Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 2)
Церемонія урочистого відкриття вже тривала, коли я перетнув Університетську вулицю й опинився на площі. Я прокладав собі шлях крізь мовчазний натовп глядачів, але вийти на іншу вулицю мені завадив поліцейський кордон. Уланський полк оточив площу навколо камери смерті. Тим часом губернатор Нью-Йорка зі спеціальної трибуни навпроти Вашинґтон-парку виголошував промову. За ним стояли мери Нью-Йорка та Брукліна, очільник місцевої поліції, командир армії, полковник Лівінґстон, командувач військ підтримки США, генерал Блаунт, що управляв на острові Ґовернорс, генерал-майор Гамільтон, командир гарнізону Нью-Йорка та Брукліна, адмірал флоту річки Норт на прізвище Бафбі, генерал військово-медичної служби Лансефорд, сенатори Нью-Йорка Вайс і Франклін, а також офіційний представник прес-служби. Трибуну охороняв загін гусарів Національної гвардії.
Губернатор відповідав на коротку доповідь генерала військово-медичної служби. Я встиг почути кінець його промови:
— Закони, що забороняють самогубство й запроваджують кримінальну відповідальність за будь-яку спробу суїциду, було скасовано. Уряд визнає за громадянами право завершити своє існування, що стало для них нестерпним через фізичні чи духовні страждання. Ми вважаємо, що громадськість лише виграє завдяки усуненню цього пласту населення. Статистика свідчить, що з моменту прийняття цього закону кількість самогубств на території Сполучених Штатів лишилася незмінною, що лише доводить його користь. З цього дня камери смерті будуть збудовані у кожному американському місті, містечку та селищі. Час покаже, чи зможуть вжиті заходи допомогти тій частині нашого суспільства, члени якого зневірились і щодня поповнюють ряди самогубців.
Він зробив паузу й обернувся до білої камери смерті. Мертва тиша залягла над площею.
— Там, — продовжив губернатор, — безболісна смерть чекає на кожного, хто більше не може витримати ударів життя. Кожний, хто шукає смерті, знайде її у цій білій камері. — Озирнувшись на керівника президентської охорони, він швидко промовив:
— Оголошую камеру смерті офіційно відкритою, — після чого чоловік розвернувся до величезного натовпу: — Шановні мешканці Нью-Йорка та Сполучених Штатів Америки, від імені уряду оголошую камеру смерті відкритою!
Урочисту тишу розірвав гучний покрик командира. Загін гусарів вишикувався за екіпажем губернатора, улани розосередилися вздовж П’ятої авеню й чекали на командування гарнізону, а кінна поліція супроводжувала цю колону. Я відділився від натовпу, що витріщався на білу мармурову камеру смерті. Далі, перетнувши Південну П’яту авеню, я попростував уздовж магістралі до Блікер-стрит. Поворот праворуч — і я вже стояв біля непомітної крамниці з вицвілою вивіскою:
ГОБЕРК, ЗБРОЯР
Я зазирнув досередини і побачив Гоберка в дальньому закутку зали. Той відірвався від роботи і крикнув своїм густим басом:
— Заходьте, містере Кастейне!
Його донька на ймення Констанція підвелася на знак привітання, коли я переступив поріг лавки, і простягнула мені свою тендітну руку. Втім, їй не вдалось приховати свого розчарування: щоки Констанції сором’язливо почервоніли, бо вона чекала на
Проте я не завдавав би собі клопоту візитом до крамниці саме тоді, якби мелодичний дзвін молоточка не справляв на мене такого заворожливого впливу. Я був ладний просидіти там цілу вічність, слухати й слухати. Раптовий відблиск заблукалого сонячного променя, що торкнувся інкрустованої сталі, викликав у мене настільки гостре й чисте осяяння, що я аж затамував подих. Сконцентрувавши розсіяний погляд, я ледь не тремтів від ейфорії, яка вивертала мої нерви, допоки якийсь рух старого зброяра не затулив те блаженне сонячне світло. Я відкинувся на спинку стільця. Майстер шліфувальною ганчіркою стирав іржу зі старих заклепок. Тільки це «
Констанція працювала над вишивкою, час від часу зупиняючись, аби краще розгледіти візерунок на кольоровій ілюстрації з музею Метрополітен.
— Для кого це? — спитав я.
Гоберк пояснив, що разом зі стародавніми обладунками музею Метрополітен, де він працював зброярем, він також отримав доступ до кількох колекцій, що належали колекціонерам-багатіям. Броня, над якою він працював, виявилася частиною загублених поножів з відомого обладунку, що його клієнт розшукав у маленькій паризькій крамниці на набережній Орсе. Він, Гоберк, домовився з клієнтом та взявся лагодити поножі. Таким чином обладунок знову став повним. Майстер відклав свій молоточок і розповів мені історію цієї броні, що простежувалась з 1450 року, від власника до власника, допоки нарешті опинилась у Томаса Стейнбріджа. Коли його розкішну колекцію пустили з молотка, той клієнт Гоберка придбав обладунок і відтоді розшукував загублену частину поножів, аж поки нарешті натрапив на неї у Парижі.
— Тобто ви наполегливо шукали ці поножі, навіть не знаючи напевно, чи вони взагалі ще існують? — здивувався я.
— Авжеж, — спокійно відповів майстер.
Уперше за весь час нашого знайомства я відчув певну зацікавленість Гоберком.
— Думаю, — висунув я допущення, — вони принесли вам неабиякий прибуток.
— О, ні, — розсміявся він. — Задоволення від знахідки для мене — вища винагорода, більшого мені й не треба.
— Хіба ви не хотіли б розбагатіти? — вторив йому я усмішкою.
— Моє єдине прагнення — стати найкращим у світі зброярем, — з виразу Гоберкового обличчя я зрозумів, що він говорив цілком серйозно.
Відірвавшись від вишивки, Констанція поцікавилася, чи спостерігав я за церемонією відкриття камери смерті. Вона, мовляв, помітила загін кавалеристів на Бродвеї вранці і дуже хотіла б подивитися на це видовище, але батькові якнайшвидше потрібен був стяг, тож вона на його прохання лишилась удома.
— А чи не бачили ви там часом вашого двоюрідного брата, містера Кастейна? — спитала вона зі збентеженим поглядом.
— Ні, — байдуже відповів я. — Полк Луїса перекинули до округу Вестчестер.
Я підвівся та взяв свій ціпок і капелюх.
— Знову збираєтеся до того безумця нагорі? — розсміявся старий Гоберк. Якби ж він тільки знав, як сильно я ненавиджу слово «безумець», він би не наважився вживати його у моїй присутності. Це слово викликає у мене якісь дивні почуття, які мені зовсім не хочеться пояснювати. Втім, я опанував себе і стримано відповів:
— Думаю, що завітаю до містера Вайлда на кілька хвилин.
— Бідолашний, — Констанція сумно хитнула головою. — Як важко, мабуть, рік за роком жити одному, скаліченому, без грошей та майже позбавленим здорового глузду. Було б дуже ґречно з вашого боку, містере Кастейне, навідувати його якомога частіше.
— Думаю, він навіжений, — додав Гоберк і знову взявся за свій молоточок, а я знову слухав приємне дзвякання металевих пластин. Коли він закінчив, я відповів:
— Ні. Він ані навіжений, ані несповна розуму. Його свідомість — це сховище дивовиж, звідки він з легкістю черпає такі скарби, які ми з вами здобували б роками.
Гоберк знову розсміявся.
— Він знає історію як ніхто інший, — продовжив я, дедалі втрачаючи стриманість. — Ніщо не проходить повз нього. Його пам’ять настільки ідеальна, настільки точна до деталей… Якби у Нью-Йорку стало відомо про існування такої людини, жодних почестей не вистачило б, аби вшанувати його як слід.
— Дурниці, — пробурмотів Гоберк, шукаючи на підлозі заклепку, що впала.
— Звісно ж, дурниці, — відповів я якомога спокійніше. — До речі, серед інших дурниць він розповідав, що стегнові пластини прикрашеного емаллю обладунку, відомого під назвою «Прослава Принца», можна знайти серед купи іржавого театрального мотлоху й непотребу у гарнізоні на вулиці Пелл.
Молоточок Гоберка з глухим стукотом упав на підлогу. Отямившись, той підібрав своє знаряддя і спитав, уже зовсім іншим тоном, звідкіля мені відомо, що стегнові пластини «Прослави Принца» були загублені.
— Особисто я нічого не можу сказати з цього приводу. А от містер Вайлд одного дня повідомив мені, що ті пластини можна знайти у гарнізоні на вулиці Пелл, 998.
— Дурниці! — знову вигукнув майстер, і я помітив, як тремтіли його руки.
— Цілком можливо, — люб’язно погодився я. — А чи дурниці каже містер Вайлд, коли називає вас не інакше як маркізом де Авонширом, а міс Констанцію…