Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 3)
Договорити я не встиг. Констанція підхопилася на ноги, її обличчя спотворив невимовний жах. Гоберк пронизав мене поглядом, неусвідомлено поправляючи свій шкіряний фартух.
— Це неможливо, — промовив він. — Містер Вайлд може знати багато дивних речей…
— Таких, до прикладу, як те місце, де можна знайти частини «Прослави Принца», — з усмішкою докинув я.
— Так, — повільно продовжив Гоберк. — І про цей обладунок теж… Але він помиляється щодо маркіза де Авоншира, який, як вам відомо, кілька років тому вбив негідника, що звів наклеп на його дружину, та подався до Австралії, де й помер зі своєю жінкою.
— Містер Вайлд помиляється… — пролепетала Констанція. Її губи тремтіли, проте голос залишався м’яким і спокійним.
— Що ж, давайте погодимось, — сказав я, — що у цьому випадку містер Вайлд помилився.
Я піднявся трьома напіврозваленими сходовими маршами і постукав у маленькі двері в кінці коридору, як і безліч разів до того. Містер Вайлд прочинив їх і впустив мене досередини.
За моєю спиною клацнули замки. Не певний у їх надійності, він підпер двері важкою старовинною скринею і тільки тоді сів навпроти мене, вдивляючись у моє обличчя своїми маленькими світлими очима. Кількість шрамів на його носі та щоках значно збільшилася. Сріблястих дротів, на яких кріпились його штучні вуха, не було. Я подумав, що ще ніколи не бачив його настільки огидно чарівним. Вайлд був безвухим. Його штучні вуха, які лежали осторонь разом зі з’єднувальним дротом, були однією з його слабкостей. Їх було зроблено з воску й пофарбовано у блідо-рожевий колір, що контрастував з жовтим кольором його обличчя. На мою думку, краще б він утішив себе комплектом правдоподібних штучних пальців для безпалої лівиці, але здавалось, ніби ця вада не завдавала Вайлдові жодних клопотів. Своїми штучними вухами він також був цілковито вдоволений.
Дуже малий на зріст, він видавався не набагато вищим за десятирічну дитину, при цьому мав неймовірно хваткі руки та міцні атлетичні стегна. Проте найприкметнішою рисою містера Вайлда була його голова — форма і розмір химерно невідповідні бездонному колодязеві його знань. Сплюснута й вугласта, вона нагадувала голови тих бідолашних, хто мав нещастя опинитись у божевільні. Ув’язнених там люди зазвичай вважають навіженими, але Вайлд був не менш притомним за мене самого.
Звісно, я не заперечую, що йому були притаманні певні дивацтва. Скажімо, його маніакальна звичка дражнити свою кішку, допоки вона з шипінням не кидалася йому просто в обличчя, була справді дивною. Я взагалі не міг утямити, навіщо він тримав це створіння вдома і нащо добровільно замикався в одному приміщенні з цим безжальним жорстоким звіром. Пам’ятаю, як одного разу я вивчав рукопис при світлі кількох лойових свічок, а містер Вайлд нерухомо сидів у високому кріслі. Його очі слабко виблискували від хвилювання, а кішка тим часом повільно скрадалася до нього підлогою. Не встиг я бодай щось зробити, як вона припала животом до підлоги, зіщулилася, затремтіла і несподівано стрибнула прямісінько в обличчя свого хазяїна. У несамовитій боротьбі вони, зчепившись, покотилися по підлозі, дряпаючи одне одного, з шаленим виттям і стогоном, поки нарешті кішка з диким вереском не втекла під комод. Після цього містер Вайлд перевернувся на спину і конвульсивно задриґав кінцівками, наче павук у передсмертній агонії. Так, він
Отже, містер Вайлд уважно вивчив моє обличчя, а потім узяв зачитану облікову книгу і розгорнув її на сторінці із загнутим ріжечком.
— Генрі Б. Метьюз, — процитував він. — Рахівник компанії торгівців церковними прикрасами «Вайсот, Вайсот і партнери». Звернувся третього квітня. Репутацію зіпсовано на іподромі. Також відомий як брехун і боржник. Репутацію буде відновлено до першого серпня. Винагорода: п’ять доларів. — Вайлд перегорнув сторінку і пробігся пальцем по низці щільно списаних рядків.
— П. Ґріні Дасенбері, священик, Фейрбіч, Нью-Джерсі. Репутацію зіпсовано на Бовері[6]. Відновити якомога швидше. Винагорода: сто доларів. — Він відкашлявся. — Звернувся шостого квітня.
— Отже, у вас немає проблем з грошима, містере Вайлд, — підсумував я.
— Послухайте… — він знову зайшовся кашлем. — Місіс К. Гамільтон-Честер, Честер-Парк, Нью-Йорк. Звернулася сьомого квітня. Репутацію зіпсовано у Дьєппі[7], Франція. Відновити до першого жовтня. Винагорода: п’ятсот доларів. Примітка: К. Гамільтон-Честер, капітан корабля «Лавина», повернеться додому з плавання першого жовтня.
— Що ж, відновлення репутацій приносить Вам чималий прибуток.
Погляд його безбарвних очей зустрівся з моїм.
— Я лише хотів довести вам, що мав рацію. Ви казали: тому, хто відновлює репутації, неможливо досягти успіху. Казали, що навіть якщо мені пощастить у кількох випадках, витрати перевищать прибуток. Сьогодні під моєю орудою працює п’ятсот людей. Їм мало платять, але вони працюють завзято. Можливо, через свій страх. Ці люди можуть злитися з тінню, стати частиною будь-якого прошарку суспільства; на деяких з них тримаються величні соціальні храми, хтось є важливою фігурою фінансового світу, інші мають беззаперечну владу у сфері мистецтв. Я обираю собі працівників у вільний час серед тих, хто відгукнувся на моє оголошення. Знаєте, це доволі проста річ. Усі вони — боягузи. Я міг би збільшити кількість працівників утричі протягом двох тижнів, якби захотів. Тож, бачте, я тримаю всіх, хто впливає на репутацію містян, у своїх руках.
— Вони можуть зрадити вас, — зауважив я.
Він потягнувся за своїми штучними вухами та закріпив ці воскові замінники дротом.
— Не думаю, — пробурмотів містер Вайлд. — Мені нечасто доводиться їх карати. Крім того, їх цілком влаштовує зарплатня.
— І все ж, якщо доводиться карати, як саме ви це робите? — допитувався я.
На обличчя мого співрозмовника було страшно поглянути. Його очі перетворилися на зловісні ліхтарики.
— Я запрошую їх на співбесіду, — м’яко промовив він.
Раптом нашу розмову перервав стукіт у двері. Обличчя хазяїна знову набуло звичного виразу.
— Хто там?
— Містер Стейлет, — почулось у відповідь.
— Приходьте завтра, містере Стейлет, — гукнув містер Вайлд.
— Ніяк не зможу… — почав був непроханий гість, але різкий уривистий крик містера Вайлда змусив того замовкнути:
—
Ми почули, як він поспіхом відійшов від дверей і спустився сходами вниз.
— Хто то був?
— Арнольд Стейлет, власник і головний редактор «Нью-Йорк Дейлі[8]».
— Йому я плачу дуже мало, але він має це за добру угоду.
— Арнольд Стейлет!.. — промовив я у захваті.
— Ага, — гордівливо кашлянувши, підтвердив містер Вайлд.
Поки ми розмовляли, у кімнату непомітно пробралася кішка. Вона вмостилася на підлозі навпроти свого хазяїна, поглянула на нього та якось непевно, ніби вагаючись, загарчала. Він одразу ж підвівся з крісла, сів навпочіпки біля тварини, взяв її на руки і почав гладити здоровою рукою. Кішка одразу перестала гарчати й почала гучно муркотіти, і що довше її пестили, то гучнішим ставало муркотіння.
— Де записи? — спитав я. Містер Вайлд мовчки вказав на стіл, і я звичним рухом (мабуть, уже всоте) взяв рукопис під назвою:
«ІМПЕРСЬКА ДИНАСТІЯ АМЕРИКИ»
Одну за одною я проглядав зачитані мною ж сторінки, хоча і знав їх зміст напам’ять, від початку: «
Щойно я дочитав, містер Вайлд кивнув і знову зайшовся кашлем.
— До речі, про ваші законні претензії… Як там справи у Констанції з Луїсом?
— Вона його кохає, — просто відповів я.
Кішка, що досі спокійно лежала на хазяїнових колінах, раптово повернулась і вдарила його лапою в очі. Містер Вайлд скинув тварину на підлогу, а сам умостився у безпечному кріслі навпроти мене.
— А той доктор Арчер! Хоча, звісно, цю проблему ви можете владнати коли завгодно, — додав він.
— Так, лікар може зачекати, — погодився я. — Але настав час зустрітися з моїм двоюрідним братом Луїсом.
— Настав, — задумливо вторив мій співрозмовник. Він узяв зі столу ще одну облікову книгу і швидко продивився кілька сторінок. — Наразі ми маємо налаштовані зв’язки із десятьма тисячами людей, — пробурмотів він собі під ніс. — Можемо розраховувати ще на сто тисяч протягом доби, а за сорок вісім годин наша команда повстане
Раптовий приплив крові вдарив мені в голову, і я ледь спромігся відповісти:
— Нова мітла по-новому мете…
— Амбіції Цезаря та Наполеона — то лише бліді подоби тієї
— Ви говорите про Короля у Жовтому… — тремтячим голосом простогнав я.
— Цьому королю служили імператори.
— Я теж волів би служити йому, — сказав я у відповідь.