Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 38)

Інший спогад був не менш яскравим. Одного суботнього ранку, блукаючи містом, Гастінґс підійшов до воріт Святого Лазаря. Для сніданку було зарано, проте він попрямував до готелю «Термінус» і зайняв там столик біля вікна. Коли він підвівся, аби зробити замовлення, на нього наштовхнувся чоловік, що опинився поруч. Очікуючи на вибачення, він несподівано відчув на своєму плечі руку, що дружньо його поплескувала, і почув сердечне:

— Якого дідька ти тут робиш, друже?

То був Роден. Він перехопив Гастінґса й повів за собою. Тож, попри не дуже рішучі спроби протесту, він опинився в окремому кабінеті, де побачив почервонілого Кліфорда. Той підскочив зі свого місця й привітався. На щастя, напругу, що повисла у повітрі, розвіяли невимушена радість Родена та надзвичайна чемність Еліота. Останній познайомив Гастінґса з трьома чарівними дівчатами, які настільки привітно прийняли його й щиро підтримали Роденову пропозицію приєднатися до їхнього товариства, що Гастінґс одразу ж погодився. Поки Еліот стисло описував заплановану екскурсію до Ля Роше, Гастінґс з насолодою уминав свій омлет та несміливо усміхався Цецилії, Колетті та Жаклін у відповідь на їхні усмішки. Тим часом Кліфорд пошепки втовкмачував Роденові, яким покидьком той був. Бідолашний Роден виглядав жалюгідно, допоки Еліот, усвідомивши стан справ, не приструнив Кліфорда. Йому вдалося знайти хвилинку, аби пояснити Родену, що в цій ситуації кожен матиме свій зиск.

— Стули-но ти пельку, — порадив він Кліфордові. — Що сталося, те сталося, отже, так влаштувала доля.

— Так влаштував Роден, — пробурмотів Кліфорд, криво посміхаючись. Врешті-решт, він не був Гастінґсовою нянькою.

Потяг, який вирушив зі станції Святого Лазаря о 9:15, зробив недовгу зупинку у Гаврі. На станції Ля Роше, що яскравіла червоним дахом, з потягу вийшла весела компанія, озброєна сонцезахисними окулярами, вудочками та тростиною, що їх ніс «нестройовий» Гастінґс. Коли у кленовому гаю, що межував з невеличкою річкою Епт, облаштували табір, Кліфорд на правах визнаного майстра в усьому, що стосувалося спорту, взяв керівництво на себе.

— Ти, Родене, — скомандував він, — розділи з Еліотом наживку та не зводь з нього очей, коли він спробує приладнати поплавок і грузило. Тримай його подалі від черв’яків, якщо знадобиться — силою.

Еліот був запротестував, а потім все ж усміхнувся під загальний регіт.

— Ти мене доконаєш, — заявив той. — Думаєш, це моя перша риболовля?

— Хотів би я побачити твою першу риболовлю, — відповів Кліфорд, ухилившись від гачка, яким у нього ледь не поцілили. Потім він продовжив налагоджувати три тонкі вудочки, які мали принести задоволення та трохи риби Цецилії, Колетті та Жаклін, з цілком серйозним виглядом припасовуючи до кожної з вудок невеличкий гачок і блискучий поплавок.

— Я ніколи не торкнуся черв’яка, — заявила Цецилія, здригнувшись.

Жаклін з Колеттою підтримали її, а Гастінґс люб’язно запропонував свої послуги у насаджуванні наживки та зніманні риби з гачка. Проте Цецилія, неймовірно захоплена яскравими ілюстраціями наживки з Кліфордової книжки, вирішила взяти у нього кілька приватних уроків з цього мистецтва. І вони вирушили вгору за течією річки.

Еліот запитально поглянув на Колетту.

— Я надаю перевагу пічкурам, — сказала дівчина, — а ви з месьє Роденом можете піти, якщо забажаєте. Чи не так, Жаклін?

— Звісно, — згодилася Жаклін.

Вагаючись, Еліот перевірив свій спінінг.

— У тебе котушка не з того боку, — помітив Роден.

Здригнувшись, Еліот поглянув на Колетту.

— Я… я тут вирішив… е… не закидати поки що спінінга, — почав він. — Цецилія лишила свою тростинку…

— Не називай її тростинкою, — зауважив Роден.

— Добре, лишила вудку, — продовжив Еліот і вирушив був за дівчатами, але його рішуче зупинив Роден.

— Навіть не думай! Що ти за чоловік, якщо волієш рибалити на вудку, маючи в руках спінінг! Ходімо!

Там, де неширока і спокійна Епт впадає у Сену, трав’янистий берег ховається у тіні дерев. Вибравши собі тут місце, Колетта й Жаклін ловили пічкурів, базікали і сміялися, спостерігаючи за яскраво-червоними поплавцями, поки Гастінґс з капелюхом, насунутим на очі, лежав на м’якому моху, дослуховуючись до їхніх м’яких приглушених голосів. Коли радісний жіночий скрик сигналізував про улов, він підводився й обережно знімав з гачка маленького обуреного пічкура. Промені сонця пробивалися крізь густолисті хащі, в яких виспівували лісові птахи. Сороки у бездоганному чорно-білому вбранні стрекотіли неподалік, стрибаючи по землі та смикаючи хвостом. Блакитно-білі сойки з рожевими грудками лементували у кронах дерев. Сокіл, що низько летів над полями дозріваючої пшениці, здійняв у повітря зграйки польових птахів.

Мартин впав у воду, наче невагоме перо. Повітря було чисте й застигле. Жодний листочок не ворушився. З далекої ферми долинали ледь чутний крик півня та гавкіт собаки. Час від часу пропливали буксири з великими димовими трубами, штовхаючи вгору річкою баржі, або ж човен під вітрилом спускався вниз за течією до сплячого Руана.

У повітрі висів ледь чутний запах свіжої землі та води. У сонячному промінні над травою танцювали метелики з помаранчевими крилами, інші, ясно-жовтого кольору, мерехтіли серед вкритих мохом дерев.

Гастінґс думав про Валентину. Була друга година пополудні, коли Еліот повернувся та, чесно визнавши свою втечу від Родена, сів біля Колетти й приготувався із задоволенням подрімати.

— А де твій улов? — обурено спитала Колетта.

— Плаває десь у річці, — пробурмотів Еліот і швидко заснув.

Невдовзі повернувся і Роден. Кинувши зневажливий погляд на сплячого, він продемонстрував трьох темно-рожевих форелей.

— І ось нарешті, — ліниво протягнув Гастінґс, — настав кінець праведному труду — убивству цих невинних чудових рибок.

Роден нічого не відповів на цю ремарку. Колетта спіймала ще одного пічкура й розбудила Еліота, який запротестував і роззирнувся навколо у пошуках кошиків з ланчем. Тут повернулися Кліфорд з Цецилією, які теж вимагали негайно підживитися. Спідниця Цецилії намокла, рукавички порвалися, проте сама вона випромінювала радість, а Кліфорд приволік здоровенну двофунтову[128] форель і стояв, очікуючи на оплески.

— Скажи-но мені, будь ласка, як тобі вдалося її впіймати? — запитав Еліот.

Цецилія, сповнена захвату, хоч і в мокрому одязі, детально розповіла про битву з рибиною, а Кліфорд вихвалював її здібності до насаджування наживки. На доказ він витягнув з кошика мертвого головня; за його словами, головню просто не пощастило виявитись не фореллю.

Усі з величезним апетитом з’їли припасений ланч. Гастінґса назвали «чарівним». Юнакові надзвичайно сподобався той день. Щоправда, йому здалося, наче залицяння у Франції заходить набагато далі, ніж у Мільбруку або Коннектикуті. Він подумав, що Цецилії не слід було так відверто захоплюватись Кліфордом, що Жаклін мала б сидіти трохи далі від Родена і що Колетта могла б бодай на мить відвести погляд від обличчя Еліота. Втім, Гастінґс насолоджувався усім цим — окрім тих моментів, коли думками повертався до Валентини, усвідомлюючи, наскільки далеко він зараз від неї. Щоправда, Ля Роше був не далі як за півтори години шляху від Парижа. Правда й те, що хлопець відчув справжнє щастя, коли о восьмій годині вечора потяг прибув на станцію Святого Лазаря в Парижі. Він знову в одному місті з Валентиною! Його серце несамовито закалатало.

— На добраніч! — проказали супутники, прощаючись з Гастінґсом. — Приєднуйся до нас наступного разу!

Він пообіцяв і провів їх поглядом. Пара за парою зникали вони у місті, що темніло під згасаючим сонцем. Юнак, замислившись, простояв так дуже довго, а коли нарешті отямився, величезний бульвар уже сяяв у світлі газових ліхтарів, що здалеку скидалися на маленькі місяці.

Коли він прокинувся наступного ранку, його перша думка була про Валентину, і серце знову почало радісно стугоніти в грудях.

Сонце вже забарвило башти Нотр-Дама у золото. На вулиці лунав стукіт робітничих чобіт, на мигдалевому дереві поблизу дороги несамовитими трелями заходився дрізд.

Гастінґс мав намір розбудити Кліфорда для вранішньої прогулянки околицями, сподіваючись опісля заманити цього джентльмена до американської церкви — заради спасіння його власної душі. Косоокий Альфред замітав асфальтову доріжку, що вела до студії.

— Месьє Еліот? — перепитав той, почувши Гастінґсове запитання. — Je ne sais pas[129].

— А месьє Кліфорд? — спитав здивований Гастінґс.

— Месьє Кліфорд, — іронічно відповів консьєрж, — буде радий вас бачити. Він рано повернувся додому — по суті, щойно прийшов.

Поки Гастінґс вагався, стоячи перед входом, консьєрж встиг проголосити хвалебну промову людям, що ніколи не гуляють всеньку ніч, а потім удосвіта не гупають у двері, коли навіть жандарм дозволяє собі заснути. Він також красномовно висловився щодо всіх приваб стриманості, зачерпнувши води із дворового фонтана, аби хлюпнути на доріжку.

— Думаю, я не заходитиму, — вирішив зрештою Гастінґс.

— Даруйте, месьє, — пробурчав консьєрж, — але, можливо, вам краще побачитися з месьє Кліфордом. Можливо, йому необхідна допомога. Мене він проганяє, жбурляючись щітками для волосся та черевиками. Диво, якщо він ще не підпалив там щось своєю свічкою.