Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 5)
Ми сіли на лаву біля статуї генерала Шерідана на коні[19]. Констанція розгорнула свою парасольку, аби сховатися від сонця, та поринула у вуркотливу розмову з Луїсом, яку неможливо було розібрати навіть за бажання. Старий Гоберк, спершись на свій ціпок з руків’ям зі слонової кістки, запалив чудову сигару, пропозицію якої я ввічливо відхилив, і вдоволено усміхнувся. Сонце вже низько висіло над лісами острова Стейтен, а затока виблискувала щирим золотом від сповнених сонячним світлом вітрил кораблів у гавані.
Бриги, шхуни, яхти, неповороткі пороми, на чиїх палубах юрмилися люди, залізничний транспорт на рейках, що тьмяно полискували металом, білі й сині вантажівки, величні пароплави, каботажні судна, устричні судна, шаланди і нахабні буксири, що снували затокою… Всі ці кораблі спінювали світлі води, аж поки сягав зір. На відміну від метушливих цивільних суден і пароплавів, безмовний військовий флот нерухомо застиг посередині річки.
Веселий сміх Констанції відірвав мене від мрійливого споглядання.
— Що ти там угледів? — запитала вона.
— Нічого, просто флот, — усміхнувся я.
Луїс почав розповідати нам про кораблі, виділяючи кожний за його місцезнаходженням відповідно до Червоного форту на острові Ґовернорс.
— Он та невеличка штука, схожа на сигару, — це торпедний човен, — пояснив він, — і ще чотири поряд із ним: «Тарпон», «Сокіл», «Морський лис» і «Спрут». Просто за ними — канонерські човни «Принстон», «Чемплейн», «Заводь» та «Ері». Біля них стоять крейсери «Фераґат» і «Лос-Анджелес», далі — лінкори «Каліфорнія», «Дакота» і флаґман «Вашинґтон». Оті два маленькі шматки металобрухту, що стали на якір біля фортеці Вільямс, — це монітори[20] з подвійними гарматами «Жахливий» і «Чудовий»; за ними стоїть таранний корабель «Осеола».
Констанція не зводила з нього сповненого захопленням погляду своїх прекрасних очей.
— Скільки всього ти знаєш для звичайного солдата! — і ми всі дружно засміялися.
Потім Луїс підвівся, кивнув нам, простягнув руку Констанції, і вони неспішним кроком попростували вздовж узбережжя. Гоберк провів їх поглядом, а потім повернувся до мене.
— Містер Вайлд мав рацію, — сказав він. — Я знайшов зниклі стегнові пластини «Прослави Принца» в огидній купі непотребу на вулиці Пелл.
— 998? — уточнив я з усмішкою.
— Саме так.
— Я ж казав вам, що містер Вайлд — дуже розумна людина, — зауважив я.
— Я волів би визнати це важливе відкриття за ним, — продовжив Гоберк. — І вважаю за необхідне довести до загалу, що саме йому належить слава цієї знахідки.
— Не думаю, що він буде вдячний вам за це, — холодно відповів я. — Не варто розголошувати, що ці стегнові пластини знайдено за його порадою.
— Ви уявляєте собі, скільки вони коштують? — спитав Гоберк.
— Ні. Мабуть, десь доларів п’ятдесят.
— Офіційно їх оцінюють у п’ятсот доларів, але власник «Прослави Принца» обіцяв дві тисячі тому, хто доповнить обладунок зниклими частинами. Ця винагорода належатиме містерові Вайлду.
— Йому вона не потрібна! Він відмовиться від цих грошей! — І тут мені урвався терпець. — Що вам взагалі відомо про містера Вайлда? Йому не потрібні гроші. Наразі він є — або невдовзі буде — багатшим за будь-яку людину на землі, окрім мене. Нащо нам будуть ті гроші, коли… Нащо нам з ним ті гроші, коли… коли…
— Коли що? — спитав Гоберк, геть збитий з пантелику.
— Побачите, — відповів я, знов опанувавши себе.
Він окинув мене поглядом, яким на мене зазвичай дивився доктор Арчер, і я знав, що він вважає мене несповна розуму. Його щастя, що він не промовив «безумець» саме тоді.
— Ні, — відповів я на його невисловлені думки. — Я не втратив глузду. Я настільки ж здоровий, як і містер Вайлд. Не бачу жодного сенсу викладати свої козирі просто зараз, але знайте: мова йде про вкладення, що принесе набагато більше, ніж просто золото, срібло та коштовності. Воно забезпечить щастя і процвітання всьому континентові, ні, всій півкулі!
— Ох… — зітхнув Гоберк.
— А можливо, — продовжив я вже спокійніше, — воно забезпечить щастя всьому світові.
— І водночас ваше
— Саме так, — усміхнувся я у відповідь. Мені хотілося задушити його за такий тон.
Гоберк якийсь час мовчки дивився на мене, а потім мовив, уже набагато обережніше:
— Чому б вам не облишити всі ті ваші книжки й дослідження, містере Кастейне, і не вирушити у відпустку в гори чи кудись деінде? Пам’ятаєте, раніше ви захоплювались риболовлею. Може, вам варто закинути вудку та Спіймати кілька форелей у Ранґелисі?
— Ловіння риби мене більше не цікавить, — відповів я спокійним голосом, у тон своєму співрозмовникові.
— Ви багато чим захоплювались раніше, — продовжив він, — атлетикою, яхтовим спортом, стрільбою, верховою їздою…
— У мене зникло бажання їздити на коні після мого падіння, — так само спокійно промовив я.
— Ах, звісно, ваше падіння… — повторив він, дивлячись кудись убік.
Ця безглузда балачка зайшла занадто далеко, тож я запропонував повернутися до розмови про містера Вайлда, але Гоберк знову почав придивлятися до мого обличчя у вкрай неприємний для мене спосіб.
— Містер Вайлд… Знаєте, що він зробив сьогодні пообідді? Він спустився вниз і прибив табличку на вхідних дверях, просто поряд із моєю. На ній вказано:
Містер Вайлд
Той, що відновлює репутації
— Може, вам відомо, що він має на увазі з цим відновленням репутацій?
— Так, — я насилу приборкав хвилю люті. — Мені відомо.
— Он як…
Луїс і Констанція повернулися до нас і запросили прогулятися разом з ними. Гоберк поглянув на свій годинник. У той самий час клуб диму здійнявся над укріпленням фортеці Вільямс, і звук пострілу з гармати, що виблискувала у променях призахідного сонця, рознісся безмежними просторами води, а його відлуння відбилось від Гайленда навпроти. Прапор швидко ковзнув униз флагштоком, з бортів сніжно-білих кораблів просурмили сигнальні труби, і перший електричний вогник розітнув темряву, що наступала на узбережжя Джерсі.
Коли ми повертались до міста, я побачив, як Констанція щось тихо шепоче Луїсові. Її слів я не розібрав, проте почув, як Луїс прошепотів їй у відповідь «моя люба». Хоча ми з Гоберком йшли площею попереду них, до мене долинули уривки фраз на кшталт «кохана» чи «
Одного раннього травневого ранку я стояв у спальні біля сталевого сейфа і приміряв золоту корону, прикрашену коштовностями. Щойно я обернувся до дзеркала, діаманти зблиснули вогнем, а важке карбоване золото запалало сяйвом навколо моєї голови. Я згадав агонізуючий скрик Каміли та жахливі слова, що лунали туманними вулицями Каркози. То були останні рядки першого акту, і я не смів навіть подумати, що було далі, — не смів думати про це навіть у світлі яскравого весняного сонця, навіть у своїй кімнаті, в оточенні знайомих речей, навіть заспокоєний гамором вулиці й голосами челяді у передпокої. Отруєні слова повільно проникали в моє стривожене серце, що всмоктувало їх, наче простирадло — краплі поту смертельно хворого. Тремтячими руками я зняв корону і витер спітнілого лоба, але мої думки все ще витали довкола Гастура та моїх власних честолюбних амбіцій. Я згадав містера Вайлда, його стан, коли я покинув його минулого разу. Згадав його подряпане закривавлене обличчя зі слідами кігтів того бісового створіння, згадав те, що він сказав мені.
Різкий дзвінок сигналу тривоги із сейфа вирвав мене із цих думок. Я знав, що мій час скінчився. Проте я не заховав корони. Надівши осяйний вінець на голову, я зухвало розвернувся до дзеркала. Довго я простояв перед ним, насолоджуючись поступовою зміною виразу своїх очей. Дзеркало відображало обличчя, яке скидалося на моє, але блідіше й настільки худе, що я ледь впізнавав себе. І весь цей час я проказував крізь зціплені зуби, поки сигнал тривоги надривався дзвоном і свистом, а діаманти блискотіли й палали над моїм чолом:
— Час настав! Час настав!
Я почув, як прочинилися двері, але не зняв корони. Я зреагував лише тоді, коли побачив два обличчя у дзеркалі. Коли інше обличчя з’явилося над моїм плечем і пара чужих очей зустрілася з моїми. Я вмить розвернувся і схопив довгого ножа, що лежав на туалетному столику. Мій кузен відстрибнув убік. Сполотнілий, він крикнув:
— Гільдреде! Заради всього святого! — Моя рука повільно опустилась. — Це я, Луїс! Ти впізнаєш мене?
Я мовчки стояв навпроти нього. Я не міг вимовити жодного слова. Йому довелося підійти до мене і забрати ніж з моєї руки.
— Що все це означає? — спитав він спокійніше. — Тобі зле?
— Ні, — відповів я, але, присягаюся, він мене не почув.
— Ну ж бо, друже, — промовив він, — знімай цю латунну корону та ходімо до кабінету. Ти що, збираєшся на маскарад? І що це за мішура?
Хоча я і зрадів тому, що він мав корону за латунний непотріб, моя думка про Луїса через це не поліпшилась. Я дозволив йому забрати її в мене. За цієї ситуації найкращим було підіграти братові. Він підкинув блискучу корону в повітря, спіймав її та з широкою усмішкою простягнув мені.
— Непогана штука як на п’ятдесят центів, — сказав він. — Нащо тобі це?
Я не відповів, заховавши вінець у сейф. Щойно сталеві дверцята зачинилися, сигнал тривоги замовк. Луїс кинув на мене здивований погляд, але начебто не помітив раптової тиші. Втім, він чомусь назвав сейф коробкою для печива. Аби не дати йому можливості підгледіти комбінацію цифр, я відвів брата до кабінету. Луїс розвалився на дивані та замахнувся батогом на муху. Він був убраний у буденний однострій (обшита тасьмою куртка, і франтівський кашкет), чоботи заляпані рудою грязюкою.