Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 39)
Гастінґс повагався ще якусь мить, а потім, попри небажання займатись такими справами, повільно попрямував до студії доріжкою через внутрішній сад. Постукав у двері. Цілковита тиша. Знову постукав. Цього разу щось зі стукотом гупнуло у двері з другого боку.
— Це, — пояснив консьєрж, — черевик.
Він відімкнув двері своїм ключем і впустив Гастінґса до помешкання. Кліфорд, одягнений у пом’яте вечірнє вбрання, сидів на килимі посеред кімнати. У руці він тримав черевика і не здивувався Гастінґсовій появі.
— Доброго ранку! Ти користуєшся милом «Пірз[130]»? — вигукнув він, непевно змахнувши рукою та подарувавши співрозмовникові ще непевнішу посмішку. Гастінґсове серце стиснулось.
— Заради всього святого, Кліфорде, лягай у ліжко! — спробував він напоумити хлопця.
— І не подумаю, допоки цей… цей Альфред не просуне сюди свою кошлату голову і не отримає по ній черевиком.
Гастінґс задув свічку, підняв капелюха й ціпок Кліфорда та сказав тоном, якого сам від себе не чекав:
— Кліфорде, це жахливо… Ніколи б не подумав, що ти здатний на такі речі.
— Що ж, я здатний, — ствердив Кліфорд.
— Де Еліот?
— Старий, — плаксивим голосом відповів Кліфорд, — провидіння, що… е-е… годує горобців та оцих всіх… ну… воно наглядає за… за захмелілими подорожніми[131]…
— Де Еліот?
Але Кліфорд лише хитнув головою та відмахнувся.
— Він десь там, на вулиці.
Раптом відчувши непереборну потребу побачити свого давнього друга, він гучно покликав того на ймення. Вражений до глибини душі, Гастінґс мовчки сів на канапу. Змахнувши кілька гарячих сльозинок, Кліфорд просвітлів на обличчі й дуже обережно підвівся.
— Старий, — запитав він, — хочеш побачити… е-е… диво? То дивись. Я покажу.
Він завмер, тремтячи від нетерпіння.
— Отже, диво! — повторив він.
Гастінґс здогадувався, що той мав на увазі диво свого балансування у такому стані, тож не сказав нічого.
— Я йду до ліжка! — проголосив він. — Бідний Кліфорд йде до ліжка… Оце і є диво.
Йому вдалося правильно розрахувати відстань і втримати рівновагу, аби й справді там опинитися. Це викликало б вибух оплесків та захоплені вигуки Еліота, якби він був тут, щоб допомогти своєму другові
Гастінґс провів його поглядом, а потім повільно покрокував до фонтана. Спочатку він почувався зніяковіло та пригнічено, проте поступово чисте вранішнє повітря допомогло йому позбутися тягаря на серці. Він сів на мармурову лавку у тіні крилатого бога.
Усе навколо було напоєне ароматом квітів. У водограї купалися голуби, підставляючи під тугі струмені свої грудки, стрімголов пролітаючи туди-сюди під бризками чи занурюючись по шию у воду, що виблискувала на сонці. Горобці також вичищали своє пір’я кольору пилу у прозорій водоймі та навперебій цвірінькали, демонструючи свою силу та міць. Попід яворами, що оточували ставки навпроти фонтана Марії Медичі, качки скубли траву, деякі з них пірнали у басейн, аби розпочати безцільний, сповнений пихи круїз.
Метелики, ще трохи мляві після нічного відпочинку під бузковим листям, кружляли навколо білого флокса, інші, вимахуючи крильцями, полетіли до чагарників, зігрітих сонцем. Бджоли вже гуділи над валеріаною. Кілька мух грілися на мармуровій лавці у променях сонця, інші ганялися одна за одною, аби потім повернутись до сонячної місцини, радісно потираючи лапки.
Вартові крокували туди-сюди, час від часу зупиняючись, щоб кинути сповнений надії та очікування погляд на караульне приміщення. Нарешті час настав, і вони, човгаючи ногами, попрямували туди, передали варту, зітхнули з полегшенням та подалися геть. Багнети їхніх рушниць колихалися у такт ході, під чобітьми хрускотіла жорства.
З годинникової башти палацу пролунав ніжний дзвін, йому вторив гучний бій годинника церкви Сен-Сюльпіс. Замріяний Гастінґс усе так само сидів у тіні бога. Поки він витав у хмарах, хтось підійшов і сів біля нього. Спочатку він навіть не повернув голови. Тільки коли вона заговорила, він аж підскочив з несподіванки.
— Ви! Такої ранньої години?
— Мені було тривожно. Не міг спати, — промовив він низьким щасливим голосом. — А
— Я… Я спала, проте сонце розбудило мене.
— Вам справді наснилось, що… що я тут буду?
— Думаю, я вже прокинулась, коли ця мрія прийшла до мене, — визнала дівчина. Потім вони посиділи у тиші, що відкривала їм щастя бути разом. Зрештою, ця тиша була промовистою. Несміливі усмішки та народжені думками погляди перетиналися раз за разом, допоки губи не зворухнулись і не сформували слова, що здавалися майже зайвими. Вони розмовляли про доволі банальні речі. Мабуть, найціннішою думкою, озвученою вустами Гастінґса, була пропозиція поснідати.
— Я б випила шоколаду, — зізналася Валентина. — Який же ви, однак, матеріаліст!
— Валентино, — імпульсивно мовив він, — я хотів би… мені б дуже хотілося, аби ви сьогодні — тільки сьогодні! — провели зі мною увесь день.
— Боже мій, — усміхнулася вона, — та ви не тільки матеріаліст, а ще й егоїст.
— Ні, я не егоїст. Просто я зголоднів, — відповів той, дивлячись на неї.
— Ще й канібал!
— То що, Валентино?
— Але ж, шоколад…
— Візьмемо із собою.
— Але ж обід…
— Разом, у Сен-Клу.
— Але ж я не можу…
— Разом. Увесь день, цілісінький день. Згода, Валентино?
Вона мовчала.
— Тільки цього разу.
І знову та тінь наповзла на її очі. Коли вона розвіялася, дівчина зітхнула.
— Гаразд. Разом. Тільки сьогодні.
— Весь день? — перепитав він, не вірячи своєму щастю.
— Весь день, — усміхнулась вона. — І… о, як же я зголодніла!
Він радісно засміявся.
— Яка ж ви матеріалістка!
На бульварі Сен-Мішель було молочне кафе, біло-блакитне ззовні, чисте й охайне всередині. Дівчина з рудуватим волоссям, чия французька видавала у ній місцеву мешканку, відгукувалася на ймення Мерфі. Вона усміхнулася, щойно вони зайшли, і застелила столик
Жовті шматочки масла, кожний прикрашений трилисником, наче всотали у себе пахощі нормандських пасовищ.
— Як смачно! — одночасно вигукнули вони і розсміялися з цього збігу.
— Єдиною думкою… — почав було він.
— Абсурд! — вигукнула вона, почервонівши. — Я думаю про те, що скуштувала б ще круасана.
— Я теж, — тріумфуючи відповів він. — Що лише доводить мою думку.
Потім почалася суперечка: вона звинувачувала його в тому, що він поводиться, наче дитина, а він, заперечуючи це, наводив контраргументи. Це тривало доти, доки мадемуазель Мерфі не розсміялася від замилування й останній круасан не було з’їдено на знак примирення. Вони підвелися, Валентина взяла Гастінґса за руку. Мерфі, прощаючись з ними, побажала їм усіляких гараздів і спостерігала, як вони зупинили кеб, що проїжджав повз, та поїхали геть.
—
Екіпаж промчав вулицею Медичі, звернув на вулицю Вожирар, проїхав до перехрестя з вулицею Рене та, перетнувши гамірливий проїзд, зупинився поблизу вокзалу Монпарнас. Вони якраз встигали на потяг, тож побігли вгору сходами та вскочили до вагона тієї миті, коли під арками вокзалу пролунало останнє попередження про відправлення поїзда. Станційний службовець зачинив двері їхнього вагона, й локомотив, засвистівши, рушив з місця. Довжезний потяг від’їжджав від станції, набираючи швидкість, і нарешті вирвався на ранкове сонце. З відчиненого вікна їм в обличчя віяв літній вітер, куйовдячи волосся дівчини.
— Усе купе наше, — сказав Гастінґс.
Вона сиділа біля вікна. Її широко розплющені очі сяяли, губи ледь-ледь розтулилися. Вітер здув з неї капелюшка, напнувши стрічку на підборідді. Швидким порухом вона розв’язала стрічку та, витягнувши з капелюшка шпильку, поклала його на сидіння навпроти. Потяг мчав уперед.
Щоки дівчини порожевіли. З кожним подмухом вітру її груди високо здіймалися. Дерева, будинки, пасовища летіли повз них, розділені вервечкою телеграфних стовпів.
— Швидше! Швидше! — кричала вона.
Він не зводив з неї погляду, проте її блакитні, наче погідне небо, очі немов впилися у щось вдалині — щось, що ніяк не наближалося і трималось від них на відстані. Чи був то обрій, розсічений похмурою фортецею на схилі або хрестом сільської церкви? Чи був то літній місяць, схожий на примару, що пливе крізь блакить угорі?