Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 23)
Кішка на його колінах теж підвелася, вигнула спинку, позіхнула і поглянула на нього.
— Що будеш їсти? Смажену курятину із салатом? Ні? Може, ти надаєш перевагу яловичині? Так, звісно, а я буду яєчню з білим хлібом. Тепер щодо напоїв… Тобі молока? Добре. А я ковтну трохи свіжої джерельної води, — додав він, вказавши на ковшик біля раковини.
Він надягнув капелюх і пішов з кімнати. Киця провела його до дверей, а коли він зачинив їх за собою, всілася на підлозі, дослухаючись та нашорошуючи вуха від кожного звуку, яким повнився старий химерний будинок.
Двері внизу прочинились і зачинилися. Стривожена і сповнена сумнівів, кішка в очікуванні нервово ворушила вухами. За мить вона підвелася, смикнула хвостом і розпочала безшумну мандрівку студією. Чхнувши біля склянки зі скипидаром, вона поспіхом відступила до стола, на який встигла вискочити раніше, а потім, задовольнивши свою цікавість до шматка червоного воску, повернулася до дверей. Кішка сіла навпроти них, втупившись поглядом у щілину над порогом, і тихенько заскімлила.
Повернувшись, Северн виглядав доволі похмурим, проте киця, щаслива і радісна, демонстративно ходила навколо нього, терлась своїм худорлявим тілом об його ноги, підставляла голову, аби її почухали за вушком, і муркотіла, аж попискуючи від задоволення.
Він поклав шматок м’яса, загорнутий у врунастий папір, на стіл і порубав його на шматки складаним ножем. Налив у миску, що стояла біля каміна, молока. Кішка припала до нього, почала жадібно хлебтати і муркотіти водночас.
Чоловік приготував собі яєчню і з’їв її разом зі шматком хліба, спостерігаючи, як киця ласує м’ясом. Покінчивши з вечерею й запивши її водою з кухля біля раковини, він посадив кішку собі на коліна, де вона одразу згорнулася клубочком і розпочала свій вечірній туалет. Северн знову заговорив до неї, ласкаво погладжуючи її час від часу, ніби наголошуючи на певній думці.
— Кицю, я дізнався, де мешкає твоя хазяйка. Це недалечко; тут, під цим самим дахом, що й ми, але у північному крилі, яке вважається нежилим. Так мені сказав швейцар. Хоч як це дивно, але сьогодні ввечері він майже тверезий. М’ясник з крамниці, що поблизу Сени, звідки я приніс тобі м’яса, знає тебе, та й старий пекар Кабан упізнав тебе з мого опису. Вони обидва розповіли мені жорстокі історії про твою хазяйку, в які я не повірив. Вони казали, що вона ледача й легковажна. Запевняли, що у неї курячі мізки, що вона поводиться геть необачно. А молодий скульптор з першого поверху, який також купував хліб у старого Кабана, сьогодні вперше заговорив до мене, хоча раніше ми тільки віталися. Він сказав, що вона дуже добра і вродлива. Він бачив її лише одного разу та не знає її імені. Я подякував йому — правда, не знаю, чому я подякував йому
Кішка закінчила вмиватися, граційно зістрибнула на підлогу, підійшла до дверей і фиркнула. Він присів на коліна за її спиною. Розстібнувши підв’язку, взяв її до рук.
— На срібній застібці вказано ім’я, — промовив він згодом. — Чудове ім’я, Сильвія Елвен. Сильвія — жіноче ім’я, Елвен — назва міста. У цій частині Парижа, передовсім на вулиці Чотирьох Вітрів, імена надягають і знімають, як модний одяг, що змінюється від сезону до сезону. Я знаю це маленьке містечко Елвен: там мене зустріла Доля — і Доля та була жорстока. А чи знаєш ти, що в Елвені Доля носила інше ймення і те ймення було Сильвія?
Він повернув підв’язку на місце й підвівся, дивлячись на кішку, що припала до підлоги біля зачинених дверей.
— Назва Елвен зачаровує мене. За нею мені ввижаються квітучі луги й річки з прозорою водою. Ім’я Сильвія хвилює мене, наче запах мертвих квітів.
Киця нявкнула.
— Так, так, — заспокійливо проговорив він. — Я поверну тебе додому. Твоя Сильвія — то не моя Сильвія. Світ — безмежний, а Елвен — не таке вже й невідоме місто. І все ж, у темряві й у бруді вбогого Парижа, у сумних тінях старезного будинку мені приємне їхнє звучання.
Він узяв кішку на руки і пішов безмовними коридорами до сходів. П’ять поверхів униз, у двір, залитий місячним світлом, повз майстерню молодого скульптора, а далі — знову всередину, до північного крила будинку, і знову вгору, поточеними червою сходами, до зачинених дверей. Він довго стукав у двері, перш ніж за ними почувся якийсь рух і хтось відчинив їх, аби він зайшов. Кімната тонула у темряві. Коли він переступив через поріг, кішка зістрибнула з його рук і злилася з пітьмою. Северн прислухався, але нічого не почув. Гнітюча тиша тиснула на нього. Він чиркнув сірником і біля свого ліктя побачив стіл, а на ньому — свічку в позолоченому канделябрі. Запаливши її, озирнувся. У каміні сірів попіл померлих вогнів. У ніші між глибоко вмурованими вікнами стояло ліжко. Білизна, м’яка й тонка, спадала з нього на підлогу. Він підняв канделябр над головою. Біля його ніг лежала хустинка, що видихала слабкий аромат. Северн розвернувся до вікон. Навпроти них стояла канапа, на якій безладною купою були звалені шовкова сукня, мереживна білизна й білі, ніжні, неначе павутиння, рукавички. На підлозі він побачив панчохи, невеличкі черевички з гострими носами, а також підв’язку з рожевого шовку, вишиту квітами й оздоблену срібною застібкою. Здивований, Северн зробив крок уперед і розсунув важкі запинала, що закривали ліжко. На мить свічка яскраво спалахнула. Його очі зустрілися з іншими, широко розплющеними, всміхненими. Полум’я освітило волосся, важке, немов щире золото.
Вона була бліда, але не настільки, як він. Очі невинні, наче в дитини. Северн дивився на неї, тремтячи з голови до п’ят, поки свічка палахкотіла у його руці.
Нарешті він прошепотів:
— Сильвіє, це я.
І знов:
— Це я.
Розуміючи, що вона мертва, він торкнувся поцілунком її губ. І протягом довгих нічних варт кішка лежала на його колінах, випускаючи й ховаючи кігтики, а небо меркло над вулицею Чотирьох Вітрів.
Вулиця Першого снаряда
Темрява огорнула кімнату. Високі дахи навпроти виблискували у скупому світлі грудневого сонця. Дівчина підтягла стільця ближче до вікна. Узявши голку, вона проділа крізь вушко нитку та закріпила її вузлом. Розгладила дитячий одяг, що лежав на її колінах, і схилилась над шитвом. Закінчивши робити акуратні стібки, відкусила нитку. Після цього змела обривки ниток разом із клаптиками мережива і з ніжністю подивилася на шиття на колінах. Потім узялася пришивати ґудзика, але щойно голка пройшла крізь його дірочку, рука здригнулась, нитка порвалась, а ґудзик покотився підлогою. Вона підвела голову і зосередила погляд на променях блідого світла над димарями. Десь у місті лунали звуки, схожі на віддалений барабанний бій, а за ними, далеко за ними, ширилося неясне бурмотіння, що наростало, набухало, накочувалось, наче хвилі прибою на скали, а потім, як ті хвилі, відступало із шумом та гуркотом. Холод проймав наскрізь. Різкий холод, що стискав дерев’яні балки й обертав учорашній сніг на камінь. Кожний звук, що долинав з вулиці, здавався металево-гострим: брязкіт чобіт, грюкіт віконниць чи рідкісний звук людського голосу. Важке повітря насичувалося чорним холодом. Дихати боляче, рухатися важко.
Самотнє небо викликало тугу, низько навислі хмари порошили сумом. Він проймав замерзле місто, відрізане замерзлою річкою, розкішне місто з баштами та куполами, набережними й мостами, з тисячами гострих шпилів. Він проникав до скверів, захоплював вулиці й палаци, згущався навколо мостів й уздовж вузьких вуличок Латинського кварталу — сірого під сірим грудневим небом. Сум. Безмежний сум. Сніг сіявся на тротуари дрібним кришталевим пилом. Він осідав на підвіконнях і збирався у замети вздовж порогів. Світла з вікна вже майже не проникало, тож дівчина ще нижче схилилася над шиттям. Згодом вона підвела голову, відкинувши з очей волосся.
— Джеку?
— Кохана?
— Не забудь почистити палітру.
— Гаразд, — сказав він, узяв до рук палітру та сів на підлогу навпроти пічки. Його обличчя й очі ховались у тіні, вогонь кидав відсвіти на коліна й відблискував червоним на лезі мастихіна. Біля нього стояла скринька з фарбами, освітлена полум’ям з печі. На кришці було виведено:
ДЖ. ТРЕНТ
Напис було прикрашено американським і французьким прапорами.
Сніг падав на віконну раму, вкриваючи її зорями та діамантами, а потім від подиху теплішого повітря зсередини танув, стікав униз і замерзав візерунком, схожим на листя папороті.
Жалібно заскавучав собака. З-за пічки долинув скрегіт його маленьких лап по цинковій пластині, що лежала на підлозі.
— Джеку, любий, як гадаєш, Геркулес зголоднів?
Скрегіт за пічкою повторився.
— Він виє, — вела далі стурбовано, — і якщо це не через голод, то…
Вона запнулася. Навкруги розляглося гучне дзижчання, задрижали вікна.
— О, Джеку, — вигукнула вона, — ще один… — Але її голос потонув у пронизливому свисті снаряда, що розривав хмари.