошуках якого блукає самотній подорожній. Аби уникнути спойлерів: сюжет віддалено схожий з «Леді д'Іс», проте геть позбавлений романтики.
У Чемберса Каркоза постає не тільки як місто, але і як певна реальність чи простір. Найбільш ймовірним походженням назви є місто Каркассон, яке існувало насправді. Воно знаходилось у південній частині сучасної Франції та було засновано кельтами. Місто мало лиху славу фортеці катарів — учасників релігійного руху, з яким активно боролася католицька церква протягом XII-XIV сторіч. За наказом Папи усі катари вважалися єретиками, а шлях від єретика до окультиста у свідомості пересічних парафіян Середньовіччя був надзвичайно коротким. Крім того, через це Каркассон часто згадується у поетичних творах як місто приречених на смерть або прóклятих Богом.
Окрім згаданого вище Гастура та очевидного зв’язку сюжету з біблійною цитатою в епіграфі, у «Леді д'Іс» також наявна алюзія на давню бретонську легенду. За переказами, на березі Бретані стояло розкішне місто під назвою Іс, де правив король Арморіки на ймення Ґрадлон та його донька — красуня Дахут. Місто було збудовано просто на узбережжі моря. За міськими брамами розверзалися бурхливі води, тому їх завжди тримали зачиненими, а єдиний ключ зберігався у самого Ґрадлона. Одного разу до Іс потрапив втомлений подорожній. Дахут прийняла його та закохалася з першого погляду. Проте мандрівник на знак підтвердження її кохання вимагав від принцеси викрасти у батька ключ від міської брами — і тоді закохані втекли б з міста, впевнені у своїх почуттях. Дахут виконала прохання чоловіка, однак той замість втечі з нею відчинив брами, впустив шалені води до міста Іс і втік. За однією з версій, подорожній кликав Дахут за собою, проте вона лишилась помирати зі своїм народом. Неважко простежити паралель між історією про кохання чоловіка з іншого світу до примари та бретонською легендою.
Інші, очевидно пізніші, перекази свідчать про те, що Дахут оволоділи демони, що трагедія Ісу — кара Господня. Також різниться фінал історії: кажуть, що Ґрадлону та Дахут вдалося врятуватись втечею, що Ґрадлон заснував місто Кемпер, яке існує й донині. Мабуть, найцікавіша деталь оповідок про Іс пов’язана з нинішньою столицею Франції, де відбувається значна частина подій «Короля у Жовтому». Париж раніше носив назву «Лютеція». Згідно з бретонськими легендами Іс був найкрасивішим містом на світі, тому після його зруйнування франки перейменували Лютецію на ParIs, що з бретонської перекладається як «подібний до Ісу». Звісно, ця версія не є офіційно визнаною, проте міцно пов’язана з бретонським фольклором. Крім того, легенда може мати цілком реальне підґрунтя: кілька давніх римських доріг обриваються у морі. Вірогідно, раніше вони могли вести якраз до міста Іс.
Окрім Чемберса, до переказів про Іс зверталися й інші письменники «темного» жанру. Мабуть, найвідомішим прикладом є роман Абрагама Меріта[165] «Повзи, тінь, повзи!» На відміну від головного персонажа «Леді д’Іс», який потрапляє до примарного світу середньовіччя, у Меріта сама Дахут проривається у сучасність.
«Рай Пророків» викликає у критиків та читачів найполярніші думки. Хтось шукає у ньому приховані підтексти, хтось захоплюється незвичною формою, що контрастує з рештою творів, хтось скаржиться на незрозумілість, а хтось взагалі вважає «Рай» концептуально зайвим. Об’єктивної інформації щодо нього і справді замало. Достеменно відомо, що Чемберс був знайомий з творчістю Шарля Бодлера (який, до речі, перекладав та активно популяризував твори Едґара По у Франції) та його поезією у прозі. У збірці «У пошуках незвіданого» він використовує цитату з «Паризького спліну» Бодлера як епіграф до одного з творів. Можна помітити стилістичну схожість в естетиці та образах «Раю» та «Спліну» (порівняймо, скажімо, «Подвійну кімнату» Бодлера з частинами «Раю»).
Також існує певний зв’язок між «Раєм Пророків» та Біблією. Роберт Чемберс використовує цитати зі Святого Писання протягом всієї збірки: скажімо, фінальна репліка з «У Дворі Дракона» — це пряме запозичення з «Послання до Євреїв», 10:31 (у примітках це не зазначено, аби не руйнувати атмосфери твору). Цитати з «Послання до Євреїв» знаходять і у «Раю», а саме у «Примарі Правди». Таким чином, можливо, що «Рай Пророків» — це поезія в прозі, концептуально наближена до притч. На користь цієї теорії свідчить стилістична схожість твору з «Вівчарем Гаїтою» Бірса.
Зрештою, думка Еверета Блейлера щодо «Раю» як першооснови всієї збірки також пояснює місце твору у збірці. На жаль, Блейлер ніяк не обґрунтовує своє припущення і не повертається до нього у подальших розвідках стосовно горору.
Наскільки високо цінується читачами перша частина збірки, настільки ж сильне розчарування любителі горору відчувають від другої. І річ тут зовсім не у низькій якості текстів чи вторинності сюжетів. Ні, партію першої скрипки грає упередження. На початку ми згадували, яку велику роль у популяризації творчого спадку Чемберса зіграв Говард Лавкрафт. Проте навіть у начебто безпрограшної ситуації з’являється інший бік місяця. Зазвичай англомовний читач бачить у «Королі у Жовтому» збірку химерних історій про невимовний жах, незрозумілі реальності, потойбічних монстрів і заборонений твір, прочитання якого загрожує божевіллям… Коротше кажучи, читач шукає у Чемберсі продовження Лавкрафта, геть забувши про хронологію та причинно-наслідкові зв’язки. Це чудово спрацьовує від «Той, що відновлює репутації» до «Раю Пророків» включно, на «Вулиці Чотирьох Вітрів» починається непорозуміння, а на романтичних «Вулиця Пресвятої Богородиці» та «Рю Баре» — заперечення.
Цю складну ситуацію та шлях до її розв’язання чудово описав Девід Девіс. Він нагадує, що попри серйозне захоплення готикою, Роберт Чемберс ніколи не позиціонував себе послідовником Едгара По (хоча і захоплювався ним). З відомих письменників йому був набагато ближчим Амброуз Бірс, який у своїй творчій багатогранності торкався різноманітних тем і жанрів. Тому «Короля у Жовтому» слід сприймати як суміш химерних оповідок зі світом французької студентської богеми. «Не варто забувати, — пише він, — що Чемберс писав до, а не після Лавкрафта». Цикл «Вулиць» (до якого входить також «Рю Баре») не стає гіршим лише через те, що там не згадується імперська династія, пісні Гаяд і таємничий Король у Жовтому. Ці твори просто інші.
