Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 19)
— Вони просто прекрасні… ці болота, — тихо промовила вона.
— Прекрасні, але жорстокі до подорожніх, — зауважив я.
— Прекрасні та жорстокі, — замріяно вторувала вона. — Прекрасні та жорстокі.
— Як жінка, — безглуздо докинув я.
— Ох! — задихаючись, скрикнула вона і кинула на мене дивний погляд. Її темні очі зустрілися з моїми, і я побачив у них злість… чи то переляк?
— Як жінка, — повторила вона. — Як немилосердно казати таке! — І потім, після паузи, ніби говорячи до самої себе: — Як немилосердно з його боку казати таке!
Я не знав, як і вибачатися за свою дурість, бо бачив, що чимось дуже образив дівчину. Я почав гадати, чи міг я сказати щось дуже кривдне, не усвідомлюючи цього, і згадав про небезпечні пастки й тенета, які французька мова наставляє для іноземців. Поки я намагався збагнути, — що саме я сказав не так, довколишніми болотами розлігся гомін голосів. Дівчина звелася на ноги.
— Ні, — мовила вона зі слабкою усмішкою на блідому обличчі. — Я не прийму ваших вибачень, мсьє, але доведу вам, що ви помилялися, і це буде моєю помстою. Дивіться. То наближаються Гастур і Рауль.
У місячному сяйві виднілися силуети двох чоловіків. Один мав мішок за плечима, інший тримав перед собою обруч, як офіціант тримає тацю. Обруч ремінцями був прикріплений до плечей чоловіка, а на його ободі сиділи три накриті каптурами соколи, також із дзвіночками на лапах. Дівчина підійшла до сокольничого і швидким рухом пересадила свого сокола на обруч, в який той хутко вчепився гострими кігтями, вмостившись поміж побратимами, що вертіли головами і куйовдили своє пір’я, допоки не задзвеніли дзвіночки на їхніх лапах. Інший чоловік вийшов наперед, повагом узяв зайця й укинув його в мішок.
— Це мої мисливці, — сказала дівчина, обернувшись до мене зі спокійною гідністю. — Рауль — добрий сокольничий, одного дня я призначу його головним ловчим. Гастур — взагалі незрівнянний.
Двоє мовчазних чоловіків поважним кивком привіталися зі мною.
— Чи не казала я вам, що доведу вашу помилку, мсьє? — вела вона далі. — То це моя помста: ви зробите мені люб’язність, прийнявши їжу та притулок у моєму домі.
Не встиг я відповісти, як вона заговорила до сокольничих, які одразу рушили крізь болотяне пустище, і жестом попросила мене йти за ними. Не знаю, чи спромігся я пояснити, наскільки глибоку вдячність відчував до неї, але здавалось, що їй подобалося слухати мене, доки ми йшли крізь ті болота.
— Ви не дуже втомилися? — запитала вона.
Я відповів, що в її присутності геть забув про свою втому.
— Хіба ваша галантність не є дещо старомодною? — промовила вона. Побачивши моє збентеження, спокійно додала: — О, мені це подобається, я люблю все старомодне. Приємно слухати, як ви говорите такі люб’язні речі.
Болото довкола нас, вкрите примарним туманом, було дуже тихе. Сивки вгомонилися, цвіркуни та дрібні польові тваринки замовкали, коли ми проходили повз, хоча мені здавалось, ніби я чув, як вони знову починали шуміти за нашими спинами. Двоє високих сокольничих йшли далеко попереду, і слабке відлуння соколиних дзвіночків долинало до нашого слуху дзюркотливим передзвоном.
Раптом із туману попереду вискочив чудовий собака, за ним ще і ще, допоки півдюжини чи більше псів не оточили дівчину. Вона гладила та заспокоювала їх рукою, вдягненою у рукавичку, промовляючи до них дивною мовою, яку я зустрічав лише у давніх французьких літописах.
Потім соколи на обручі, що його ніс сокольничий, почали бити крильми і кричати, а десь здалеку почулися звуки мисливського ріжка. Гончі пси побігли від нас геть і немов розчинились у місячному світлі, соколи тріпотіли і пронизливо верещали на своєму сідалі, а дівчина, підхопивши мелодію ріжка, почала наспівувати. Чисто і солодко звучав її голос у нічному повітрі:
Поки я слухав її чудовий голос, сірі обриси якоїсь будівлі, що проступали попереду, робилися все чіткішими, ріжок весело засурмив під акомпанемент гончих і соколів. Біля воріт запалав смолоскип, сніп світла вихопився з прочиненого вікна, і ми ступили на дерев’яний міст, що задвигтів під нашими ногами. Зі скрипом та тріскотом він піднявся за нашими спинами, коли ми проминули рів й опинились у невеликому дворі, зусібіч обнесеному кам’яними мурами. З відчинених воріт вийшов чоловік та, відсалютувавши, простягнув чашу дівчині, що стояла позаду мене. Вона взяла чашу і торкнулась її губами, а потім обернулась до мене і тихо промовила:
— Ласкаво прошу.
Наступної миті один із сокольничих підійшов з іншою чашею, але перш ніж дати її мені, вручив дівчині, що скуштувала напій. Сокольничий простягнув був руку, аби забрати чашу, проте дівчина, хвильку повагавшись, ступила крок уперед і подала мені чашу зі своїх рук. Я здогадався, що то був вияв неймовірної поваги, але погано розумів, чого від мене очікують, тому не одразу підніс чашу до губ. Дівчина почервоніла. Я збагнув, що маю діяти швидко.
— Мадемуазель, — невпевнено мовив я. — Подорожній, якого ви врятували від небезпеки, яку навіть важко собі уявити, спорожнює цю чашу на честь найдобрішої та найгарнішої господині у Франції.
— На Його честь, — прошепотіла вона, хрестячись, поки я пив трунок. Потім, ступивши через поріг, вона приязно обернулась до мене й, узявши мене за руку, повела до будинку, промовляючи знов і знов:
— Ласкаво прошу, ласкаво прошу до замку Іс!
Наступного ранку я прокинувся від звуків ріжка. Підвівшись зі стародавнього ліжка, я підійшов до заґратованого вікна. Крізь маленькі глибоко посаджені шибки пробивалося сонце. Звуки все гучнішали, поки я дивився на двір унизу.
У загоні, обнесеному стінами, стояли коні. Чоловік, що, мабуть, був братом двох нічних сокольничих, стояв посеред двору зі зграєю псів. На його ремені висів кривий ріжок, а в руці він тримав довгого батога. Собаки гавкали і скавчали, боязно танцюючи навколо нього.
— По конях! — крикнув чоловік бретонською. Двоє сокольничих із соколами на зап’ястках в’їхали у внутрішній двір поміж собак, коні сповнювали подвір’я стукотом копит. Потім я почув інший голос, від якого кров шугнула мені в голову:
— Пір’ю Луїсе, добряче нацькуйте псів, не шкодуйте батога. Раулю, Ґастоне, перевірте, щоб
Чи мені це снилося? Давня мова соколиного полювання, на яку я натрапляв у пожовклих рукописах, — забута середньовічна старофранцузька — долинала до мого слуху під гавкіт гончих і перегук соколиних дзвіночків, що зливалися зі стукотом кінських копит. Вона знову заговорила забутою мовою:
— Якщо ти вирішиш закріпити
Сокольничий вклонився у стременах і відповів:
— Як на те воля мадемуазель, я нестиму сокола.
— На те моя воля, — відповіла вона. — Я знаюся на соколиному полюванні, але тобі ще доведеться дати мені багато уроків з
Мисливець кинувся до загону й майже одразу повернувся верхи на баскому чорному коні, за яким, також верхи, їхав конюх.
— Ах! — весело скрикнула вона. — Скоріше, Ґлімареку Рене! Скоріш! Покваптесь усі! Сурміть у ріг, пане Пір’ю!
Чиста музика мисливського ріжка наповнила двір, собаки кинулись крізь прочинену браму, за ними басували коні. Гучний та шумний на розвідному мосту, їхній гомін поступово замовкав, а потім і геть затих між вересом і папороттю боліт. Усе далі й далі вигравав ріжок, поки його звук не потонув у пісні жайворонка, що розлягалась у повітрі. Я почув, як знизу долинув голос у відповідь на поклик зсередини дому:
— Я не шкодую за полюванням, поїду наступного разу. Треба виявити до гостя шанобливість, Пелаґія, не забувай про це!
Ледь чутний тремтячий голос вторив із будинку:
—
Я облив себе з голови до п’ят крижаною водою з умивальника, що стояв поблизу мого ліжка. Потім я озирнувся у пошуках свого одягу. Він зник, проте на лавці біля дверей лежала купка іншого вбрання, яке я почав здивовано розглядати. Оскільки мій власний одяг зник, мені довелося вдягтись у костюм, який, очевидно, приготували для мене, поки прали моє вбрання. Там було все: капелюх, черевики та домотканий мисливський дублет сріблясто-сірого кольору. Проте цей підхожий за розміром костюм і безшовні черевики належали до іншого сторіччя, і мені одразу згадалося дивне вбрання трьох сокольничих у дворі. Я був певен, що воно не мало нічого спільного із сучасним одягом Франції чи Британії. Але тільки коли я вдягся і став перед дзеркалом, то побачив, що більшою мірою скидався на молодого мисливця середньовіччя, ніж на бретонця наших днів. У розпачі я зняв капелюха. Чи варто мені поставати перед хазяйкою у такому дивному вигляді? Проте я не мав вибору: мій власний одяг зник, жодного дзвінка, аби покликати когось із челяді, не було. Тож я, заспокоївшись, висмикнув коротке соколине перо з капелюха, прочинив двері та спустився вниз.