Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 11)

Разом з тим мене постійно цікавило питання: що станеться, коли для всіх нас життя розпочнеться знову? Ми поновимо наші стосунки у тому вигляді, в якому вони були до хвороби Женев’єви. Ми з Борисом поглянемо одне одному в очі, і в цьому погляді не буде ні злостивості, ні страху, ні недовіри. Я ще трохи побуду з ними, у затишку їхньої домівки, а потім, без виправдань чи пояснень, зникну з їхнього життя назавжди. Борис зрозуміє, а Женев’єва… Що ж, єдиною втіхою стане те, що вона ніколи не дізнається. Мені здавалося, що я збагнув сенс того обов’язку, думка про який не покидала мене у всіх моїх мареннях, і знайшов єдино правильне рішення. Тож того дня, коли я відчув, що цілком готовий, я покликав Джека і сказав:

— Джеку, приведи мені Бориса просто зараз і перекажи мої щирі вітання Женев’єві.

Тоді нарешті він дав мені зрозуміти, що вони обоє мертві, і я впав у несамовите шаленство, що рознесло на друзки весь запас моєї міцності, накопичений за час одужання. Я сатанів і проклинав себе знову і знову… За кілька тижнів, цілком здолавши недугу, що була повернулася з її нескінченними мареннями, я відчув себе двадцятиоднорічним юнаком, юність якого безповоротно минула. Здавалося, що поріг можливих страждань було подолано, і коли одного дня Джек вручив мені листа з ключами від будинку Бориса, я прийняв їх без тремтіння в руках і попросив розповісти про те, що трапилося. З мого боку було жорстоко запитувати його про це, але я нічого не міг із собою вдіяти. Він стомлено сперся на свої худі руки і тихо розпочав розповідь, що роз’ятрила рану, яка вже ніколи не загоїться.

— Алеку, якщо тільки ти не знаєш чогось, про що мені невідомо, навряд чи ти зможеш краще за мене пояснити те, що сталося. Мені здається, що ліпше б тобі не чути усіх цих подробиць, але ти маєш знати їх, інакше буде марно взагалі щось розповідати. Бог свідок, я волів би промовчати… Говоритиму стисло.

Того дня, коли я полишив тебе на лікаря і повернувся до Бориса, я застав його за роботою над «Мойрами». Він сказав, що Женев’єва заснула під дією ліків. За його словами, вона була сама не при собі. Борис продовжував працювати, більше не зронивши і пари з вуст, а я спостерігав за ним. Незабаром я помітив, що третя фігура у групі — та, що дивиться просто перед себе, — мала його обличчя… Не таке, яким ти його запам’ятав, але те, яким воно було тоді і до самого кінця. Це одна з тих речей, для яких я хотів би знайти пояснення, але ніколи не знайду.

Тож він працював, а я спостерігав за ним у тиші, і так ми просиділи майже до півночі. Далі ми почули, як швидко прочинились і зачинилися двері, а потім якийсь рух у сусідній кімнаті. Борис кинувся туди, я за ним, але було занадто пізно. Вона лежала на дні басейну з руками, схрещеними на грудях. Після цього Борис вистрелив собі у серце. — Джек замовк, на його очі набігли сльози, щоки смикнулися. — Я переніс Бориса до його кімнати. Потім повернувся і випустив увесь той бісів розчин з басейну, повідкривав усі крани і відмив мармур від найменшої краплі тієї рідини. Нарешті я наважився спуститися сходами на дно басейну і побачив, як вона там лежить — біла наче сніг. Коли я нарешті вирішив, як краще вчинити, то пішов до лабораторії і одразу ж вилив усі запаси рідини з резервуара в стічну трубу, туди ж вихлюпнув вміст кожної чаші та пляшки. У каміні лежало трохи дров, тож я запалив вогонь, зламав замок на дверях кабінету Бориса і спалив усі папери, усі записи і щоденники, що знайшов там. Киянкою зі студії я розтрощив усі порожні склянки, змів осколки у відро, відніс їх до підвалу і висипав у розбурханий вогонь печі. Я шість разів спускався у підвал, допоки не лишилось жодного сліду, що допоміг би відновити формулу, яку винайшов Борис. І тільки тоді я викликав лікаря. Він виявився доброю людиною, тож разом ми змогли приховали все це від громадськості. Без його допомоги мені б таке ніколи не вдалося. Наприкінці ми розрахувалися зі слугами та відправили їх у село. Старий Розіо попіклується про них і заспокоїть розповідями про те, що Борис і Женев’єва подорожують далекими землями, з яких не скоро повернуться. Ми поховали Бориса на маленькому кладовищі у Севрі. Лікар — насправді добра людина, здатна поспівчувати тому, хто більше не може витримувати тягаря життя. Він дав мені посвідку про смерть Бориса внаслідок серцевої недуги, не поставивши жодних запитань.

Потім, підвівши голову, він сказав:

— Розпечатай листа, Алеку. Він для нас обох.

Я розірвав конверт. Це була остання воля Бориса, датована минулим роком. Він заповідав усе Женев’єві, у випадку її смерті бездітною я мав отримати його дім на вулиці Святої Цецилії, а Джек Скотт мав перебрати на себе управління в Епті. У разі наших смертей Борисова власність переходила до родини його матері в Росії, за винятком мармурових скульптур, створених ним. Їх він залишив мені.

Сторінки заповіту попливли перед нашими очима, Джек підвівся і підійшов до вікна. Невдовзі він повернувся і знову сів. Я боявся почути те, що він мав ще сказати, але він промовив так само просто і спокійно:

— Женев’єва лежить перед Мадонною у мармуровій кімнаті. Мадонна ласкаво нахиляється над нею, а Женев’єва усміхається цьому спокійному обличчю, що так схоже на її власне.

Його голос затремтів, але він міцно стиснув мою руку, сказавши:

— Тримайся, Алеку.

Наступного ранку він від’їхав до Епта, аби виконати свій обов’язок.

Того ж вечора я взяв ключі, щоб навідатися до будинку, який я так добре знав. Усі речі залишалися на своїх місцях, але жахлива тиша приголомшувала. Двічі я підходив до дверей мармурової кімнати, але так і не зміг змусити себе увійти. Це було понад мої сили. Я зайшов до курильні та сів навпроти спінета. Маленька мереживна хустинка лежала на клавішах. Задихаючись, я відвернувся. Це була мука, якої я не міг винести, тож я зачинив усі двері, всі вікна, три передні та задні брами і пішов. Наступного ранку Альсід спакував мою валізу. Залишивши на нього свою квартиру, я взяв квиток на Східний експрес до Константинополя. Протягом двох років, що я блукав Сходом, ми з Джеком листувалися. Спочатку у своїй епістолярії ми не згадували про Женев’єву і Бориса, але поступово їхні імена проникли у наші листи. Я добре пам’ятаю один уривок з котрогось із Джекових послань, де він відповідав мені:

«Твої спогади про Бориса, який схилився над тобою, поки ти хворів — як ти відчув його доторк до твого обличчя, як ти чув його голос, — звісно, непокоять мене. Те, що ти описуєш, мало б статися через два тижні після Борисової смерті. Я кажу собі, що ти бачив сон, що то була частина твого марення, але це пояснення не задовольняє мене, та й тебе воно, авжеж, не задовольнить».

Наприкінці другого року моїх мандрів лист від Джека застав мене в Індії. Він, такий несхожий на всі інші, настільки мене стурбував, що я вирішив одразу ж повернутися до Парижа. Він писав:

«У мене все гаразд. Продаю всі свої картини, як то роблять художники, які не потребують грошей. Я не хвилююся за себе, проте мій неспокій наразі більший, ніж мав би бути. Не можу позбутися дивної тривоги за тебе. Це не передчуття, а скоріш напружене очікування — Бог його зна чого. Можу сказати тільки те, що це очікування викручує мене навиворіт. Уночі мені завжди снитеся ви з Борисом. Опісля я нічого не можу пригадати, але, прокидаючись уранці, чую, як у мене шалено калатає серце. Напруга наростає протягом дня аж до ночі, поки я не засну і знову не побачу той самий сон. Мене це виснажило. Я повинен покласти край цьому хворобливому станові. Нам треба зустрітися. Мені краще вирушити до Бомбея чи ти приїдеш у Париж?»

Я телеграфував, аби він чекав на мене наступним пароплавом.

Коли ми зустрілися, мені здалося, що він майже не змінився; я ж, на його думку, виглядав просто чудово. Я був радий знову почути Джеків голос. Поки ми базікали про те й про се, обидва відчували, як приємно було просто жити у той сонячний весняний день.

Ми провели тиждень у Парижі, а потім вирушили до Епта. Проте передовсім ми відвідали кладовище у Севрі, де був похований Борис.

— Може, нам варто поставити «Мойр» у гаю над ним? — запитав Джек.

— Думаю, тільки «Мадонна» повинна наглядати за Борисовою могилою.

Утім, після мого повернення Джек не став почуватися ліпше. Його і далі тривожили сни, з яких він не міг пригадати жодного конкретного образу, і якось він зізнався, що іноді його груди стискає відчуття напруженого очікування.

— Бачиш, моя присутність не принесла тобі полегшення, — відповів я. — Може, щось зміниться без мене.

Тож він вирушив у самотню подорож навколо нормандських островів, а я повернувся до Парижа. Я ще не заходив до будинку Бориса — тепер мого, — але розумів, що маю це зробити. Джек наглядав за ним, там знову були служниці, тож я здав власне помешкання і перебрався жити туди. Замість відчуття тривоги, якого я так боявся, я знайшов там спокій і зміг зайнятися малюванням. Я обійшов усі кімнати — усі, окрім однієї. Я все ще не міг змусити себе зайти до мармурової зали, де лежала Женев’єва, але з кожним днем мене все сильніше охоплювало бажання поглянути на її обличчя і впасти перед нею навколішки.

Одного квітневого вечора я замріяно лежав у курильні, так само, як два роки тому, і кинув випадковий погляд на вовчу шкуру серед рудуватих східних килимів. Пильніше придивившись, я розгледів загострені вуха і пласку люту голову й одразу згадав свій сон, де бачив Женев’єву на підлозі біля неї. Шоломи все ще висіли на потертому гобелені, серед яких був старий іспанський моріон[30], який Женев’єва приміряла одного разу, коли ми розважалися грою з давніми обладунками. Я перевів погляд на спінет. Кожна жовта клавіша, здавалося, зберігала спогад про дотик її ніжної руки, і я кинувся, спонукуваний силою кохання всього мого життя, до зачинених дверей мармурової зали. Під моїми тремтячими руками важкі двері відчинилися. Сонячне світло лилося з вікна, вкривши позолотою крила купідона й утворюючи німб над чолом Мадонни. Її ніжне обличчя, що з жалем схилилося над мармуровою фігурою, було таким осяйним, що я впав на коліна і перехрестився. Женев’єва лежала у тіні під Мадонною. На її схрещених руках я побачив блідо-блакитні вени, а сукня була забарвлена в рожевий колір, ніби якесь слабке світло пробивалося з грудей навік скам’янілої дівчини.