Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 40)
— Швидше! Швидше! — кричала вона.
Її розтулені губи горіли багрянцем. Вагон трясся і дрижав, поля пролітали повз, неначе зелені потоки. Він сповнився захватом, відчуваючи гарячкове хвилювання.
— Дивись! — крикнула вона й схопила його за руку, тягнучи до вікна. — Визирни разом зі мною!
Він тільки побачив, як зворухнулись її губи: голос потонув у стукоті коліс потяга, що мчав естакадою, його рука стисла її долоню, і він схилився над підвіконням. Вітер свистів у нього у вухах.
— Не висовуйся так далеко, Валентино, обережніше! — застеріг дівчину Гастінґс.
Під ними у просвітах естакади то виринала, то зникала з виду широка річка, а потім потяг помчав через найсвіжіше з усіх зелених полів. Навколо них ревів вітер. Дівчина висунулась з вікна ще далі, і він схопив її за талію з криком «Не так далеко!», але вона лише повторювала своє:
— Швидше! Швидше! Геть з цього міста, геть з цієї землі! Швидше! Швидше! Геть з цього світу!
— Що ти там кажеш? — спитав він, проте його голос надламався, а вітер загнав слова назад до горлянки.
Але вона почула його. Відвернувшись від вікна, дівчина поглянула спочатку вниз на його руку, а потім підвела до нього очі. Вагон трясся, вікна дрижали. Тепер вони проминали ліс, сонце підпалювало вологі стовбури дерев швидкими сполохами вогню. Він поглянув у її стривожені очі, притягнув до себе, поцілував у розтулені губи й почув гіркий, сповнений безнадії скрик:
— Не треба! Не треба!
Однак він міцно пригортав її біля себе, шепочучи слова щирого кохання та пристрасті. Коли вона, ридаючи, промовила: «Не треба, не треба, я обіцяла! Ти мусиш знати, що я… я негідна…», ці слова не мали жодного значення для його чистого серця — ні тоді, ні будь-коли після. Зрештою її голос стих, вона припала головою до його грудей. Він сперся на підвіконня, пружний вітер ревів у його вухах, а серце було сповнене щасливого сум’яття. Потяг виїхав з лісу, сонце вигулькнуло з-за дерев, знову сповнюючи землю світлом і теплом. Дівчина глянула у вікно. А потім почала говорити. Її голос був настільки тихим, що йому довелося схилитись до неї, аби почути.
— Я не можу зректися тебе. Я занадто слабка. Ти вже давно заволодів мною — моїм серцем і душею. Я порушила обіцянку, яку дала людині, що довіряла мені, проте я сказала тобі все. То чи важить щось інше?
Його зворушила її щирість.
— Візьми мене із собою чи прожени геть, — знову заговорила вона. — Усе інше байдуже. Тепер ти можеш вбити мене одним словом і, мабуть, легше буде померти, ніж пережити настільки велике щастя.
Він узяв її за руки.
— Тс-с-с… Про що ти говориш? Поглянь! Поглянь на сонячне світло, на поля, на струмки. Ми будемо неймовірно щасливі у цьому яскравому світі.
Вона обернулась обличчям до сонця. Світ і справді виглядав дуже яскравим з вікна вагона. Тремтячи від щастя, вона видихнула:
— То це і є світ? Тоді я ніколи його не знала.
— Я теж, хай простять мене небеса, — прошепотів він.
І наша добра Пресвята Богородиця пробачила їх обох.
Рю Барé
Одного ранку в академії Жульєна хтось із студентів сказав Селбі:
— Дивись, он то Фоксгол Кліфорд, — і вказав пензлем на юнака, що сидів біля мольберта й нічого не робив.
Селбі, сором’язливий та знервований, підійшов до нього і промовив:
— Мене звати Селбі, я щойно приїхав до Парижа… і приніс рекомендаційного листа…
Його голос потонув у гуркоті мольберта, який раптом упав. Власник мольберта негайно накинувся на сусіда, і протягом якогось часу шум бійки ширився студіями месьє Буланжи та Лефевра, згодом вилившись у сутичку на сходах ззовні. Селбі, що хвилювався з приводу того, як його приймуть інші студенти, поглянув на Кліфорда, який незворушно спостерігав за битвою.
— Тут трохи гамірно, — зауважив Кліфорд, — але тобі сподобаються ці хлопці, коли ти познайомишся з ними ближче.
Його невимушена поведінка викликала у Селбі захват. Потім Кліфорд відрекомендував його дюжині студентів дюжини національностей з простотою, що вразила Селбі до глибини душі. Хтось із них відреагував досить приязно, хтось стриманіше. Навіть пихата істота, що обіймала посаду старости, зволила звернутися до нього:
— Друже, у людини, яка розмовляє французькою настільки досконало, як ти, і яка до того ж доводиться другом месьє Кліфорду, не буде жодних проблем у цій студії. Ти, звісно, розпалюватимеш піч, допоки не прийде наступний новенький?
— Звісно.
— І ти не проти висівок[137]?
— Ні, — відповів Селбі, який насправді ненавидів їх.
Вражений Кліфорд надягнув капелюха, промовивши:
— Уже видно, що ти багато чого досягнеш, хлопче.
Селбі також надягнув капелюха та попрямував до дверей. Коли вони проходили повз постамент для натурниці, звідусіль почулися крики: «Chapeau! Chapeau[138]!». Тієї ж миті до Селбі із загрозливим виглядом підскочив студент, облишивши свого мольберта. Той почервонів і зиркнув на Кліфорда.
— Зніми перед ними свого капелюха, — пояснив він, сміючись.
Зніяковілий Селбі повернувся та відсалютував студії.
— Et moi[139]? — вигукнула модель.
— Ви просто чарівна, — відповів Селбі, вражений власною зухвалістю. І тут один із хлопців у студії підвівся й крикнув: «Він нівроку впорався! З ним усе гаразд!», а натурниця зі сміхом простягла йому руку для поцілунку і додала:
— À demain, beau jeune homme[140]!
Протягом усього тижня Селбі працював у студії цілком спокійно. Французькі студенти охрестили його «l'Enfant Prodigue», що вільно перекладалося як «Дивна дитина», «Малий», «Малий Селбі» та «Малбі». Проте останнє швидко еволюціонувало у «Малюк», а звідти — цілком природно — у «Пацюк». На цьому Кліфорд заборонив подальші варіації імені, тож всі повернулися до прізвиська «Малий».
Настала середа, а разом з нею прийшов і месьє Буланжи. Протягом трьох годин студенти страждали від нападів його ядучого сарказму — серед них і Кліфорд, якому повідомили, що він знає про твори мистецтва навіть менше, ніж про мистецтво творити. Селбі пощастило більше. Професор мовчки поглянув на його роботу, кинув на нього гострий погляд і пройшов далі з якимось непевним жестом. Коли він разом з Буґро залишив студію, Кліфорд полегшено зітхнув, отримавши свободу натягти на голову капелюха і зникнути.
Наступного дня він не з’явився. Селбі, який сподівався побачити його у студії — річ, на яку, як він дізнався пізніше, марно розраховувати, — поплівся до Латинського кварталу на самоті.
Париж усе ще залишався для нього дивним і новим містом. Селбі дуже вражала його велич. Від вигляду площі Шатле чи навіть Нотр-Даму в його американських грудях не прокидалися жодні теплі відчуття. Палац правосуддя з його баштами, годинником та вартовими у блакитно-червоних одностроях, площа Сен-Мішель з метушнею омнібусів[141] і потворних розпилювачів води, пагорб на бульварі Сен-Мішель, трамваї, що гуркотять, полісмени, що попарно ледарюють, тераси поблизу кафе Віцет… Усе це вкупі не означало для нього геть нічого. Юнак навіть не усвідомлював, що, ступивши крок з площі Сен-Мішель на асфальт бульвару, він перетнув своєрідну межу й опинився на студентській території — у знаменитому Латинському кварталі.
Візник говорив про квартал не інакше як про «буржуазний» та водночас вихваляв перевагу поїздки перед пішою прогулянкою. Вуличний хлопчисько із дуже зосередженим виразом обличчя вигукував останні телеграфні новини з Лондона, а потім, стоячи на голові, продемонстрував Селбі свою вправність. Якась приваблива дівчина кинула на нього погляд своїх бузкових очей. Проте він не помітив її, а вона, побачивши власне віддзеркалення у вітрині крамниці, здивувалася полум’ю, яким спалахнули її щоки. Повернувшись, аби йти далі, вона побачила Фоксгола Кліфорда і пришвидшила ходу. Кліфорд, роззявивши рота, простежив за нею очима. Потім він поглянув на Селбі, що звернув на бульвар Сен-Жермен. Далі парубок зиркнув на своє відображення у вітрині. Побачене там його не надто втішило, але й не засмутило.
— Звісно, я не красунчик, — визнав він, — однак і не страхопуд. Чому вона зашарілася, вгледівши Селбі? Ще ніколи не бачив, щоб вона
Зітхнувши та пробурмотівши щось про спасіння своєї безсмертної душі, Кліфорд рушив уперед тією елегантною ходою, що завжди була йому властива. Він цілком природно та невимушено перехопив Селбі на розі вулиці й разом з ним перетнув залитий сонячним світлом бульвар. Вони сіли під тентом кафе «Серкле». Кліфорд кланявся усім довкола, приказуючи:
— Усіх їх ти згодом ще побачиш, але зараз дозволь відрекомендувати тобі дві пам’ятки Парижа: містера Річарда Еліота та містера Стенлі Родена.
«Пам’ятки» виглядали доволі дружелюбно. Обидва замовили собі вермуту.