Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 9)
— Що ти думаєш про мій винахід, Алеку?
— Він просто вражає.
— Знаєш, я не матиму жодної користі з нього, крім задоволення власної цікавості, наскільки це можливо. Ця таємниця помре разом зі мною.
— Твій винахід завдав би серйозного удару по мистецтву скульптури, чи не так? Ми, художники, через фотографію зазнали втрат значно більших, ніж можна собі уявити.
Борис кивнув, граючись наконечником зубила.
— Це відкриття просто жахливе, воно зіпсує мистецький світ. Ні, я ніколи й нікому не розкрию його таємниці, — повільно промовив він.
Важко знайти когось, хто знався б на таких дивах гірше за мене. Втім, я, звісно ж, чув про мінеральні джерела, настільки насичені кремнеземом, що листя і гілки, які падали у них, згодом перетворювались на каміння. Я погано уявляв собі, як кремінь замінював рослинну тканину, атом за атомом, і як в результаті створювалась камінна копія об’єкта. Правду кажучи, я ніколи особливо не цікавився цим процесом, а давні скам’янілості, що утворювались в такий спосіб, викликали у мене відразу. Проте виявилось, що Борис відчував до них щиру зацікавленість, а не огиду. Він дослідив цю тему і випадково натрапив на розчин, що, атакуючи занурений у нього об’єкт з нечуваною жорстокістю, за секунду виконував роботу багатьох років. Це все, що я зміг збагнути з дивної історії, яку він щойно мені розповів. Після тривалої мовчанки Борис знову заговорив:
— Я майже зі страхом розмірковую про те,
— Що за новий елемент?
— О, я ще не думав над його назвою, і, гадаю, робити цього не варто. У світі і так достатньо дорогоцінних металів, аби перерізати одне одному горлянки.
— Ти видобув золото, Борисе? — нашорошив я вуха.
— Ні, набагато ліпше… Але поглянь-но, Алеку, — засміявся він, підводячись. — У нас з тобою є все, що потрібно у цьому світі. Яким похмурим і жадібним ти вже виглядаєш!
Я теж засміявся у відповідь і сказав, що мене діймала жага до золота і що нам краще поговорити про щось інше. Тож коли невдовзі зайшла Женев’єва, ми вже покинули царину алхімії.
Женев’єва була вдягнена у сріблясто-сіре з голови до п’ят. Світло виблискувало на м’яких кучерях її казкового волосся, коли вона підставила Борисові щоку для поцілунку, а потім вона побачила мене і привіталась у відповідь. Дівчина ще ніколи не позбавляла мене можливості поцілувати кінчики її тендітних пальців, тож я негайно вказав їй на цей недогляд. Вона усміхнулась, простягнула мені руку й майже одразу відсмикнула, ледь я встиг торкнутися її вустами. Потім Женев’єва промовила до Бориса:
— Ти маєш попросити Алека залишитися на обід.
Це також було дивиною. Донині вона завжди сама запрошувала мене.
— Уже запросив, — коротко відповів Борис.
— Сподіваюся, ти погодився? — вона обернулась до мене з чарівною світською усмішкою. Женев’єва поводилася так, ніби ми познайомились лише два дні тому. Я низько вклонився:
— J'avais bien l'honneur, madame[25].
Проте вона не підтримала мене звичним жартівливим тоном, а пробурмотіла якусь гостинну банальність і зникла. Ми з Борисом перезирнулися.
— Може, мені краще піти додому, як гадаєш? — спитав я.
— Якби ж то я знав… — відверто відповів він.
Поки ми радилися, чи мені справді ліпше зникнути, Женев’єва з’явилась у дверях вже без капелюшка. Вона була неймовірно вродливою, хоча її обличчя було надто рум’яним, а прекрасні очі сяяли занадто яскраво. Вона підійшла просто до мене і взяла за руку.
— Обід готовий. Я ж не була надто роздратованою, Алеку? Мені здалося, що в мене головний біль, але, на щастя, все минулося. Ходімо, Борисе, — і вона іншою рукою підхопила його попід руку. — Алек знає, що, після тебе, я нікого так не люблю, як його. Тож якщо він іноді й ображається, це йому не шкодить.
— A la bonheur[26]! — вигукнув я. — Хто казав, що не буває грози у квітні?
— Ви готові? — проспівав Борис.
— Завжди готові!
І, рука в руку, ми помчали до їдальні, лякаючи челядь. Врешті-решт, нас важко було в чомусь звинувачувати: Женев’єві було вісімнадцять, Борисові двадцять три, а мені — неповні двадцять один.
Робота над оформленням будуара Женев’єви утримувала мене у маленькому химерному готелі на вулиці Святої Цецилії. В ті дні ми з Борисом багато працювали, проте мали змогу, за бажання, у будь-який час перепочити. Ми користалися цією можливістю і всі троє, разом із Джеком Скоттом, частенько ледарювали.
Одного спокійного дня я тинявся будинком, вивчаючи цікавинки, зазираючи у випадкові закутки, витягуючи цукерки та цигарки із дивних схованок. Зрештою, я забрів у ванну кімнату. Борис, весь у глині, мив там руки.
Ванна кімната була облицьована рожевим мармуром, за винятком підлоги — вона була викладена рожево-сірою мозаїкою. У центрі був прямокутний басейн, заглиблений у підлогу, до якого вели східці. Різьблені колони підтримували прикрашену фресками стелю. Здавалося, наче вишуканий мармуровий купідон щойно спустився на свій п’єдестал у дальньому кутку кімнати. Весь інтер’єр було створено нами з Борисом. Останній, у робочих рукавичках з білого полотна, зішкрябував сліди глини та червоного воску зі своїх гарних рук і через плече жартував з купідоном.
— Я тебе бачу! — запевняв він. — Не намагайся дивитися в інший бік так, ніби ти не помічаєш мене. Я знаю, хто зробив тебе, маленький шахраю!
Розтлумачувати думки купідона завжди випадало мені, тож коли черга дійшла до мене, я відповів у такому дусі, що Борис схопив мене за руку і потягнув до басейну, присягаючись втопити. Наступної миті він випустив мою руку і помітно зблід.
— Господи, — промовив він. — Я геть забув, що басейн наповнений
Я здригнувся і холодно порадив йому краще запам’ятовувати, де зберігається його дорогоцінний розчин.
— Заради всього святого, чому ти тримаєш ціле озерце цієї жахливої речовини саме тут? — запитав я.
— Хочу перевірити її на чомусь великому, — відповів він.
— Наприклад, на мені?
— Ох, цей жарт зайшов надто далеко. Але я справді хочу подивитися, як ця рідина впливатиме на істоту з вищою формою організації життєвих процесів. Як у цього великого білого кролика, — сказав він, заходячи за мною у студію.
Приплентався Джек Скотт у заплямованій фарбою куртці, привласнивши всі східні солодощі, що трапилися на його шляху, та пограбувавши коробку з цигарками. Нарешті вони з Борисом вирушили до Люксембурзької галереї, де нова посріблена бронза Родена та пейзаж Моне привертали увагу всіх художників Франції. Я повернувся до студії та продовжив роботу. Я працював над полотном у стилі Відродження, яке Борис попросив мене створити для будуара Женев’єви. Проте маленький хлопчик, який неохоче гаяв час, позуючи для картини, сьогодні за жодні скарби світу не хотів поводитися як слід. Він щоразу завмирав в іншій позі, через що за п’ять хвилин у мене накопичилася ціла купа начерків цього малого ледацюги.
— Ти позуєш чи танцюєш джигу, друже? — запитав я.
— Я цілком до ваших послуг, месьє, — відповів він з ангельською усмішкою.
Звісно, того дня я прогнав його і, звісно ж, заплатив йому повну ціну. Так ми псували своїх натурників.
Коли маленьке бісеня пішло, я зробив кілька недбалих мазків, але був настільки роздратований, що витратив решту пообіддя на виправлення завданої картині шкоди. Нарешті я відклав палітру, кинув пензлі у склянку з чорним милом[27] і поплентався до курильні. Здавалося, наче жодне приміщення у будинку, окрім кімнати Женев’єви, не було настільки вільне від тютюнового запаху, як це. Там валявся усілякий мотлох, а стіни були завішані рваними гобеленами. Біля вікна стояв милозвучний старий спінет[28] у чудовому стані. Ще там була зброя на підставках, деяка — стара і тьмяна, інша — сяюча й сучасна, гірлянди індійських і турецьких обладунків над каміном, дві-три картини та поличка для тютюнових люльок. Саме сюди ми, бувало, приходили за новими враженнями від паління. Закладаюся, що не існує на світі такого типу люльки, якого б не було на тій поличці. Щойно ми вибирали котрусь із них, як одразу йшли в якесь інше місце і курили вже там, бо ця кімната, загалом, була найгнітючішою та найменш привабливою в усьому будинку. Але цього вечора сутінки здавалися дуже заспокійливими, килими та шкури на підлозі виглядали брунатними, м’якими та дрімливими. Великий диван вабив устеленими на ньому подушками. Тож я взяв люльку, скрутився на дивані калачиком і, що цілком незвично для мене, закурив у цій кімнаті. Я вибрав собі люльку з довгим вигнутим мундштуком і, запаливши її, замріявся. Згодом тютюн закінчився, але я навіть не помітив цього. Продовжуючи мріяти, я задрімав.
Прокинувся я від найсумнішої мелодії, що будь-коли чув. Кімната тонула у темряві. Я навіть не уявляв, котра була година. Промінь місячного світла сріблився на краю старого спінета, і звуки з блискучої деревини розносилися навкруги, наче пахощі із сандалової скриньки. Тихо плачучи, хтось постав з темряви і попростував геть, а я виявився останнім дурнем, коли гукнув:
— Женев’єво!
Почувши мій голос, вона від несподіванки спіткнулася і впала. Я проклинав себе останніми словами, доки запалював світло та намагався підвести її з підлоги. Вона відсахнулася з болісним зойком. Далі дівчина поводилася тихо, лише попросила покликати Бориса. Я переніс її на диван і пішов шукати Бориса, але в будинку його не було, а слуги вже полягали спати. Спантеличений і стривожений, я поспішив назад до Женев’єви. Вона лежала там, де я її залишив, дуже бліда.