Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 21)

— Спочатку у них має бути добрий апетит, — пояснила вона, — тоді поступово я зменшую раціон їхнього харчування; у соколиному полюванні це називається pât. Після багатьох ночей, проведених au bloc, як оці пташки зараз, я домагаюся, аби hagard спокійно сидів на зап’ястку, тоді птах готовий навчитися приходити по їжу. Я прикріпляю pât, або leurre, на кінці батога і привчаю птаха летіти до мене, щойно починаю крутити батогом над головою. Спочатку я кидаю pat, коли сокіл прилітає, тоді він їсть їжу на землі. Згодом він навчається ловити leurre у русі, поки я кручу батогом над головою або волочу його по землі. Після цього вже легко навчити сокола нападати на дичину, завжди пам’ятаючи faire courtoisie á l’oiseau, тобто дозволивши птахові скуштувати свою здобич.

Її урвав крик одного із соколів. Дівчина підвелася, аби прикріпити longe, що відірвався від bloc, але птах не переставав бити крильми і кричати.

— У чому річ? — спитала вона. — Філіпе, ви щось бачите?

Я озирнувся і спершу не побачив нічого, що могло б викликати хвилювання, яке тепер охопило й інших птахів. Потім мій погляд упав на плаский камінь біля струмка, з якого підвелася дівчина. Його поверхнею повільно повзла сіра змія, на її трикутній голові, наче два гагати, виблискували очі.

— Змія, — спокійно сказала вона.

— Вона ж не отруйна, правда? — запитав я.

Вона вказала на V-подібний знак на своїй шиї.

— Це неминуча смерть, — сказала вона. — Це гадюка.

Ми дивилися, як рептилія повільно сповзала з гладкого каменя туди, де сонце нагріло землю.

Я кинувся, аби дослідити укус, але вона зі скриком перехопила мою руку:

— Не треба, Філіпе! Я боюсь!

— За мене?

— За тебе, Філіпе. Я кохаю тебе.

Я обхопив її обличчя руками й поцілував у губи, але все, що я міг сказати, було «Жанно, Жанно, Жанно». Коли вона, тремтячи всім тілом, впала мені на груди, щось у траві вдарило мене в ногу, але я навіть не поворухнувся. Щось знову вдарило у щиколотку, і гострий біль пронизав усього мене. Я поглянув на любе обличчя Жанни д’Іс і поцілував її. Потім, зібравши всі свої сили, я обережно поклав її на землю, тоді нагнувся, відірвав гадюку від своєї ноги і розтрощив їй голову. Пам’ятаю відчуття слабкості та німоти. Пам’ятаю, як упав на землю. Крізь пелену, що повільно опускалася на очі, я розгледів біля себе біле обличчя Жанни, і коли світло в моїх очах згасло, я все ще відчував її руки на своїй шиї, її м’яку щоку біля моїх губ…

Розплющивши очі, я з жахом роззирнувся довкола. Жанна зникла. Я бачив струмок і плаский камінь, бачив неподалік убиту гадюку, але соколи та blocs зникли. Я підвівся на ноги. Сад, фруктові дерева, відкидний міст і двір, оточений мурами, зникли. Я знетямлено вдивлявся у купу руїн, що розсипалися від часу: сіре, поросле плющем румовище, крізь яке проростали великі дерева. Я поплівся вперед, ледь пересуваючи занімілі ноги. З верхів’я дерев над руїнами злетів сокіл й, описуючи кола, стрімко злітав у високість, поступово зникаючи з виду, аж поки геть не розтанув у небесній блакиті.

— Жанно! Жанно! — волав я, але слова завмерли на моїх устах, і я звалився на коліна серед трави. За Божою волею я, сам не знаючи того, впав, уклінний, біля зруйнованої часом кам’яної усипальниці на славу нашої Матері Скорботи[81]. Сумне обличчя Діви Марії, вибите на камені, дивилося на мене. Я побачив хрест і терни біля її ніг, а нижче прочитав:

Помолімося за душу леді Жанни д’Іс, яка померла

в юності від кохання до незнайомця Філіпа

1573 року після Різдва Христового.

А на холодній плиті лежала жіноча рукавичка, все ще зберігаючи її тепло й аромат…

Рай пророків

Якби із раю — от біда яка! — Пішло б вино, пішла любов п’янка, Тоді би був усіх пророків рай Порожній, як кишеня жебрака!

Він усміхнувся й мовив:

— Шукай її по світу.

— Про який світ ти кажеш? — мовив я. — Мій світ отут, між цими стінами і склом над головою, тут, серед позолочених карафок, прикрашених коштовностями рук, серед рам і полотен, серед чорних скринь і стільців з високими спинками з химерною різьбою, фарбованих у золото й блакить.

— На кого ти чекаєш? — спитав він.

— Я впізнаю її, коли вона прийде, — відповів я.

Язики полум’я шепотіли таємниці білого праху в моєму серці. Я почув кроки, голос і пісню, що долинали з вулиці.

— На кого ж ти чекаєш? — спитав він.

— Я впізнаю її, — мовив я у відповідь.

Кроки, голос, пісня з вулиці. Я впізнавав ту пісню, проте не кроки й голос.

— Дурень! — крикнув він. — Ця пісня — та ж сама, лише кроки та голос змінились за багато років!

Язики полум’я шепотіли таємниці білого праху в моєму серці:

— Годі чекати, кроки та голос з вулиці — вони вже оддалік.

Тоді він усміхнувся й мовив:

— На кого ти чекаєш? Шукай її по світу!

Я відповів:

— Мій світ отут, між цими стінами і склом над головою, тут, серед позолочених карафок, прикрашених коштовностями рук, серед рам і полотен, серед чорних скринь і стільців з високими спинками з химерною різьбою, фарбованих у золото й блакить.

Примара минулого далі не проникне.

— Якщо правда те, — зітхнула вона, — що ти мене вважаєш другом, повернімося разом. Ти все забудеш там, під літнім небом.

Я обіймав її, благав і пестив: я схопив її, блідий від гніву, проте вона стояла на своєму.

— Якщо правда те, — зітхнула вона, — що ти мене вважаєш другом, повернімося разом.

Примара минулого далі не проникне.

Я зайшов у поле квітів, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.

Далеко у полі скрикнула жінка:

— Я вбила того, кого кохала!

І з глека оросила кров’ю квіти, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.

Далеко у поле я зайшов і прочитав на глеку тисячі імен, поки кров переливалась через його край.

— Я вбила того, кого кохала! — крикнула вона. — Страждає світ від спраги, то хай нап’ється!

Вона пішла. Далеко у полі я бачив, як вона зрошувала кров’ю квіти, чиї пелюстки біліші за сніг, чиї осердя — щире золото.

Я підійшов до мосту, який не кожен може перейти.

— Проходь! — крикнув хранитель, проте я засміявся й відповів:

— На все свій час.

Він усміхнувся й зачинив ворота.

Молоді й старі підходили до мосту, який не кожен може перейти. Всіх завернули. Я стояв і ліниво рахував їх, допоки їхній лемент та шум не сприкрили мене. Тоді я знову підійшов до мосту, який не кожен може перейти.

Юрба перед ворітьми заволала:

— Він прийшов запізно!

Але я засміявся і сказав:

— На все свій час.

— Проходь! — крикнув хранитель. Я пройшов. Він усміхнувся й зачинив ворота.

Там, де юрба на вулиці щільніша, стояли ми з П’єро. Дивились всі на мене.

— Чого вони сміються? — я спитав, але він шкірився, стираючи крейду з моєї чорної накидки. — Не бачу я. Мабуть, то щось смішне. Можливо, чесний злодій!