Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 7)
— Пошматовані лахміття Короля у Жовтому сховають Ітіл назавжди, — пробурмотів він, але не думаю, що Венс його почув. Далі, рівень за рівнем, він провів Венса гілками імперської родини, до Вота і Тейла, від Наотальби і Примари Правди до Альдонеса, а потім, відклавши рукопис, почав розповідати прекрасну історію Останнього Короля. Я спостерігав за ним, схвильований і заворожений водночас. Він високо підвів голову, його довгі руки простягались у величному, сповненому гордощів і сили жесті, а очі блищали глибоко у западинах, наче два смарагди. Венс одурманено слухав. Що ж до мене, то коли містер Вайлд нарешті закінчив свою історію і, вказуючи на мене, прокричав: «Кузен Короля!», у мене в голові запаморочилось від збудження.
Доклавши аж надлюдських зусиль, щоб контролювати себе, я пояснив Венсові, чому лише я вартий корони і чому мого кузена треба або вигнати, або вбити. Я роз’яснив йому, що моєму кузенові не можна одружуватись, навіть після зречення всіх своїх прав, а також чому донька маркіза Авонширського була останньою, з ким він міг взяти шлюб, і як це позначиться на долі Англії. Я показав йому список з тисячами імен, що його дістав містер Вайлд. Кожна людина, зазначена там, отримала Жовтий Знак, яким ніхто не може знехтувати. Місто, штат, уся країна були готові повстати і трепетати перед Блідою Маскою.
Час настав. Люди мають дізнатися про сина Гастура, а весь світ — підкоритися чорним зорям, що сяють з небес над Каркозою.
Венс сперся ліктями на стіл, обхопивши голову руками. Містер Вайлд огризком графітного олівця накидав на берегах вчорашньої газети «Геральд» грубий малюнок. То був план розташування кімнат Гоберка. Далі він написав наказ і приклав печатку, а я, тремтячи, мов у лихоманці, підписав свій перший виконавчий лист іменем короля Гільдреда.
Спустившись на підлогу й відчинивши дверцята шафи, містер Вайлд витяг з нижньої полиці довгу прямокутну коробку. Він поклав її на стіл і відкрив. Усередині неї на шовковому папері лежав ніж. Я взяв його і простягнув Венсові разом із наказом та планом помешкання Гоберка. Тоді містер Вайлд сказав Венсу, що той може йти, і він пішов, важко волочачи ноги, наче бездомний волоцюга.
Я трохи посидів, спостерігаючи, як денне світло поволеньки гасне за баштою меморіальної церкви Джадсона. Потім зібрав докупи рукопис і решту записів, узяв свого капелюха і пішов до дверей.
Містер Вайлд спостерігав за мною у цілковитій тиші. Переступивши поріг, я озирнувся. Погляд маленьких очей містера Вайлда все так само був зосереджений на мені. За його спиною у згасаючому світлі дня згущувалися тіні. Я зачинив за собою двері й вийшов на вулицю, на яку вже наповзали сутінки.
Я нічого не їв від сніданку, але жодного голоду не відчував. Жалюгідний і вочевидь зголоднілий чолов’яга, що дивився через вулицю на камеру смерті, помітив мене і підійшов, аби розповісти про свої страждання. Я дав йому трохи грошей, сам не знаю чому, і він пішов, навіть не подякувавши. За годину з’явився ще один волоцюга, який так само розповів свою історію. У мене в кишені був клаптик паперу, відмічений Жовтим Знаком, і я віддав його безхатькові. Той спочатку по-дурному витріщився на нього, а потім, кинувши на мене сумнівний погляд, склав його з якоюсь надмірною обережністю і сховав за пазухою.
Електричне світло мерехтіло серед дерев, молодик сяяв у небі над камерою смерті. Очікування втомлювало. Я прогулювався від мармурової арки до артилерійських стаєнь і назад, до водограю. Пахощі трав і квітів, розлиті у повітрі, позбавляли мене спокою. Місячне сяйво переливалося у струменях фонтана, мелодійний плескіт крапель води нагадав мені дзвенькіт кольчуги у крамниці Гоберка. Але цей звук був не настільки заворожливим, а нудні промені місячного світла, що відбивались у воді, не викликали того відчуття витонченого задоволення, як сонячні відблиски на полірованій сталі обладунку на колінах Гоберка. Я почав було спостерігати за кажанами, що стрімко літали над водяними рослинами у басейні водограю, але їхній швидкий поривчастий політ напружив мої нерви до краю. Тож я знову став безцільно блукати туди-сюди серед дерев.
Артилерійські стайні огортала темрява, проте офіцерські вікна у казармах кавалерії були яскраво освітлені. Крізь ворота постійно снували стомлені солдати, що несли збрую, кошики з посудом та інший дріб’язок.
Кінні вартові на воротах змінилися двічі, поки я тинявся асфальтною доріжкою. Я подивився на годинник. Час уже майже настав. Світло у казармах згасало одне за одним, ґратовані ворота зачинили. Щохвилини через бокову хвіртку виходив офіцер, і в нічному повітрі ще довго відлунювали брязкіт амуніції та дзвін шпор. Над площею запала тиша. Останнього волоцюгу вигнав з парку полісмен у сірому мундирі. Траса вздовж вулиці Вустер спорожніла. Єдиним звуком, що ґвалтував тишу, був стукіт копит коня та дзвін шаблі вартового, яка вдарялася об луку сідла. У казармах офіцерські кімнати все ще освітлювались, а військовослужбовці ходили туди-сюди перед вікнами. Годинник відбив дванадцять разів зі шпилю церкви святого Франциска Ксав’єра. На останньому ударі сумнозвучних дзвонів якась постать вислизнула крізь хвіртку поруч з ґратами, відсалютувала вартовим і, перетнувши вулицю, попрямувала сквером до Бенедіку.
— Луїсе, — покликав я.
Чоловік розвернувся на підборах зі шпорами і підійшов просто до мене.
— Це ти, Гільдреде?
— Так. Ти вчасно.
Я потиснув його простягнуту руку. Ми неспішно покрокували у напрямку до камери смерті.
Він торочив про своє одруження, про витонченість Констанції та про їхні спільні плани на майбутнє, звертаючи мою увагу на свої капітанські погони, кашкет і потрійний золотий шеврон на рукаві. Думаю, я дослухався до мелодії його шпор і шаблі з більшою увагою, ніж до його дитячого базікання. Врешті-решт ми зупинилися під в’язами Четвертої вулиці на розі площі навпроти камери смерті. Він розсміявся і запитав, чого я хотів від нього. Я запропонував сісти на лавку, що під електричним ліхтарем, і ми сіли поруч. Кузен дивився на мене зацікавлено, тим самим поглядом, що й лікарі, поглядом, який я так ненавидів і якого так боявся. Я відчував усю образливість його погляду, але він цього не знав — я старанно приховував свої почуття.
— Отже, старий, — знову запитав він, — чим я можу тобі прислужитися?
Я вийняв із кишені рукопис і записи про імперську династію Америки та, дивлячись йому просто в очі, сказав:
— Я розповім тобі. Дай мені слово солдата, що прочитаєш цей рукопис від початку до кінця, не ставлячи жодних запитань. Пообіцяй також прочитати ці записи і вислухати те, що я маю сказати тобі опісля.
— Обіцяю, якщо ти так хочеш, — люб’язно відповів Луїс. — Дай мені ці папери, Гільдреде.
Він почав читати, здивовано піднімаючи брови у німому зачудуванні, через що я тремтів від ледь стримуваної люті. Що далі він читав, то більше насуплював брови, а його губи, здавалося, безгучно промовляють слово «дурниці».
Він виглядав трохи стомленим, але заради мене читав далі, докладаючи зусиль, аби здаватися зацікавленим. Але цікавість перестала бути вдаваною, коли серед щільно списаних аркушів він натрапив на власне ім’я, а коли побачив моє, то опустив рукопис і зміряв мене уважним поглядом. Проте кузен дотримався даного мені слова і продовжив читати. Я залишив невисловлене питання, що ледь не злетіло з його губ, без відповіді. Дочитавши до кінця, він побачив підпис містера Вайлда, обережно згорнув папери і повернув їх мені. Я простягнув йому записи. Луїс відкинувся на спинку лавки, насунувши свого кашкета на лоб тим хлоп’ячим жестом, який я добре пам’ятав ще зі школи. Я уважно спостерігав за виразом його обличчям, поки він читав, а коли закінчив, забрав записи з рукописом і засунув їх до кишені. Після цього я розгорнув сувій, відмічений Жовтим Знаком. Він побачив Знак, але, здавалося, не зрозумів його значення, тож я доволі різко звернув на нього кузенову увагу.
— Ну, бачу, — сказав він. — Що це?
— Це Жовтий Знак, — промовив я роздратовано.
— О, то це він і є, так? — спитав Луїс тим улесливим тоном, яким лікар Арчер звертався до мене і яким далебі спілкувався б зі мною і далі, якби я не владнав з ним свої справи.
Я погамував свій гнів і відповів якомога спокійніше:
— Слухай, ти ж дав мені слово?
— Я слухаю, старий, — сказав він заспокійливо у відповідь.
Так само спокійно я розпочав свою розповідь:
— Лікар Арчер, що якимось чином заволодів секретом імперського наступництва, спробував позбавити мене моїх законних прав, мотивуючи це тим, що через падіння з коня чотири роки тому я став психічно неповноцінним. Він наважився ув’язнити мене у себе вдома, сподіваючись звести з розуму або отруїти. Я не забув цього. Минулої ночі я навідав його, і наша розмова стала останньою.
Луїс помітно зблід, але не поворухнувся. Я тріумфально продовжив:
— Ще три персони чекають на співбесіду, що має бути проведена в інтересах містера Вайлда та моїх власних. Це мій кузен Луїс, містер Гоберк і його донька Констанція.
Луїс скочив на ноги. Я також підвівся і кинув сувій з Жовтим Знаком на землю.
— О, я можу сказати тобі те, що маю, і без цього! — крикнув я з торжествуючим сміхом. — Ти маєш зректися корони на мою користь, чуєш,